— Можливо, — мовив Фарамир. — Але це було би недобрим знаком. Нам в Ітілієні не потрібні приблуди з Морок-лісу.
Семові здалося, що Капітан, говорячи це, крадькома зиркнув на гобітів, але він промовчав. Вони з Фродо трохи полежали, спостерігаючи за полум'ям смолоскипів і за людьми, котрі ходили туди-сюди й перемовлялися хрипкими голосами. Тоді Фродо раптом заснув.
А Сем сперечався сам зі собою, мудруючи на всі лади. «З Фарамиром усе гаразд... — думав він, — а може, й ні. Гарні слова часом приховують підле серце». Гобіт позіхнув. «Я міг би тиждень проспати, і тоді мені би поліпшало. Та і що я можу вдіяти, якщо не спатиму, один-однісінький я серед усіх цих дужих людей? Нічого, Семе Груничу; але ти все одно мусиш не спати». І він сяк-так спромігся не заснути. Світло у дверях потьмяніло, сіра завіса спадних струменів згасла і розчинилась у мороці, що дедалі густішав. Але гомін води не стихав ані на мить, не змінюючи тону ні вранці, ні ввечері, ні вночі. Вона дзюрчала та шепотіла про сон. Сем аж пальцями притримував повіки, щоби вони не заплющилися.
Аж ось засвітили багато смолоскипів. Відкоркували барильце вина. Дістали наготовані заздалегідь запаси. Люди набирали воду з водоспаду. Дехто мив руки в ночвах. Фарамирові принесли широку мідну чашу та білий рушник, і він умився.
— Розбудіть наших гостей, — наказав, — і принесіть їм води. Час попоїсти.
Фродо сів, позіхнув і потягнувся. Сем, не звиклий, аби йому прислуговували, здивовано поглянув на високого чоловіка, котрий, уклонившись, тримав перед ним посудину з водою.
— Постав-но це на землю, якщо твоя ласка, пане! — сказав Сем. — Так і мені, й тобі буде легше.
Потому, вразивши та потішивши того чоловіка, занурив голову в холодну воду, похлюпав на шию і на вуха.
— То у вашому краї заведено мити голову перед вечерею? — запитав чоловік, котрий чекав на гобітів.
— Ні, перед сніданком, — відповів Сем. — Але коли мало спиш, то холодна вода на шию — це все одно, що дощ на зів'яле листя латуку. Ну, от! Тепер я протримаюся без сну достатньо довго, щоби перекусити.
Тоді гобітів повели до їхніх місць біля Фарамира — до бочок, накритих для зручності шкірами та значно вищих за лавки воїнів. Перш ніж узятися до їжі, Фарамир і всі його люди повернулися обличчям до заходу та хвилинку помовчали. Капітан дав знак Фродо і Семові, щоби й вони вчинили так само.
— Ми завжди робимо так, — пояснив він, коли всі посідали, — дивимось у бік Нуменору, якого не стало, й Ельфійського Дому, який досі існує, і в бік того, що по той бік Ельфійського Дому та що пробуватиме вічно. У вас такого затрапезного звичаю немає?
— Ні, — відказав Фродо, несподівано для себе почуваючись селюком і невігласом. — Однак, якщо ми в когось гостюємо, то кланяємося господареві, а поївши — встаємо і дякуємо йому.
— І ми теж, — мовив Фарамир.
Після усіх мандрів, таборів і самотніх днів у нетрях ця вечеря здалася гобітам справжнісіньким бенкетом: пити ясно-жовте вино, прохолодне і запашне, їсти хліб із маслом, солене м'ясо та сушені фрукти і смачний рум'яний сир, до того ж — чистими руками, ножами і з чистих тарілок!.. Ані Фродо, ні Сем не відмовлялися ні від чого, навіть коли їм пропонували першу, а згодом і другу порцію. Вино текло по їхніх судинах і стомлених кінцівках, їх переповнювали така радість і полегкість, яких вони не відчували, відколи вийшли зі землі Лорієн.
Коли всі повечеряли, Фарамир провів гобітів углиб печери, до частково відокремленого завісами затишного куточка; туди принесли крісло та два стільці. У ніші палахкотіла маленька керамічна лампадка.
— Невдовзі ви, напевно, захочете спати, — мовив він, — особливо добрий Семвайз, який перед вечерею ні на мить не склепив повік — чи то боявся, що затупиться вістря шляхетного голоду, чи то він мене боявся, того я не знаю. Та спати відразу після їжі — не здорово, а сон приходить швидко. Нумо, побесідуймо часинку. На шляху з Рівендолу вам, звісно, трапилася безліч вартих уваги речей. І ви, можливо, теж захочете дізнатися дещо про нас і про ті землі, де ви нині перебуваєте. Розкажіть же мені про Боромира, мого брата, і про старого Мітрандіра, і про прекрасний народ Лотлорієну.
Фродо вже не хотів спати і волів побалакати. Але, попри те, що їжа й вино заспокоїли його, пильності він не втратив. Сем посміхався сам до себе і мугикав, тому спершу, щойно Фродо заговорив, задовольнявся тільки тим, що слухав і лише зрідка наважувався на схвальні вигуки.
Фродо розповів безліч легенд, хитро ухиляючись від опису виправи Загону та Персня, зате охоче говорив про звитяжну роль, яку Боромир відігравав у всіх їхніх пригодах: про боротьбу з вовками у нетрях, про сніги на Карадрасі, про копальні Морії, де згинув Ґандальф. Особливо зворушила Фарамира історія про бій на мості.
— Боромир, напевно, роздратувався через те, що довелося тікати від орків, — сказав він, — чи навіть од тієї істоти, яку ти згадав, — Бальроґа, — хоча мій брат, мабуть, пішов останнім.
