Він стояв навколішки у тіні й гостро відчував свою самотність. Вони дикуни це правда, але ж вони й люди; тут усі страхи глибокої ночі поповзли на нього зі своїх засідок.
Ральф тихенько застогнав. Незважаючи на втому, він не міг відпружитися, поринути в колодязь сну. Вів боявся племені. А може, варто сміливо зайти просто в їхню фортецю і сказати: “Цур, мене не рушати”, розсміятися безтурботно й разом з усіма заснути? Може, прикинутися, ніби вони ті самі хлопчики, ті самі школярі, що казали: “Так, сер!” і ходили у шкільних кашкетах? Можливо, ясний день відповів би на це запитання – так; але морок і смертні страхіття говорили – ні. Він лежав у темряві й знав – він вигнанець.
– Бо я ще до кінця не втратив глузду.
Він потерся щокою об плече, відчув їдкий запах солі, поту й затхлого бруду. Зліва від нього дихав океан, то всмоктував свою хвилю, то вона знову закипала над тим квадратовим каменем.
З замку долинали звуки, Ральф уважно прислухався, переключивши увагу з розміреного гойдання моря, і розрізнив знайомий ритм.
– Звіра – бий! Горло – ріж! Кров – спусти!
Плем’я танцювало. Десь по той бік цієї кам’яної стіни вони стояли темним колом, палахкотіло вогнище, смажилося м’ясо. Мабуть, жеруть і тішаться безпекою.
Якийсь звук зовсім поряд примусив його здригнутися. Дикуни дряпалися по скелі на вершину, він почув їхні голоси. Підкрався ще на кілька кроків і побачив, що тінь на вершині змінилася, виросла. Тільки два хлопчики на всьому острові могли так ходити і так говорити.
Ральф понурив голову, наче його боляче поранено цим новим відкриттям. Ерікісем тепер стали часткою племені. І охороняли від нього скельний замок. Отже, надії на порятунок чи хоча б на створення племені вигнанців в іншому кінці острова більше нема. Ерікісем такі самі дикуни, як і решта всі; Роха загинув, а ріг розбито вщент.
Нарешті попередній вартовий спустився вниз. Його два наступники видавалися просто темним продовженням скелі. За ними зблисла якась зірка, але хтось із близнюків поворушився і заступив її.
Ральф посунув уперед, як сліпий, намацуючи шлях по нерівній дорозі. Праворуч на милі простягалися тьмяні води лаґуни, зліва дихав невтомний океан, жахливий, наче шахта копальні. Щохвилини вода зітхала навколо каменя смерті й зацвітала гронами білої піни. Ральф скрадався вперед, доки не схопився за прискалок. Дозорці були прямо над ним, він навіть угледів кінчик списа, вистромленого над скелею.
Він покликав тихенько:
– Ерікісем…
Жодної відповіді. Щоб його почули, треба говорити голосніше, але можна насторожити тих смугастих ворожих істот, що бенкетують коло вогнища. Він зціпив зуби й поліз далі, намацуючи виступи на скелі. Він опинився майже на одному рівні з близнюками, коли окликнув їх знову:
– Ерікісем…
Він почув, як на скелі хтось скрикнув, заметушився. Близнюки притулилися один до одного, щось забурмотіли.
– Це я. Ральф.
Наляканий, що вони можуть побігти й зчинити тривогу, він виважився на руках і виткнувся головою та плечима над краєм скелі. Далеко внизу під ліктем він побачив, як навколо того каменя в морі розливається біле цвітіння.
– Це тільки я. Ральф.
Нарешті вони нахилилися вперед і зазирнули йому в обличчя.
– Ми думали, це…
– Ми не знали, що це…
– Думали…
Тут вони згадали про свої ганебні зобов’язання. Ерік мовчав, а Сем спробував виконати свою повинність.
– Іди звідси, Ральфе. Іди вже…
Він помахав списом і спробував зобразити гнів.
– Забирайся. Ясно?
Ерік кивнув на знак згоди і протнув списом повітря. Ральф зіп’явся на руки і не слухався їх.
– Я прийшов побачити вас обох.
Він захрип. Тепер йому заболіло горло, хоч рани там не було.
– Я прийшов побачити вас обох…
Цей тупий біль важко було віддати словами. Він замовк, тим часом небо обсипало веселими, тремтливими зорями.
Сем неспокійно ворухнувся.
– Слово честі, Ральфе, тобі краще піти.
Ральф знову поглянув на них.
– Ви ж обоє не розмальовані. Як ви можете?.. Якби було видно…
Якби було видно, вони б спаленіли від сорому. Але стояла глупа ніч. Ерік озвався перший, і знову близнюки заторохтіли водночас:
– Ти йди, тут небезпечно…
– Вони нас примусили. Нас били…
– Хто? Джек?
– Ні, ні…
Вони нахилились до нього й шепотіли:
– Ушивайся, Ральфе…
– Це ж плем’я…