У холодному повітрі Мері та Піпін виразно почули іржання бойових коней і несподіваний спів багатьох людей. Сонце піднесло свою долоню — вогненну дугу — понад рубежами світу. В цю мить, кинувши могутній клич, вершники помчали зі сходу: червінне світло виблискувало на їхніх латах і списах. Орки верещали, вистрілюючи залишки стріл. Гобіти побачили, як кілька вершників упало, проте незламний кінний стрій піднявся на пагорб, переїхав на інший бік, розвернувся й ударив знову. Більшість уцілілих зайд розсипалась і помчала хто куди, і їх загнали до смерті. Втім, одна група, тримаючись чорним клином, уперто просувалась уперед у напрямку лісу. Вони кинулися зі схилу прямісінько на вартових і вже наближалися до рятівних дерев, навіть здавалося, що їм пощастить утекти: орки зарубали трьох вершників, котрі заступили їм шлях.
— Ми дивилися надто довго, — озвався Мері. — Там Уґлук! Я не хочу знову з ним зустрітися.
Й гобіти, розвернувшись, чкурнули вглиб тьмавого лісу.
Отак і сталося, що вони не побачили останньої сутички, коли Уґлука наздогнали і притиснули при самому краю Фанґорну. Там його, врешті, й добив Еомер, Третій Маршал Марки, котрий зійшов із коня і бився з ворогом на мечах. А гострозорі Вершники вистежили на розлогих луках жменьку орків, котрим пощастило втекти і котрі ще мали сили бігти.
Потому, поховавши в кургані загиблих побратимів і відспівавши славні, вершники розпалили величезне багаття й розвіяли попіл своїх ворогів. Так закінчився цей набіг, і жодної звістки про нього ніколи не долинуло до Мордору чи до Ісенґарда; натомість дим од спалення піднявся високо в небеса, і його помітила безліч сторожких очей.
Розділ 4
Деревобородий
им часом гобіти якомога швидше, наскільки те дозволяв темний і заплутаний ліс, просувалися вздовж лінії прудкого потоку на захід і вгору до гірських узвиш, занурюючись дедалі глибше у Фанґорн. Поступово страх, пов'язаний із орками, відступив, і вони сповільнили крок. У них виникло дивне відчуття задухи, ніби повітря тут було надто розріджене чи його було замало для дихання.
Нарешті Мері спинився.
— Так далі не можна, — ледь вимовив він. — Мені потрібне повітря.
— Принаймні треба попити, — сказав Піпін. — Я вже охляв.
Він видерся на чималий викривлений корінь, що спускався до потоку, нахилився і зачерпнув жменями воду. Вона була прозора та холодна, Піпін усе пив і пив. Мері вчинив так само. Вода освіжила їх і збадьорила серця; якусь часинку вони посиділи разом на краю потоку, бовтаючи зболеними ступнями та розглядаючи мовчазні дерева, які ряд за рядом оточували їх зусібіч, а далі розчинялись у сірій сутіні.
— Сподіваюся, ти ще не заблукав? — запитав Піпін, спираючись на могутній стовбур дерева. — Принаймні ми можемо йти за цією рікою — Ентавою чи як ти її називав — і виберемося звідси тим самим шляхом, яким прийшли.
— Могли би, якби це було до снаги нашим ногам, — відповів Мері, — та якби ми могли нормально дихати.
— Так, тут усе таке тьмяне й задушливе, — сказав Піпін, — і нагадує мені чомусь стару кімнату Великого Дому в Сміалах, у Туківцях, — велетенське приміщення, де меблів не пересували і не змінювали впродовж поколінь. Подейкують, у ній рік за роком жив Старий Тук, доки й він, і та кімната разом зістарілись і зубожіли: від часу його смерті вона не змінилась — оце вже понад століття. А старий Ґеронтій був іще моїм прапрадідусем, тобто було це ой як давно. Проте це — ніщо порівняно з прадавністю цього лісу. Подивись-но на всі ці шлейфи, торочки, бороди та вуса з лишайника! І більшість дерев, як виглядає, вкрита обскубаним сухим листям, що ніколи не опадає. Недбальство. Навіть уявити не можу, на що тут схожа весна, якщо вона сюди взагалі навідується, а весняне прибирання — і поготів.
