Ремінь батога обвився довкола його ніг, але Піпін навіть не зойкнув.
— Годі! — гаркнув, надбігаючи, Уґлук. — Йому ще доведеться бігти на своїх двох. Нехай вони обоє біжать! Нагадуйте їм про це батогами.
— Проте це ще не кінець, — прохрипів він, звертаючись до Піпіна. — Я не забуду. Розплату просто відкладено. Рухайся!
І Піпін, і Мері мало що запам'ятали з подальшої подорожі. Погані сни та болюча дійсність злились у довгий шерег нещастя, а чимраз менша надія зоставалася позаду. Вони тільки бігли й бігли, намагаючись не відставати від орків, і час од часу їх лизали жорстокі язики батогів, якими керувала вправна рука. Якщо гобіти зупинялися чи спотикалися, їх підхоплювали і протягом якогось часу волокли.
Тепло орківського напою зникло. Піпінові знову стало холодно та млосно. Раптом він упав долілиць на дерен. Жорстокі руки з колючими нігтями вчепились у нього й підняли. Потому знову понесли, мовби мішок, і довкола загусла темрява — темінь чи то чергової ночі, чи то його сліпоти, — того він не відав.
Напівсвідомо Піпін почув, як ремствує безліч голосів: то орки вимагали перепочинку. Уґлук кричав. І ось гобіт відчув, що його кинули на землю, й він лежав так, як упав, доки поринув у чорні сни. Проте болю не вдалось уникнути надовго; небавом залізні лещата немилосердних рук знову стиснули його. Довго трусили та підкидали, доки темрява поволі відступила й Піпін повернувся до дійсності, зрозумівши, що вже ранок. Хтось викрикував накази, і його грубо жбурнули на траву.
Він трохи полежав, борючись із відчаєм. У голові паморочилося, та, відчувши в тілі тепло, гобіт збагнув, що йому знову дали ковтнути тієї рідини. Над ним схилився орк і кинув йому кусень хліба та смужку сирої сушеної риби. Піпін жадібно поглинав черствий сірий хліб, але не м'ясо, бо хоч і вмирав од голоду, проте не настільки, щоби їсти плоть, яку йому кинув орк — плоть невідь-якої істоти.
Він сів і роззирнувся довкола. Мері був неподалік. Вони опинилися на березі прудкої вузенької річки. Попереду бовваніли гори, за високий шпиль зачепилися перші сонячні промені. Темна маса лісу розкинулася на нижніх схилах.
Орки репетували і голосно сперечалися; між північним племенем та ісенґардцями, здається, ось-ось знову мала спалахнути сварка. Дехто показував назад на південь, а дехто — на схід.
— Дуже добре, — сказав Уґлук. — Тоді залиште їх мені! Не вбивати, як я вже казав; але якщо ви хочете викинути те, заради чого ми відмучили стільки шляxy, то викидайте! Я про нього подбаю. Бойові урук-гаї, як завжди, зроблять усю роботу. Якщо боїтеся білошкірих, біжіть! Біжіть! Онде ліс, — крикнув він, вказуючи прямо. — Драпайте туди! Там ваша найбільша надія на порятунок. Забирайтесь! І хутко, поки я не зніс іще кілька голів, аби решта бодай трохи порозумнішала.
Почулися лайка та скавуління, а потім більшість — понад сотня — північних орків відокремилась і шалено помчала вздовж ріки до гір. Гобіти залишилися з ісенґардцями — понурим і підступним гуртом, де було щонайменше вісімдесят солдатів — смаглявих косооких орків з великими луками та короткими широколезими мечами. Серед них було й кілька найбільших і найсміливіших північан.
— Зараз поквитаємося з Ґрішнахом, — сказав Уґлук, але вже навіть дехто з його прихильників тривожно зиркав на південь.
— Знаю, — ревнув Уґлук. — Трикляті конюхи винюхали нас. Але в цьому ти винен, Снаґо. Тобі й іншим розвідникам треба повідрізати вуха. Та ми бійці. Ми ще влаштуємо бенкет на конячій плоті чи й на чомусь смачнішому.
Тієї миті Піпін побачив, чому дехто з вояків показував на схід. Звідти долинули пронизливі крики і знову з'явився Ґрішнах, а за ним іще кілька подібних до нього орків: довгоруких та кривоногих. У них на щитах було зображення Червоного Ока. Уґлук зробив крок їм назустріч:
— Значить, ти повернувся? — запитав він. — Добряче все обдумав, га?
— Я повернувся, щоби перевірити, чи всі Накази виконано і чи полонені у безпеці, — відповів Ґрішнах.
