Мерехтіння смолоскипів і брязкання сталі попереду наблизилися майже впритул. За хвилину орки дійдуть до вершини і схоплять його. Сем надто загаявся, міркуючи, що має робити, й усе зіпсував. Як же тепер тікати й рятувати себе, як рятувати Перстень? Перстень... Далі гобіт діяв, не роздумуючи та не ухвалюючи жодних рішень. Він просто витяг ланцюжок і взяв Перстень у руку. Ватажок орківського загону ввійшов у Розколину просто перед ним. І Сем надягнув Перстень.
Світ змінився, годинні роздуми тепер займали єдину секунду Сем одразу відчув, що слух його загострився, проте зір потьмянів, але не так, як у лігві Павучихи. Усе довкола було розмите, але не темне. Сам він, одним один, був у тому сірому туманному світі невеликою чорною скелею-монолітом, а Перстень, тягнучи вниз його лівицю, скидався на розпечену золоту сферу. Сем почувався не невидимим, а жахливо та надзвичайно помітним і знав, що десь там його вистежує Око.
Він почув, як далеко в Морґульській Долині тріщить камінь і цебенить вода; як у надрах попід скелею булькоче поранена Павучиха, наосліп шукаючи вихід із глухого закапелка; почув голоси в підземеллях вежі та крики орків, котрі виходили з тунелю, й оглушливе, громове (для його вух) гупання ніг і нестерпне галайкання орків попереду. Сем притиснувся до кручі. Втім, орки крокували вгору, неначе гурт примар: сірі, спотворені млою постаті, моторошні з'яви з тьмяними вогниками в руках — і просто пройшли повз нього. А гобіт зіщулився, силкуючись заповзти в якусь шпарку і заховатися.
Сем прислухався. Орки з тунелю й ті, котрі крокували донизу, побачили одні одних, і обидва загони заметушилися та зчинили галас. Він виразно чув їх усіх і добре розумів, про що вони розмовляють. Напевно, Перстень наділяв свого власника знанням мов чи просто здатністю розуміти, зокрема, прислужників його творця, Саурона. Тож коли Сем прислухався до орківської балачки, то все розумів і міг тлумачити їхні думки. Без сумніву, Перстень дуже зріс на силі, коли наблизився до тієї місцевості, де його викували; проте він не додавав своєму власникові єдиного — мужності. Наразі Сем думав лише про те, щоби заховатися, залягти у безпечному місці, доки все знову стихне, і напружено прислухався. Він не знав, чи близько біля нього орки, та їхні слова, здавалося, звучали коло самих його вух.
— Гей! Ґорбаґу! Що це ти тут робиш? Тобі воювати ще не набридло?
— Пропуск давай, телепню. А що ти робиш, Шаґрате? Набридло валандатися по горах? Хочеш спуститись і піти на бій?
— Сам пропуск давай. Я командую на цьому перевалі. Тож говори ввічливо. Ну, доповідай!
— Нема про що.
— Го-го! Сюди! — сварку ватажків урвав крик.
Орки, котрі були внизу, несподівано щось помітили.
Метнулися туди. Усі інші побігли за ними.
— Го! Гей! Тут щось є! Лежить просто на дорозі. Шпигун, шпигун!
Й зачулися сердиті гудки ріжків і валування гавкучих голосів.
Жахливий здогад змусив Сема забути про страх: орки побачили його пана! Що вони робитимуть? Про орків розповідали таке, що кров застигала в тілі. Сама думка про це була нестерпна. Гобіт зірвався на рівні. Грець із тією Виправою та з усіма його попередніми рішеннями, а також зі страхом і зі сумнівами! Тепер він знав достеменно, де було та де є його місце: біля пана Фродо (втім, чим він зможе йому зарадити, Сем не відав). Тож він побіг униз східцями, вниз стежкою — до Фродо.
«Скільки їх там? — розмірковував Сем. — Щонайменше тридцять чи сорок тих, котрі прийшли з вежі, а внизу орків, либонь, було ще більше. Скількох я прикінчу, перш ніж вони схоплять мене? Щойно я витягну меч, орки побачать його полум'я, і рано чи пізно я втраплю їм до лап. Цікаво, чи хтось згадає про все це в пісні: як Семвайз поліг у Вершинному Проході, нагромадивши гори трупів довкола свого господаря? Ні, які там пісні! Звісно, що ні, адже орки знайдуть Перстень, і пісень не буде вже ніколи. Я не можу цьому зарадити. Моє місце — біля пана Фродо. Їм доведеться зрозуміти: Ельрондові та Раді, великим володарям і володаркам із усією їхньою мудрістю. Їхні плани розладнано. Я не буду їхнім Персненосцем. Без пана Фродо — ні».
