– Це наш острів.
Острів трохи нагадував корабель: з цього краю горбоватий, ззаду він різко обривався до води. З обох боків – скелі, кручі, верхівки дерев та стрімкі урвища, а попереду, вподовж корабля – лісистий положистий спуск, тут і там поцяткований рожевим, ще далі – пласкі темно-зелені джунґлі, звужені наприкінці рожевим хвостиком. А там уже острів занурювався в воду, й виднів іще один острів, скеля – зовсім осібна, неначе форт, і форт дивився на них із-за зелені крутим рожевим бастіоном.
Хлопці уважно вивчили краєвид і перевели погляд на море. Вони стояли високо, наближався вечір, і марево вже не могло позбавити панораму чіткості.
– Це риф. Кораловий риф. Я таке бачив на малюнку.
Риф оточував острів з кількох сторін, він проліг рівнобіжно десь за милю й від того берега, який вони вже вважали за свій. Риф чітко малювався у морській синяві, здавалось, якийсь велет захотів обвести острів плавкою крейдяною лінією, але втомився, так і не завершивши її. Всередині, по цей бік рифу, голубими переливами блищала вода, камені й водорості проглядалися в ній, наче в акваріумі, а ззовні розкинулось темно-синє море. Був приплив, довгі пасма піни бігли від рифу, і на хвилину здалося, немовби корабель рухається кормою вперед. Джек показав униз:
– Отам ми приземлилися.
За скелями та западинами серед дерев видніла глибока рана; там валялися потрощені стовбури, а далі борозна, що не захопила тільки смужки пальм поміж шрамом та морем. Саме там, випнута в лаґуну, лежала плита, коло неї, наче мурашки, снувались фігурки.
Рухом руки Ральф намалював криву лінію від голого каменя, де вони стояли, вниз по схилу, через западину, через квіти, і далі – навколо скелі, за якою починався вилам.
– Так вернемося швидше.
Сяючи очима, з розкритими від захвату ротами, вони втішалися правом господарів. Вони були щасливі, були друзі.
– Ніде ані диму, ані човнів, – розважав Ральф. – Ми ще впевнимось у цьому згодом, та, гадаю, острів безлюдний.
– Ми будемо добувати собі харч, – вигукнув Джек, – полювати, ставити сильця… доки нас не знайдуть.
Саймон мовчки дивився на них обох і все кивав, його чорна чуприна метлялася то вперед, то назад, обличчя сяяло.
Ральф поглянув униз, у той бік, де не було рифу.
– Ще більша крутизна, – сказав Джек.
Ральф зробив жест, ніби щось зачерпував.
– Он той шматок лісу внизу… ніби приліпився до гори.
У кожному вигині гори росли дерева, квіти й дерева. Аж ось ліс стрепенувся, загув, зашумів. Гірські квіти поблизу захвилювались, за мить вітрець дмухнув прохолодою їм в обличчя.
Ральф розвів руками.
– Все це наше.
Вони реготали, і стрибали, і щось вигукували на радощах.
– Я хочу їсти.
Тільки-но Саймон згадав про це, інші теж відчули голод.
– Ходімо, – сказав Ральф. – Ми знайшли те, що хотіли.
Вони полізли вниз по скелі, пірнули у квіти, потім пішли між деревами. Тут зупинилися і зацікавлено розглядали пущі довкола.
Саймон озвався перший:
– Наче свічки. Свічкові кущі. Свічкові бруньки.
Кущі були темні, вічнозелені, пахзчі, і безліч зелених, м’яких, як віск, бруньок пнулося вгору до світла. Джек зітнув одну ножем, і навколо розлився аромат.
– Свічкові кущі.
– Бруньок не запалиш, – зауважив Ральф. – Вони тільки подібні до свічок.
– Зелені свічки, – зневажливо докинув Джек, – їх не з’їси. Гайда.
Вони наблизилися до густого лісу, човгаючи стомленими ногами, коли це раптом почулися звуки – виск і тяжкий тупіт ратиць по стежці. Вони пробиралися вперед, а виск лунав голосніше, доки став нестримним. Аж ось і порося, заплутане в завісі ліан: сповнене жаху, воно дико тіпалося в гнучких путах. Вереск був тонкий, гострий, надсадний. Троє хлопців кинулися вперед, і Джек знову гордовито вихопив свій ніж. Високо підніс руку. Тоді настала пауза, загайна, свинка все верещала, ліани шарпались, а лезо тільки зблискувало у кістлявій руці. Під час паузи вони встигли зрозуміти: удар буде сильний. Раптом свинка вирвалася з ліан і шаснула в хащі. А хлопці все дивились один на одного і на те страшне місце. Обличчя Джекове біліло під веснянками. Він помітив, що й досі тримає піднятий ніж, опустив руку, засунув ніж у піхви. Всі троє якось присоромлено засміялись і полізли назад на стежку.
– Я вибирав місце, – виправдовувався Джек. – Просто не міг зразу вирішити, куди вдарити.
– Треба було заколоти свиню, – розпалився Ральф. – Завжди кажуть, що свиней колють.
– Свині перерізають горло, щоб випустити кров, – сказав Джек, – інакше не можна їсти м’яса.
– То чому ж ти…