Такі думки зринали у внутрішньому покої його підступності, й він сподівався приховати їх од Павучихи, навіть коли знову прийшов до неї і низько вклонився їй, доки його супутники спали.
Саурон теж знав, де зачаїлася Павучиха. Його тішило, що вона живе там, голодна, і що злість її годі вгамувати: на стародавніх підступах до його землі то був сторож, у стократ надійніший за будь-кого з тих, кого він міг створити з допомогою чарів. Орки були корисними рабами, та Саурон мав їх пребагато. Якщо Павучисі треба вряди-годи ловити цих нікчем, аби приборкати свій голод, то нехай — йому не шкода було своїх слуг. А іноді, як добрий господар, котрий частує свого кота різними смаколиками (її він теж називав своїм котом, але на нього вона не мала жодного права), Саурон посилав до неї в'язнів, котрим не міг вигадати іншої муки: конвоїри заганяли нещасних до Павучихи в нору, а потому доповідали йому, як вона з ними бавилася.
Так вони двоє і жили, тішачись власного досконалістю і не боячись ані нападу, ні помсти, ні того, що хтось колись покладе край їхній лиховісній владі. З тенет Павучихи не втекла ще жодна муха, а її лють і голод із роками лише дужчали.
Проте бідолашний Сем анічогісінько не знав про зло, яке вони розворушили, — його лишень охоплював дедалі більший страх перед невидимою загрозою, що перетворювався на справжній тягар, який майже спинив його біг і налив свинцем ноги.
Жах ширився довкола, вороги підстерігали їх дорогою, а його пан, мов ошалілий, необачно помчав їм назустріч. Відірвавши погляд од тіні позаду та від густого мороку попід скелею ліворуч, Сем глянув уперед і побачив дві речі, які ще дужче його налякали. Він побачив, що меч, якого Фродо так і не заховав до піхов, виблискує блакитним полум'ям і що, хоча небо за їхніми спинами вже стемніло, вікно на вежі все одно мерехтіло червоним.
— Орки! — пробурмотів Сем. — Ми ніколи не прорвемося через усе це. Тут повно орків і ще страшніших потвор.
Тоді, нагадавши собі про давнє вміння втаємничуватися, Сем затиснув у руці коштовну Піалу, яку досі тримав. На мить його долоня, осяяна зсередини, криваво спалахнула, та вже наступної хвилі гобіт швидко заховав світло, яке могло їх викрити, глибоко до нагрудної кишені й загорнувся в ельфійський плащ. А вже потому спробував пришвидшити ходу. Сем добряче відстав: господар випередив його вже щонайменше на двадцять кроків, нісся уперед, як тінь, і невдовзі міг зникнути з очей у тому сірому світі.
Щойно Сем заховав зоряний кришталь, з'явилася Вона. Гобіт раптом помітив, як ліворуч і трохи попереду з чорної діри в мороці під кручею вилазить найогидніша потвора з усіх, які йому доводилося бачити, жахливіша за наймоторошніший сон. Найдужче вона скидалася на павука, проте була більша та страхітливіша за наймогутніших хижаків, а в її безжальних очах виразно читалися лихі наміри. Ті самі очі — зібрані у гроно на випнутій голові чудовиська, — що їх Сем уважав заляканими та переможеними, знову спалахнули зловісним вогнем. Потвора мала здоровенні роги, а за короткою, схожою на стебло шиєю видно було велетенське розбухле тіло — заплиле жиром черево, яке провисало у неї між ногами та ледь погойдувалося від руху: здебільшого воно було чорне зі синювато-сірими плямами, але зісподу — бліде та світлисте, від нього тхнуло. Ноги цього жахіття були криві, з великими вузлуватими суглобами, які стирчали високо понад спиною і товстою, мов сталеві остюки, щетиною, а завершувала кожну кінцівку клешня.
Протиснувши своє м'яке драглисте тіло та зігнуті ноги крізь верхній вихід із лігва, Павучиха враз дуже швидко кинулась уперед, то біжучи на своїх скрипучих ногах, то несподівано стрибаючи. Вона вже була між Семом і Фродо. Проте не помітила Сема чи не захотіла наразі чіпати того, хто ніс світло, а натомість зосередила всю свою злість на одній жертві — на Фродо, який не мав Піали і стрімголов біг угору стежкою, навіть не усвідомлюючи, що йому загрожувало. Він біг швидко, та Павучиха була прудкіша: ще кілька стрибків — і гобіт зникне в її клешнях!
Сем зойкнув і, зібравши рештки сили, щодуху закричав:
— Озирнися! Стережися, господарю! Я... — його волання раптом урвалося.
