– Джек керує хором. Вони будуть… ким би ви хотіли, щоб вони були?
– Мисливцями.
Джек та Ральф усміхнулись один до одного з несміливою симпатією. І враз усі загаласували.
Джек підвівся.
– Добре. Хористи можуть скинути мантії.
Хористи позривалися з місць, так ніби закінчився урок, загаласували, покидали на траву чорні плащі. Джек розстелив свій плащ на стовбурі коло Ральфа. Від поту сірі шорти прилипли йому до тіла, Ральф захоплено поглянув на них, а Джек перехопив погляд і пояснив:
– Я спробував перебратися за ту гору, перевірити, чи всюди вода. Але почув твою мушлю.
Ральф усміхнувся і підняв мушлю, вимагаючи тиші.
– Слухайте всі. Мені потрібен час, щоб обміркувати все. Я не можу вирішити все відразу. Якщо це не острів, то нас урятують дуже швидко. Тож треба дізнатися, чи це острів. Усі мають залишатися на місці, чекати й нікуди не відлучатися. Троє з нас – більше ми не візьмемо, а то заплутаємося в хащах і загубимося – троє з нас підуть у розвідку і все з’ясують. Піду я, Джек і, і…
Він обвів поглядом коло сповнених готовності облич. Вибирати було з кого.
– І Саймон.
Навколо Саймона захихотіли, й він підвівся, всміхаючись. Тепер блідість уже зійшла з його обличчя, він виявився худорлявим, щупленьким, жвавим хлопцем, який дивився з-під шапки прямого волосся, чорного й цупкого.
Він кивнув Ральфові:
– Я піду.
– І я…
Джек вихопив звідкись великий мисливський ніж і всадив його в стовбур. Зчинився гамір і зразу ж завмер. Роха захвилювався:
– Я теж піду.
Ральф повернувся до нього:
– Ти не надаєшся для такої роботи.
– Все одно…
– Ми тебе не беремо, – сказав Джек категорично. – Дивись, нас троє.
Роха бликнув окулярами.
– Я був з ним, коли він знайшов ріг. Я був з ним раніше за всіх.
Ні Джек, ні решта не зважали на нього. Всі почали розходитися. Ральф, Джек та Саймон сплигнули з плити й пішли по піску, минаючи ставок. Роха задріботів позаду.
– Хай Саймон іде посередині, – сказав Ральф, – а ми зможемо розмовляти над його головою.
Всі троє рушили в ногу. Це означало, що час від часу Саймонові доводилося підбігти крок-два, щоб не відстати. Незабаром Ральф зупинився й повернувся до Рохи:
– Послухай-но…
Джек і Саймон прикинулися, немовби нічого не помітили. Вони пішли далі.
– Тобі не можна йти.
Окуляри в Рохи затуманилися знову, цього разу від приниження.
– Ти сказав їм. Після того, як я просив тебе…
Його обличчя спалахнуло, губи тремтіли.
– Після того, як я сказав, що не хочу…
– Та про що ти в біса торочиш?
– Що мене прозвали Роха. Я сказав, мені байдуже, аби лиш не кликали Рохою, і я просив нікому не казати, а ти відразу роздзвонив…
Запанувала мовчанка. Ральф поглянув на Роху уважніше і зрозумів його образу й приниження. Він завагався, вибачатись йому чи образити ще раз.
– Краще Роха, ніж Жирний, – сказав він нарешті навпрямки, як щирий ватажок, – у кожному разі, пробач, якщо я тебе образив. А тепер, Рохо, йди та вивчай імена. Це твоя робота. До зустрічі.
Він повернувся й побіг наздоганяти решту. Роха стояв, і рум’янець обурення помалу сходив з його обличчя. Він повернув назад до плити.
Троє хлопців жваво чимчикували по піску. Був відплив, понад водою з’явилася стежка твердого, наче вторований шлях, встеленого водоростями берега. Якісь чари огорнули їх, огорнули берег, вони відчули їх і були щасливі. Вони забалакували один до одного, збуджено сміялись, говорили водночас, не слухаючи. Усе навколо світилося. Від повноти почуттів Ральф став на голову і перекинувся вперед. Коли всі досхочу насміялися, Саймон сором’язливо погладив Ральфа по руці, й вони знову зареготали.
– Ходімо, – озвався нарешті Джек, – ми ж дослідники.
– Дійдемо до краю острова, – заявив Ральф, – і зазирнемо за ріг.
– Якщо це острів…
Тепер, після полудня, імла трохи спала. Вони знайшли кінець острова, цілком виразний, не зачарований, з конкретним обрисом і виглядом. Як і скрізь, там було безладно накидане каміння, а одна велика брила лежала просто в лаґуні. На ній гніздилися морські птахи.
– Наче цукрова глазур, – зауважив Ральф, – на рожевому торті.
– Ми не зможемо заглянути за ріг, – мовив Джек, – його взагалі нема. Берег вигинається, і, бачте, скелі стрімкішають…
Ральф прикрив очі долонею і оглянув нерівну лінію скель, знесених угору, з цієї частини узбережжя, здавалось, було найближче до вершини гори.
– Спробуймо зійти на гору звідси, – вирішив він. – Мені здається, тут найлегша дорога. Менше хащів і більше рожевого каміння. Гайда.