Надходив вечір; круглі сонячні плями неухильно переміщалися по зеленому листі, по брунатній волокнистій корі, від скелі не долинало ні звуку. Нарешті Ральф виповз із папороті й прокрався вперед до непролазних нетрів, що підступали прямо до перешийка. Дуже обережно розсунув гілки, визирнув звідти і побачив Роберта, який вартував на вершині гори. В лівій руці він тримав списа, а правою підкидав і ловив камінчик. Позаду піднімався густий стовп диму, Ральфові залоскотало в ніздрях, з рота потекла слина. Він витер долонею носа та губи, вперше з самого ранку відчувши голод. Мабуть плем’я розсілося навколо випатраної свині – дивиться, як з н» капає, шкварчить на жаринах жир. Певно, всі так і прикипіли очима до туші.
Ще одна постать, – її годі було впізнати, – виросла коло Роберта, щось йому передала, тоді повернулася й зникла за скелею. Роберт поклав спис поряд на камінь, щось схопив обіруч і заходився гризти. Отже, почався бенкет, і вартовому принесли його пайку.
Ральф збагнув, що принаймні тепер йому нічого не загрожує. Він зашкутильгав геть, до плодових дерев, щоб угамувати голод хоча б жалюгідною їжею. На згадку про бенкет йому ставало прикро. Сьогодні бенкет, а завтра…
Він доводив собі, що вони дадуть йому спокій; можливо, він стане вигнанцем. Та потім до нього поверталася фатальна певність, не лишаючи місця для сумнівів. Загибель рога, смерть Саймона та Рохи зависли над островом, наче туман. Розмальовані дикуни на цьому не спиняться. Крім того, його з Джеком єднали якісь невидимі нитки, а отже, Джек ніколи не дасть йому спокою, ніколи.
Він застиг, весь у сонячних цятках, притримуючи гілку, щоб пірнути під неї. Затремтів, пронизаний спазмом страху, вигукнув уголос:
– Ні, не могли вони бути такими підлими. Це сталося випадково.
Він пірнув під гілку, незграбно пробіг зо два кроки, тоді зупинився, прислухався. Добрався туди, де росли обдерті, поламані плодові дерева, й почав пожадливо їсти. Перестрів двох малюків і, не маючи уявлення про власний вигляд, здивувався, чому вони розкричалися й повтікали.
Попоївши, рушив пляжем. Сонячне проміння навскоси ковзало по пальмах біля поваленого куреня. Ось плита, а ось ставок. Найкраще не звертати уваги на тяжке почуття, що гнітить серце, і покластися на їхній здоровий глузд, на їхню розважливість. Тепер, коли плем’я наситилося, треба спробувати ще раз. У кожному разі він не може тут залишатися цілу ніч, сам у пустому курені, коло порожньої плити. У нього аж мороз побіг по спині, й він скулився під вечірнім сонцем. Нема вогню, нема диму, нема надії на рятунок. Він повернувся і, шкандибаючи, пішов на Джекову половину острова.
Скісне сонячне проміння губилося в гілках. Нарешті і він дійшов до лісової галявини, де на кам’янистому ґрунті не росло ніякого зілля. Тепер її затопили тіні; Ральф мало не кинувся за дерево, помітивши, що посередині наче хтось стоїть; потім він розгледів біле лице – власне, кістку, з кілка на нього вишкірився свинячий череп. Повільно пройшов на середину галявини, вп’явся очима в череп – він вилискував білим, як колись вилискував ріг, і, здавалося, цинічно глузував з нього. Цікава мурашка поралася в одній а очниць, інших ознак життя там не було.
Чи ж так?
Дрижки вгору-вниз забігали йому по плечах. Він стояв, обома руками вчепившись собі у волосся, череп був на рівні його власного обличчя. Зуби його шкірилися в усміхові, порожні очниці, здавалося, тримали його погляд владно й без жодного зусилля.
Що це?
Череп дивився на Ральфа, наче той, хто знає відповіді на всі запитання, але не хоче сказати. Ральфа огорнули невимовний страх і лють. Вів навіжено вдарив по відворотній голові, що втупилася в нього, та вона підплигнула, як іграшка, вернулася назад і знову вищирилася йому прямо в обличчя, він ударив іще раз і заплакав з огиди. Тоді облизав свої потовчені кулаки, поглянув на голий кілок – череп уже лежав розколотий надвоє і шкірився широкою, на шість футів посмішкою. Він висмикнув з розколини палицю, що розгойдувалася, вигинаючись дугою, і, наче списом, відгородився нею від білих уламків. Тоді позадкував, не зводячи очей з черепа, що лежав і шкірився до неба.
Коли з обрію зник зелений полиск і впала справжня ніч, Ральф знову підійшов до гущавини напроти скельного замку. Визирнувши звідти, він помітив, що на верху, як і раніше, хтось вартував, та хоч би хто то був, спис у нього напоготові.