Довга липка долоня затулила йому рота, друга вчепилась у шию, а щось тим часом обкрутилося довкола ноги. Захоплений зненацька, Сем поточився й упав просто в обійми нападника.
— Ссспіймався! — засичав Ґолум йому на вухо. — Нарешті, мій безцінний, він ссспіймався, так, пассскудний гобітс. Ми ссспіймали цього. Вона ссспіймає іншого. О, так, то Павучиха його ссспіймає, не Сссмеаґол: Сссмеаґол пообіцяв, він нічим не зашкодить хазяїнові. Та він ссспіймав тебе, ти, пассскудний гидкий маленький нишпорко!
І Ґолум плюнув Семові на шию.
Гнів через цю зраду та через розпач — адже його затримали саме тієї миті, коли господарю загрожувала смертельна небезпека, — додали Семові несподіваних люті й сили, які значно перевершували все, чого Ґолум очікував од цього повільного і тупого, на його думку, гобіта. Навіть сам Ґолум не зміг би викручуватися так швидко й затято. Його долоня зіслизнула з гобітового рота, Сем пригнувся і метнувся вперед, силкуючись вирватися з лещат, які стискали його шию. У руці він досі тримав меча, а на його лівиці висіла на ремені патериця, що її подарував Фарамир. Сем відчайдушно намагався розвернутись і штрикнути лезом свого ворога. Та Ґолум був надто спритний. Блискавично простягнувши довгу правицю, він схопив Сема за зап'ясток: пальці зрадника, наче кліщі, повільно та немилосердно тягнули гобітову руку вперед і донизу, доки Сем, зойкнувши від болю, впустив меча і той упав на землю; а тим часом Ґолумова лівиця дедалі міцніше стискала Семову горлянку.
Тоді гобіт зрозумів, що йому слід удатися до найрішучіших дій. Щосили смикнувши ногою, він випручав її та міцно вперся обома ступнями в землю. Потому раптом відштовхнувся ними і рвучко повалився назад.
Ґолум не сподівався від Сема навіть такого нехитрого трюку й упав, а огрядний гобіт усією своєю вагою гепнувся йому на живіт. Засичавши від болю, Ґолум на секунду відпустив Семову горлянку, проте не розімкнув пальців, які вже стискали руків'я меча. Сем шарпнувся вперед і вбік, підвівся і прожогом метнувся праворуч, викрутивши зап'ясток, який тримав Ґолум. Ухопивши лівою рукою патерицю, Сем розмахнувся й зі свистом і хрускотом уперіщив нею по випростаній руці Ґолума трохи нижче від ліктя.
Ґолум вискнув і відпустив його. Тоді гобіт атакував: не гаючи часу, щоби перекинути патерицю з лівиці у правицю, він завдав іще одного страхітливого удару. Його супротивник спритно, мов та змія, ковзнув убік, і патериця, спрямована у голову, вгамселила його по спині. А патериця, хруснувши, зламалася. Цього було досить. Ґолум давно звик нападати ззаду й рідко хибив. Але цього разу, піддавшись своїй злобі, припустився помилки, бо заговорив зі своєю жертвою та взявся кпити з неї раніше, ніж ухопив її за шию обома руками. Чудовий Ґолумів план зійшов нанівець, коли в темряві несподівано з'явилося те жахливе світло. Тепер він був віч-на-віч із лютим ворогом, майже однаковим із ним на зріст. Цей бій Ґолум не міг виграти. Сем перехопив меча і замахнувся. Ґолум зойкнув і, зірвавшись на всі чотири кінцівки, відскочив убік одним довгим стрибком, наче жаба. Перш ніж Сем наздогнав його, зрадник уже тікав назад до тунелю з подиву гідною швидкістю.
Сем, не випускаючи з рук меча, кинувся за ним. Гобіт на мить забув про все на світі, крім нестримної люті, що пекла йому мозок, а також бажання вбити Ґолума. Та перехопити втікача він не спромігся: Ґолум зник. Зате Сем побачив перед собою темну діру й відчув нестерпний сморід, а тоді, мов ударений громом, одразу згадав про Фродо та про потвору. Сем крутнувся на місці, як дзиґа, і стрімголов помчав угору стежкою, раз у раз гукаючи господаря на ім'я. Проте було вже надто пізно. Ґолумів задум таки спрацював.
Розділ 10
Рішення пана Семвайза
родо горілиць лежав на землі, а потвора на висла над ним, зосередившись тільки на своїй жертві та не звертаючи уваги на Сема і на його крики, хоча той був уже зовсім поруч. А Сем, примчавши, побачив, що вона вже зв'язала Фродо, обкрутила його цілого: від щиколоток до плечей — тугим павутинням і взялася своїми здоровенними передніми ногами чи то піднімати, чи то волокти його тіло геть.