— Останнім, — підтвердив Фродо. — Та Араґорн змушений був очолити нас. Після Ґандальфової загибелі він єдиний знав шлях. Однак, якби нас — тих, про кого їм слід було дбати, — було менше, я не думаю, що він і Боромир утікали б.
— Можливо, було би краще, якби Боромир зірвався з моста разом із Мітрандіром, — сказав Фарамир, — а не йшов назустріч своїй долі, що чекала на нього вище від водоспаду Раурос.
— Можливо. Та зараз ти розкажи мені про свої пригоди, — відказав Фродо, вкотре змінюючи русло бесіди.
— Я би хотів якнайбільше довідатися про Мінас-Ітіл та Осґіліат, а також про безсмертний Мінас-Тіріт. На що ти покладаєш надію для свого міста в цій довгій війні?
— Яка наша надія? — перепитав Фарамир. — Ми вже давно втратили надію. Елендилів меч, якщо він справді повернувся, може знову її відродити, проте не думаю, що він досягне більшого, ніж просто відтермінує страшний день, — хіба би наспіла несподівана допомога від ельфів чи від людей. Бо Ворог зростає на силі, а ми занепадаємо. Слабкий ми народ, осінь без весни... Люди з Нуменору осіли всюди на узбережжях і в тих регіонах Великих Земель, які мали вихід до моря, та потому здебільшого навернулися до зла чи впали у безум. Багатьох із них причарували Темрява і чорна магія; дехто з головою поринув у неробство та спокій, а інші воювали між собою, доки їх, безпорадних, захопили дикі люди... Ніде не сказано, що в Ґондорі коли-небудь практикували жахливі чари чи що там коли-небудь звеличували Безіменного; тож давня мудрість і краса, привезені зі Заходу, ще довго панували і досі не знищені у володінні синів Елендила Прекрасного. Та, незважаючи на це, Ґондор сам став першопричиною свого занепаду, поступово впадаючи у старече слабоумство і вважаючи, що Ворог — якого лише прогнали, а не знищили — спить... Смерть завжди була поруч, адже нуменорці, як і у прадавньому королівстві, що його вони так само втратили, мріяли жити вічно й не змінюватися. Королі споруджували гробниці, розкішніші за оселі живих, до давніх імен у родових списках ставилися трепетніше, ніж до імен власних синів. Бездітні володарі сиділи у ветхих залах, міркуючи про геральдику; зморщкуваті мудреці в потаємних кімнатах виготовляли еліксири, які мали непересічну силу, чи допитували зірки у високих холодних вежах. Але останній король із династії Анаріона вже не мав нащадка... Проте намісники були розважливіші за монархів, їм частіше щастило. Розважливіші — бо поповнили лави наших воїнів здорованями з морських узбереж і загартованими горянами з Еред-Німрайсу. Й уклали перемир'я з гордими народами Півночі, які часто нападали на нас, — людьми нестримної відваги, котрі доводяться нам далекими родичами, на відміну від диких східнян чи жорстоких гарадримів... І трапилося так, що у дні Намісника Кіріона Дванадцятого (а мій батько є вже аж двадцять шостим) вони приїхали, й допомогли нам, і на широкій Луці Келебранту розбили ворогів, котрі захопили наші північні провінції. То були рогірими, як ми їх називаємо, господарі коней, і ми подарували їм луки Каленардону, що відтоді отримали назву Роган, бо територія та тривалий час була малозаселена. Тож вони стали нашими союзниками, і завжди були вірні нам, і допомагали у скруті, й охороняли наші північні кордони та Роганську Ущелину... Рогірими почасти перейняли наші знання та звичаї, їхні володарі за потреби розмовляють нашою мовою; та здебільшого вони таки йдуть слідами своїх праотців і тримаються власної історії, а між собою говорять власною північною мовою. Та ми любимо їх: високих мужів і вродливих жінок, котрі звитягою не поступаються чоловікам, золотоволосих, яснооких і сильних: вони нагадують нам про зорю людства, про людей у Прадавні Часи. Утім, наші знавці премудрості твердять, що рогірими звіку-правіку споріднені з нами, бо походять із тих самих Трьох Людських Домів, звідки первісно ведуть свій рід нуменорці; можливо, рогірими є нащадками не самого ельфодруга Гадора Златоглавого, а тих із його народу, хто не прислухався до поклику та не поплив за Море... Люди ж, за нашим ученням, поділяються так: Високі, або ж Люди Заходу, себто нуменорці; Середні Народи, або ж Люди Сутінків, як-от рогірими та їхні родичі, котрі досі мешкають далеко на Півночі; та Дикуни, Люди Темряви... Проте зараз не лише рогірими уподібнилися до нас, плекаючи ремесла та шляхетність, а й ми уподібнилися до них і вже ледве чи й можемо претендувати на титул Високих. Ми стаємо Середнім Народом зі Сутінків, тільки маємо найглибшу пам'ять. Адже, як і рогірими, цінуємо тепер війну та відвагу як окремі коштовні чесноти, як розвагу і результат; і хоча ми ще вважаємо, що воїн мусить знати й уміти значно більше, ніж просто опанувати мистецтво володіти зброєю та вбивати, ми, проте, цінуємо воїна понад усіх інших ремісників. Така потреба наших днів. Таким був і мій брат, Боромир, — муж хоробрий, а відтак, найкращий син Ґондору. Він і справді був дуже відважний: за довгі роки жоден спадкоємець із Мінас-Тіріта не трудився так затято, не мчав, наче вихор, у бій, не видобував таких громових нот із Величного Рога, — Фарамир зітхнув і на мить замовк.