З ближнього боку біля Фродо лежало, світячись на долівці, ельфійське лезо — там, де воно, безсиле проти чудовиська, випало з рук господаря. Не гаючи часу на роздуми, як саме повинен діяти чи який він зараз: сміливий, відданий, сповнений люті, — Сем із криком кинувся вперед і вхопив лівицею меч свого пана. Потому вдарив. Дикий тваринний світ іще не знав таких самозречних атак: маленький відчайдух, озброєний крихітними зубами, одинцем кинувся на гору з рогів та шкіри, що заступила його переможеного побратима.
Глухий крик Сема вивів Павучиху з пожадливого заціпеніння, і вона повільно звернула на нього свій злий страхітливий погляд. Однак ще раніше, ніж почвара збагнула, що перед нею така лють, якої вона не стрічала впродовж незліченних років, блискучий меч рубонув її по нозі й відтяв клешню. А потім Сем, умлівіч проскочивши між дугоподібних павучих ніг, швидким рухом іншої руки штрикнув мечем угору, цілячись у гроно очей на схиленій голові. Одне велике око потемніло.
На мить жалюгідна, у порівнянні з Павучихою, істота опинилася просто під нею, недосяжна ні для її жала, ні для клешень. Просто над Семом нависав величезний живіт чудовиська, який гнило світився і тхнув так, що гобіт мало не знепритомнів. Але лють додала йому сили для ще одного удару, перш ніж потвора мала опуститись і розчавити його самого та його дрібну зухвалу мужність, — тож Сем навідліг рубонув її блискучим ельфійським лезом.
Однак Павучиха була не така, як дракони: єдиним м'яким місцем на її тілі були очі. А вузлувата і ямкувата від давніх виразок тисячолітня її шкіра лише грубшала з кожним новим шаром внутрішнього наросту. Лезо тільки дряпонуло її, не завдавши відчутного поранення: пробити ту шкіру не міг ніхто, хіба що ельф чи ґном викували б сталь, а Беренова чи Турінова рука взялася б за неї. Павучиха здригнулася від удару, а потому здійняла здоровенний міх черева високо над Семовою головою. Рана булькотіла та бризкала отрутою. Розчепіривши ноги, потвора спробувала розчавити Сема своїм гігантським животом. Але марно. Гобіт твердо стояв на ногах і, пожбуривши геть власний меч, обіруч тримав ельфійське лезо вістрям угору, намагаючись не підпустити до себе ту мертвотно-бліду масу. А тому Павучиха, доклавши всю свою жорстоку волю та силу, що мала перевершити міць рук будь-якого воїна, настромилася на жалке вістря меча. Й що нижче Сем припадав до землі, то все глибше і глибше воно впивалось у її плоть.
Павучиха ще ніколи не зазнавала такої муки і навіть не припускала, що зазнає її у своєму правічному світі зла. Учинити так із нею: ввігнати лезо в її улюблене тіло — не наважувався ні найхоробріший солдат стародавнього Ґондору, ні найлютіший орк, упійманий у пастку. Павучиха здригнулася. Потвора хотіла позбутися нестерпного болю, а тому знову вигнулася, підібрала скорчені кінцівки й різко відстрибнула вбік.
Сем гепнувся навколішки біля голови Фродо, мало не зімлівши від нудотного смороду, проте не випустив із пальців руків'я меча. Крізь туман, який заслав йому очі, він невиразно бачив обличчя Фродо, тож уперто намагався опанувати себе і не знепритомніти. Сем повільно підвів голову й за якихось кілька кроків од себе угледів Павучиху: вона стежила за ним, з її дзьоба забризкала отруйна слина, а з поранендго ока цебеніла зелена липка юшка. Чудовисько притислося до землі, його дрижкий живіт розплився на камінні, а велетенські дуги ніг тремтіли, наче потвора готувалася ще до одного стрибка. І цього разу вона прагнула розчавити чи смертельно вжалити, а не просто легенько вкусити і знерухомити живе брикливе м'ясо. Ні, цього разу — вбити, а вже потому розшматувати.