Та його тьмяний зір уже не бачив орків. Тривалий час Семові ніколи було дбати про себе, тож він раптом усвідомив, що дуже стомився, майже виснажився: ноги не слухалися його й нікуди не несли. Він рухався надто мляво. Стежка тяглася нескінченно довго. Куди вони всі позникали в цій імлі?
Ага, ось де ті орки! До них іще далеченько. Гурт постатей оточив те, що лежало на землі, декотрі з них, пригнувшись, сновигали туди-сюди, мов собаки, які беруть слід. Сем спробував пришвидшити крок.
— Уперед, Семе! — сказав собі. — Бо знову запізнишся.
Гобіт послабив піхви меча. За мить він витягне його, і тоді...
Ураз розлігся дикий галас, галайкання та регіт, орки щось підняли зі землі.
— Гай-гой! Гай, скоро, го! Вгору! Вгору!
Потому хтось вигукнув:
— Гайда! Коротким шляхом. Назад до Нижньої Брами! Цієї ночі Вона нас не зачепить.
І цілий тлум орківських постатей рушив у ніч: четверо солдатів, котрі йшли посередині, несли на плечах свою знахідку.
— Гай-го!
Орки забрали тіло Фродо. Вони пішли. Сем не міг їх наздогнати, проте продовжував сунути вперед. Орки дісталися до тунелю й увійшли туди. Першими у вході до нього зникли ті, котрі несли тіло, решта зчинила неабияку бучу та штовханину. Сем підходив усе ближче і ближче. Витягнув меча — синій вогник спалахнув у його тремтячій руці, проте його ніхто не зауважив. Але щойно захеканий гобіт наблизився до тунелю, останній орк шаснув у чорну нору.
Якусь хвилину Сем постояв, відсапуючись і тримаючись за груди. Потому провів рукавом по обличчю, змахнувши грязюку, піт і сльози.
— А хай вам грець, покидьки! — сказав він і кинувся за ними в морок.
Тунель уже не був таким темним, як раніше. Гобітові радше здавалося, ніби він потрапив із прозорої мли в густезний туман. Що дужче на нього накочувалась утома, то більш затято йшов він далі. Семові привиділося, що десь попереду мигтить світло смолоскипів; але, хоч як він силкувався, наздогнати їх не міг. Орки швидко пересуваються в усіх тунелях, а цей вони знали дуже добре, бо, незважаючи на Павучиху, мусили часто ходити ним: то був найкоротший шлях через гори з Мертвого Міста. У які стародавні часи з'явилися цей тунель і величезна кругла яма, де багато століть тому оселилася Павучиха, вони не знали, натомість вирили обабіч від нього чимало власних кружних шляхів, аби не натрапляти на лігво чудовиська, поспішаючи в той чи в той бік за наказами своїх правителів. Тієї ночі орки не мали наміру спускатись углиб тунелю — тільки хотіли якомога швидше потрапити до бокового проходу, що вів до вартової вежі на кручі. Більшість із них раділа й тішилася з того, що вони знайшли та побачили, тож, біжучи, орки базікали та верзли всілякі нісенітниці — за звичаєм їхньої раси. Сем чув гомін їхніх хрипких голосів, монотонний і тугий у безшелесному повітрі, й міг серед усіх вирізнити два: вони були найгучніші й лунали найближче. Здавалося, капітани обох загонів ішли позаду всіх, і їхня суперечка тривала.
— Нехай твій набрід постуляє пельки, Шаґрате! — гаркнув один. — Чи ти хочеш, аби нас переловила Павучиха?
— Іди собі, Ґорбаґу! Твої галасують не менше, — відказав другий. — Нехай хлопці забавляться! Думаю, Павучиха найближчим часом нам не докучатиме. Здається, вона сіла на добрячого остюка, та ми не оплакуватимемо її. Чи тобі повилазило? Онде скільки смердючої гидоти на дорозі до її триклятої нори! Якщо ми спинили її раз, то і сто разів спинимо. Тож нехай сміються. До того ж, нам нарешті трохи підфартило: ми знайшли те, що потрібне в Луґбурці.