— Ще б пак! — сказав Уґлук. — Не витрачай сил. Я подбаю, щоби накази виконували за моєю командою. Навіщо ти вернувся? Ти поспішав. Забув тут щось?
— Забув дурня, — прохрипів Ґрішнах. — Але з ним було кілька дужих солдатів, надто хороших, аби їх утратити. Я знав, що ти доведеш їх до біди. Я прийшов, аби їм допомогти.
— Чудово! — засміявся Уґлук. — Але якщо в тебе кишка надто тонка для бою, то ти обрав хибний шлях. Ти йшов до Луґбурца. Білошкірі вже близько. Що сталося з твоїм дорогоцінним назґулом? Невже його знову підстрелили? Бо, якби ти привів його зі собою, він би нам знадобився — якщо ці назґули такі, як про них розповідають.
— Назґул, назґул, — повторив Ґрішнах, тремтячи та облизуючи губи, ніби це слово мало бридкий присмак і боліло йому в роті. — Ти базікаєш про те, що сягає далеко за межі твоїх брудних мрій, Уґлуче, — сказав він. — Назґул! Ех! Такі, як про них розповідають! Колись ти пошкодуєш, що сказав це. Мавпо! — прохрипів він люто. — Ти мав би знати, що вони є зіницями Величного Ока. Проте крилатий назґул... ще ні, ще ні. Він не дозволить їм показуватися по той бік Великої Ріки, поки що ні, ще надто рано. Вони для Війни — для іншої мети.
— Здається, ти багато знаєш, — сказав Уґлук. — Гадаю, більше, ніж тобі треба було би. Мабуть, ті, хто чекає в Луґбурці, можуть поцікавитися, звідки та чому. А тим часом урук-гаї з Ісенґарда робитимуть брудну роботу, як завжди. Не тиняйся тут! Збери своїх бунтарів докупи! Решта свиней почвалала до лісу. Чкуряй-но ліпше за ними. Тоді живим доберешся до Великої Ріки. Забирайся з дороги! Негайно! Я буду в тебе на хвості.
Ісенґардці знову схопили Мері та Піпіна й закинули їх собі на спини. Тоді загін рушив. Орки бігли година за годиною, інколи зупиняючись лише для того, щоби перекласти гобітів на плечі нових носіїв. Чи тому, що вони були швидші та витриваліші, чи так задумав Ґрішнах, але ісенґардці поступово випередили мордорських орків, і Ґрішнахові солдати зімкнули свої лави за ними. Невдовзі ісенґардці майже наздогнали тих північан, які втекли першими. Ліс наближався.
Піпін був увесь у синцях і в подряпинах, зболіла його голова терлась об брудний карк і волохате вухо орка, котрий його тримав. Одразу перед ним миготіли зігнуті спини та міцні грубі ноги, які безперервно рухались угору-вниз, угору-вниз, ніби були зроблені з дроту та з роговиці й відбивали страхітливі секунди нескінченного часу.
Пополудні Уґлуків загін перехопив північан. Вони мовби танули у променях яскравого сонця — зимового сонця, що сяяло у прохолодному блідому небі; їхні голови опустились, а язики вивалилися на бороди.
— Хробаки! — пирхали ісенґардці. — Ви вже готові. Білошкіри наздоженуть вас і з'їдять. Вони наближаються!
Ґрішнахів крик довів, що це не просто жарт. І справді: вдалині з'явилися вершники, котрі їхали дуже швидко. Вони були ще далеко, проте наздоганяли орків: наздоганяли їх так, як течія на рівнині захоплює блукачів, котрі застрягли в сипучих пісках.
Ісенґардці побігли, вдвічі прискоривши крок, що здивувало Піпіна, бо це здавалося йому жахливим прискоренням наприкінці перегонів. Потому він побачив, що сонце вже сідає, закочуючись за Імлисті Гори, на зелені довкола прослалися тіні. Солдати Мордору підвели голови і також додали у швидкості. Ліс був темний і густий. Вони вже проминули кілька перших поодиноких дерев. Місцевість почала вивищуватися, схили дедалі стрімкішали: проте орки не зупинялись. І Уґлук, і Ґрішнах покрикували, підганяючи своїх для останнього зусилля.
«Їм це вдасться. Вони втечуть», — подумав Піпін. А потому йому пощастило так викрутити шию, щоб одним оком зиркнути через плече. І гобіт побачив, що вершники ген на сході вже зрівнялися з орками, чвалом летячи рівниною. Західне сонце позолотило їхні списи та шоломи, переливаючись у розмаяному світлому волоссі. Вони оточували орків, не даючи їм змоги розбігтися, і гнали вздовж лінії ріки.