Щойно Сем і собі припав до землі, стежачи за Павучихою та бачачи в її очах свою смерть, його раптом осяяло — немовби він почув чийсь далекий голос, — і гобітова лівиця, понишпоривши за пазухою, знайшла те, що шукала: Піалу Ґаладріель — холодну, тверду та щільну на дотик у цьому фантомному світі жахіть.
— Ґаладріель! — ледь чутно вимовив Сем і несподівано почув далекі, проте виразні голоси: перегуки ельфів, котрі походжали під зорями в рідному серцю присмерку Ширу, й ельфійську музику, що долинала до нього крізь сон у Залі Вогню в Ельрондовому домі.
Потому Семові наче хтось розв'язав язика, й він вигукнув мовою, якої ніколи не знав:
Після того він зіп'явся на ноги і став знову гобітом Семвайзом, сином Гемфаста.
— Ну ж бо, підходь, бридото! — вигукнув Сем. — Ти завдала болю моєму панові й пожалкуєш про це. Ми підемо далі, та спершу покінчимо з тобою. Ну, підходь і скуштуй оцього!
Нескорений Семів дух утілився в силі його рухів, і кришталь раптом спалахнув у його руці, наче смолоскип. Піала полум'яніла, як зоря, що, зірвавшись із небосхилу, обпалює повітряну пітьму сліпучим світлом. Жодне небесне світило ніколи так не разило Павучисі очей. Промені того світла впивались у її поранену голову і допікали лютим болем, а саме те жахливе світло ушкоджувало її очі, одне за одним. Потвора відсахнулася, замахавши в повітрі передніми ногами; її зір засліплювали внутрішні блискавиці, а мозок конав у агонії. Потому, відвернувши скалічену голову, вона перекотилась убік і поповзла, клешня за клешнею, до темного отвору в глибині скель.
Сем не відступав. Він хитався, мов п'яний, але йшов уперед. А Павучиха врешті таки злякалась: ослаблена поразкою, вона здригалась і смикалася, намагаючись якнайхутчіше втекти від нього. І таки дісталася до нори, і протиснулася туди, залишаючи по собі зелено-жовтий ослизлий слід, і ковзнула вниз саме тоді, коли гобіт завдав останнього удару її розпластаним кінцівкам... Після цього Сем упав на землю.
Павучиха зникла. І скільки часу вона лежала у своєму лігві, плекаючи злобу та зализуючи рани, відновлюючи себе зсередини з плином повільних темних років і відрощуючи гроно очей, аж доки голод, невідворотний, як смерть, знову змусив її плести свої жахливі тенета в долинах Гір Тіні, — ця історія не розповідає.
Сем залишився сам. А коли місце битви вкрив вечір Безіменної Землі, він стомлено поповз до свого пана.
— Господарю, любий господарю, — кликав Сем, але Фродо не озивався.
Коли Фродо стрімголов біг уперед, радіючи свободі, Павучиха зі страхітливою швидкістю налетіла на нього ззаду і блискавичним рухом ужалила в шию. І ось він лежить, блідий, і не чує нічийого голосу, і не ворушиться.
— Господарю, любий господарю! — кликав Сем і, вслухаючись у беззвучну тишу, марно чекав відповіді.
Урешті, він як міг швидко перерізав плетиво, яким був оповитий Фродо, і приклав голову до грудей друга та до його вуст, але не відчув ані найлегшого трепету життя, ні найтихішого биття серця. Сем то розтирав руки і стопи свого пана, то торкався до його чола — все було холодне.
— Фродо, пане Фродо! — гукнув Сем. — Не покидай мене тут самого! Це твій Сем кличе тебе. Не йди туди, куди я не зможу піти за тобою! Прокинься, пане Фродо! О, прокинься, Фродо, любий, любий мій! Прокинься!
Потім Сема пройняв гнів, і він забігав довкола тіла свого господаря, лютуючи, розмахуючи в повітрі мечем, трощачи каміння, викликаючи когось на двобій. А набігавшись, знову нахилився і поглянув на обличчя Фродо, що біліло в сутінках. Щойно тоді Сем раптом збагнув, що вже бачив це на зображенні, яке показало йому дзеркало Ґаладріель у Лорієні: Фродо з блідим обличчям міцно спить під високою темною кручею. Міцно спить — так Сем подумав у Лорієні.
— Фродо помер! — сказав він тепер. — Не спить, а помер!