Озирнувшись, троє друзів побачили, як за Рікою спалахнули далекі пагорби. У небі зайнявся день. Червоний пруг сонця піднявся над раменами темної землі. Попереду на заході лежав незворушний, безформний і сірий світ; поки вони дивилися на нього, нічні тіні танули, а пробуджена земля повертала собі барви: зелень просторилася розлогими луками Рогану, біло мерехтіли тумани в долинах Ріки, а ліворуч удалині, за понад двадцять миль од них, стояли синьо-пурпурові Білі Гори, височенні гагатові шпилі яких укривали блискучі сніги та рум'янці ранкового світла.
— Ґондоре! Ґондоре! — скрикнув Араґорн. — Хотів би я поглянути на тебе у щасливішу годину! Бо дорога моя поки що не веде на південь до твоїх сяйливих потоків.
Тепер ходімо! — сказав він, відриваючи погляд од Півдня та дивлячись на північний захід — на шлях, яким мусив іти.
Гряда, на якій стояли побратими, різко зривалась униз просто біля їхніх ніг. Приблизно на шістнадцять сажнів нижче тягнувся широкий скелястий уступ, що раптово закінчувався стрімкою кручею — Східною Стіною Рогану. То була межа Емин-Муїлу, — далі, скільки сягало око, перед ними простягалися зелені рівнини рогіримів.
— Погляньте! — скрикнув Леґолас, показуючи на бліде небо вгорі. — Там знов орел! Він дуже високо. Здається, птах уже відлітає геть, повертаючись звідси на Північ. Летить дуже швидко. Погляньте!
— Ні, навіть мої очі не в змозі його розгледіти, добрий Леґоласе, — сказав Араґорн. — Він, певно, і справді надзвичайно високо. Цікаво, яке в нього завдання, якщо це той самий птах, якого ми бачили раніше. Але дивіться! Я бачу щось ближче й більш нагальне: онде щось рухається рівниною!
— Воно не одне — їх багато, — уточнив Леґолас. — Це чималий піший загін; але нічого, крім цього, я сказати не можу, як і визначити, до якого народу належать ті воїни. Вони за багато верст звідси — можливо, за вісімнадцять; але на рівнині відстань зміряти важко.
— Проте, гадаю, нам уже не потрібні сліди, щоби знати, куди йти, — озвався Ґімлі. — Нумо, якомога швидше знайдімо стежку вниз до лук.
— Ледве чи тобі вдасться знайти туди коротшу стежку за ту, яку обрали орки, — сказав Араґорн.
Тепер вони переслідували ворогів при ясному денному світлі. Здавалося, ніби орки помчали вперед так швидко, як тільки могли. Раз у раз переслідувачі натрапляли на речі, які вони загубили чи покинули: пакунки з-під їжі, скоринки черствого сірого хліба, подертий чорний плащ, важкий, підбитий залізом черевик, пошкоджений об каміння. Сліди тяглися на північ уздовж вершини стрімкого хребта і невдовзі привели до глибокої розколини, вибитої у скелі потоком, що гамірливо плюскотів долі. Горбиста стежка, що нагадувала східці, спускалася вузькою ущелиною до рівнини.
Зійшовши, мандрівники несподівано опинилися в травах Рогану. Ті трави напливали, мовби зелене море, до самого підніжжя Емин-Муїлу. Потік стрибнув униз і зник серед густих заростів красолі та водяних рослин: чути було, як він дзюркоче в зелених тунелях, уздовж пологих схилів у бік далеких тваней у долині Ентави. Здавалося, зима залишилася позаду, вчепившись десь там за пагорб. Повітря було м'яке, тепле і ніжно пахло, ніби весна вже прокинулась і сік знову заструменів у зелах та в листі. Леґолас глибоко вдихнув, мовби зробив великий ковток по довгій спразі в пустельних місцинах.
— Ох! Запах зелені! — сказав він. — Це ліпше, ніж тривалий сон. Біжімо!
— Легким ногам тут бігтиметься швидко, — озвався Араґорн. — Швидше, либонь, аніж узутим у залізо оркам. Нині маємо нагоду зменшити відрив!