— Та мусить же сонце хоч іноді сюди зазирати, — відказав Мері. — Ця місцина ні на вигляд, ні на відчуття геть не схожа на те, як Більбо описував Морок-ліс. Той був цілком чорний і зловісний — прихисток для зловісних чорних почвар. А цей просто тьмяний і страхітливо де-ре-во-вий. Ти уявляєш, аби якісь тварини тут мешкали чи бодай надовго затримувалися?
— Ні, й гобіти — теж, — погодився Піпін. — І мені геть не до вподоби думка, що доведеться крізь цей ліс пройти. Нічого їстівного на сотні верст довкола, адже так? Як у нас зі запасами?
— Погано, — відповів Мері. — Ми побігли порожнем, лише з кількома припасеними пакуночками лембаса, все решта залишилося біля човнів.
Вони поглянули на те, що зосталося від ельфійських коржів: поламані кусники приблизно на п'ять напівголодних днів — і все.
— Ні покривала, ні коцика, — зітхнув Мері. — Сьогодні вночі ми змерзнемо, хоч би куди пішли.
— Ну, тоді найліпше просто зараз вирішити, куди йти, — сказав Піпін. — Мабуть, ранок уже близько.
І саме тієї миті вони помітили жовте світло, що з'явилося на певній відстані від них у лісі: мабуть, то стріли сонця раптом пронизали покрівлю лісу.
— Здоровенькі були! — сказав Мері. — Певно, доки ми були під цими деревами, сонце заховалось за хмару, а тепер знову вибігло з-за неї або ж піднялося рівно настільки, щоби глипнути сюди крізь якийсь отвір. І він тут недалеко — ходімо розвідати!
Виявилося, що йти треба далі, ніж вони думали. Ґрунт усе ще стрімко вивищувався і ставав дедалі більше кам'янистим. Світло посилювалося, що ближче вони підходили, — і незабаром гобіти побачили, що перед ними скеляста стіна: схил пагорба чи обрубаний кінець довгого кореня, викинутого на поверхню далекими горами. Дерева на тій стіні не росли, і сонце осявало ціле її кам'янисте обличчя. Галузки дерев біля підніжжя випростались і непорушно завмерли, ніби тягнучись до тепла. Якщо раніше все здавалося неохайним і сірим, то тепер ліс переливався насиченими брунатними відтінками та блискучими чорно-сірими кольорами кори, що скидалася на лискучу шкіру. Стовбури відливали ніжною зеленню молодої трави — тут була рання весна чи її перелітне видіння.
На поверхні кам'янистої стіни було щось на кшталт сходів — можливо, природних, вибитих негодою і тріщинами в породі, бо вони здавалися грубими та нерівними. Високо вгорі, під скелею, майже нарівні з верхівками лісових дерев, був виступ. На ньому не росло нічого, крім кількох травин і якогось зілля при самому краю, а ще там був старий пеньок, на якому залишилися тільки дві незугарні гілки, — він дуже нагадував постать згорбленого старця, котрий стояв і мружився від ранкового світла.
— Нумо вгору! — радо скомандував Мері. — Ковтнути повітря і роздивитися територію!
Вони лізли і дряпалися по скелі. Якщо ті сходи й були рукотворними, то зробили їх для більших стіп і для довших ніг, аніж гобітські. Проте двоє друзів надто прагнули видертися нагору, щоби помітити і здивуватися, що в якийсь невідомий спосіб їхні порізи та рани, яких вони зазнали під час полону, загоїлись і до них повернулася колишня жвавість. Незабаром вони дійшли до краю виступу, майже біля самої основи старого пня; тоді підскочили і повернулися спинами до пагорба, глибоко дихаючи та дивлячись на схід. Побачили, що зайшли в ліс тільки на якихось п'ять-шість верст: крони дерев спускалися зі схилів до рівнини. Там, поблизу узлісся, клубочилися високі стовпи чорного диму, що колихався і линув у їхньому напрямку.
— Вітер перемінився, — сказав Мері. — Знову повернув на схід. Тут прохолодно.
— Так, — відказав Піпін, — боюся, це лише випадковий промінь, а невдовзі все знову посіріє. Шкода! У сонячному світлі цей старий неохайний ліс виглядав зовсім інакше. Я відчув, що таким він мені майже подобається.
— Відчув, що тобі майже подобається Ліс! Це гарно! Це надзвичайно люб'язно з твого боку, — проказав дивний голос. — Поверніться і дозвольте мені поглянути на ваші обличчя. Я відчув, що ви обоє мені майже не подобаєтеся, та не квапмося. Поверніться!