Довгий пронизливий крик радощів.
Нагорі, на червоній скелі, щось гахнуло, тоді земля підскочила, затряслася рівномірно, так само рівномірно наближався й гул. Ральф злетів у повітря, його кинуло, вдарило об гілки. Праворуч, всього за кілька футів, весь чагарник нахилився, коріння з тріском вивертало з землі. Він побачив, як щось червоне сповільна перевертається, наче млинове жорно. Потім це червоне покотилося далі й важко, наче слон, подалося до моря.
Ральф клякнув на зораній землі й чекав, поки вона перестане коливатися під ногами. Потім білі поламані пеньки, потрощені стовбури, плетиво гілок вернулися на свої місця. Його серце так гуркало, що було важко дихати.
Знову тиша.
Та цього разу неповна. Десь поблизу шепталися; раптом праворуч у двох місцях різко затряслися гілки. Звідти виткнулося загострене вістря. Від переляку Ральф щосили штрикнув своїм списом у щілину.
– А-а-а-а!
Спис шарпнувся в руках, і він потяг його назад.
– О-о-о-о!
Хтось стогнав за густою стіною нетрів, зчинився гамір. Там люто сперечалися, а поранений дикун усе стогнав. Коли нарешті запала тиша, чийсь голос, але, здається, не Джеків, сказав:
– Бачите? Я казав – він небезпечний.
Поранений дикун знову застогнав.
Що іще? Що далі?
Ральф стис руками обгризеного списа, і чуб йому спав на очі. З боку скелі всього за кілька ярдів чулося бубоніння. Хтось із дикунів вражено сказав “ні”, потім – здушений сміх. Ральф присів на п’ятах і вишкірив зуби до стіни з гілок. Звів списа, буркнув щось під ніс, чекав далі.
Ще раз невидима група розреготалася. Почувся дивний хрускіт, потім залускотіло трохи голосніше, так наче хтось розгортав великі целофанові аркуші. Десь тріснула палиця, і він задихнувся від кашлю. Білі й жовті жгути диму просочувалися між гілками, шмат голубого неба над головою прибрав кольору дощової хмари, і ось дим уже сунув на нього лавиною.
Хтось нервово засміявся, чийсь голос зіпонув:
– Дим!
Нетрями він поповз по лісу, намагаючись заховатися за димом. Нарешті побачив край Гущавини зелену галяву. Між ним та лісом стояв зі списом зовсім невеличкий дикун розмальований червоно-білими смугами. Він кашляв і, щоб побачити щось у дедалі густішому диму, розтирав рукою фарбу під очима. Ральф стрибнув на нього, як кіт, загарчав, ударив списом, і дикун зігнувся вдвоє. Позаду в гущавині галасували, а Ральф уже летів на крилах страху через підлісок. Добіг до свинячої стежки, промчав по ній яких сто ярдів і звернув убік. Позаду над островом ще раз прокотився мисливський поклик, відтак тричі пролунав один і той самий голос. Він угадав – це сиґнал до наступу, і побіг ще швидше, доки груди запекло вогнем. Тоді він пірнув під кущ і лежав там, віддихуючись. Обережно облизав вуста і знову почув далекий крик погоні.
Він міг багато що зробити. Міг вилізти на дерево, та це однаково, що рубати гілляку, на якій сидиш. Якщо його помітять, то їм залишиться просто сидіти й чекати.
Мати б час подумати!
Ще один далекий подвійний крик підказав йому ключ до їхнього плану. Той, хто заплутається в нетрях, має озватися таким подвійним криком, щоб увесь ланцюг зупинився й почекав, доки невдаха вивільниться. Так вони сподіваються пройти весь острів одним нерозривним кордоном. Ральф згадав вепра, який так легко прорвав їхнє оточення. При потребі, коли погоня буде зовсім близько, можна прорвати широкий кордон, вискочити з нього й побігти назад. Але куди назад? Вони розвернуться й знову підуть просувати острів. Рано чи пізно йому захочеться попоїсти чи поспати, а потім він прокинеться у пастці; і полювання зміниться тортурами.
Що ж тоді робити? На дерево? Прорвати кордон, як вепр? І перше, й друге – жахливе.
Хтось гукнув, серце йому закалатало, він підстрибнув, метнувся в бік океану та непролазних джунґлів, доки не завис між ліанами, мить-другу він висів непорушно, тільки Ноги тремтіли. Якби йому дали спокій, якийсь перепочинок, час подумати!
І ось знову пронизливий і невблаганний мисливський поклик котиться над островом. Від того звуку він шарпнувся в ліанах, як загнузданий кінь, і знову біг, доки не почав задихатися. Впав на землю посеред папороті. На дерево? Чи спробувати прорватися? Відсапався, утер рота, сказав собі заспокоїтися. Десь там у ланцюгу йдуть Ерікісем, ідуть і ненавидять той ланцюг. А може, ні? А що як він замість Ерікісема напореться на Ватага чи на Роджера, що несе в своїх руках тільки смерть?
Ральф відгорнув назад розчухране волосся, витер піт коло непідбитого ока. Сказав голосно:
– Думай.
Як тут розсудити правильно?