Вони помчали вервечкою, мов гончі пси, котрі зачули сильний запах здобичі, і палке світло сяяло в їхніх очах. Широкий прокіс, у якому орківський загін протоптав огидну канаву, вів майже просто на захід; запашна трава Рогану в тому місці була понищена та почорніла. Раптом Араґорн зойкнув і звернув убік.
— Зупиніться! — гукнув він. — Не йдіть поки що за мною.
І хутко побіг праворуч, убік од головного сліду, бо побачив відбитки ніг, які вели туди, відгалужуючись від інших, — сліди дрібних босих ніг. Однак вони не далеко відійшли, перш ніж їх перетнули орківські відбитки, які також відступали від головного сліду позаду та попереду, а потому різко завертали і губилися на витоптаній дорозі. Там, де сліди відбігали найдалі, Араґорн нахилився й підібрав щось у траві, а тоді подався до друзів.
— Так, — сказав він, — вони дуже виразні — гобітські відбитки. Гадаю, що Піпінові. Він дрібніший за інших. І погляньте на це!
Річ, яку Араґорн тримав у руці, вигравала на сонці. Вона скидалася на листок бука, який щойно розпустився, гарний і дивний у цій рівнині без дерев.
— Брошка з ельфійського плаща! — скрикнули в один голос Леґолас і Ґімлі.
— Листя Лорієну падає не просто так, — відказав Араґорн. — Цей листок упустили не випадково: його кинули як знак для того, хто може йти слідом. Думаю, Піпін відбіг од решти саме з цією метою.
— Значить, він принаймні живий, — сказав Ґімлі. — І зумів скористатися своїми мізками, та й ногами — теж. Це додає снаги. Наша гонитва не даремна.
— Сподіваймося, що він не надто дорого заплатив за свою відважність, — докинув Леґолас. — Нумо! Біжімо далі! Думка про те, що цих юних веселунів ведуть кудись, як худобу, пече мені серце.
Сонце досягнуло зеніту, а тоді поволі покотилося небом униз. Від моря на далекому Півдні піднялися легенькі хмари, й вітерець поніс їх геть. Сонце сіло. На сході виросли тіні, простягнувши навсібіч свої довгі руки. Та шукачі рухались уперед. Минула доба, відколи загинув Боромир, і орки набагато їх випереджали. На пласкій рівнині ворогів наразі ніде не було видно.
Коли нічна темінь зімкнулася довкола шукачів, Араґорн зупинився. За минулий день вони лише двічі перепочивали, та й то дуже коротко, тож нині між ними та Східною Стіною, на якій вони стояли вранці, простяглось уже вісім миль.
— Ось нарешті постав перед нами важкий вибір, — сказав він. — Відпочивати вночі чи йти далі, доки стане наших волі та сили?
— Якщо наші вороги не зупиняться на ночівлю, а ми ляжемо спати, то залишимося далеко позаду, — відповів Леґолас.
— Але ж навіть орки повинні відпочивати під час маршу! — зауважив Ґімлі;
— Загалом, орки рідко мандрують відкрито, поки світить сонце, проте ці не зупинялися, — сказав Леґолас. — Вони точно не відпочиватимуть уночі.
— Якщо йтимемо вночі, то можемо загубити їхній слід, — мовив Ґімлі.
— Той слід прямий, не звертає ні праворуч, ані ліворуч, наскільки бачать мої очі, — відповів Леґолас.
— Можливо, мені вдасться вести вас навмання в темряві й не збитися з курсу, — озвався Араґорн, — але якщо ми заблукаємо чи звернемо кудись не туди, то, щойно розвидниться, можемо надовго затриматися, шукаючи слід.
— І ще не варто забувати, — додав ґном, — що лише завидна ми зможемо побачити, чи не відбігає, бува, який слід убік. Якщо хтось із бранців утече або ж його понесуть, скажімо, на схід, до Великої Ріки, — в напрямку Мордору, ми проминемо потрібні знаки й ніколи про це не дізнаємося.
— Це правда, — сказав Араґорн. — Але якщо я правильно розшифрував ті знаки, які залишилися позаду, то в цьому загоні переважали орки Білої Руки, і вони зараз прямують до Ісенґарда. Їхній теперішній напрямок підтверджує мої слова.
— Проте вважати, ніби ми знаємо їхні наміри, було би надто легковажно, — заперечив Ґімлі. — А як щодо втечі? У темряві ми могли би проминути знаки, які привели тебе до брошки.