— Я вдячний тобі за приязні слова, — мовив Араґорн, — і серце моє прагне поїхати з тобою, та я не можу покинути своїх друзів, доки ще жевріє надія.
— Надії немає, — відказав Еомер. — Ти не знайдеш своїх друзів на північних кордонах.
— Але мої друзі ще не перетнули тієї межі. Неподалік од Східної Стіни ми знайшли надійний доказ того, що принаймні один із них був там іще живий. Однак між стіною та схилами нам не траплялось уже жодного знаку чи сліду, що відбігав би вбік, туди чи сюди, або ж я геть позбувся своїх умінь.
— Що ж тоді, на твою думку, трапилося?
— Не знаю. Їх могли вбити і спалити разом із орками: проте цього, кажете ви, не сталося, і я вам вірю. Тож доводиться хіба припустити, що їх віднесли до лісу перед боєм — мабуть, як тільки ви оточили ваших ворогів. Ти можеш заприсягтися, що ніхто не уникнув ваших тенет у такий спосіб?
— Я міг би заприсягтися, що жоден орк не втік, щойно ми запопали їх, — сказав Еомер. — Ми досягли межі лісу раніше за них, і якщо потім хоч якась жива істота прорвалася крізь наше кільце, то вона не була орком і мусила би мати якусь ельфійську силу.
— Наші друзі були вдягнуті точнісінько так, як ми, — пояснив Араґорн, — а ви проминули нас за ясного денного світла.
— Я й забув, — відказав Еомер. — Коли трапляється стільки дивовиж, складно бути в чомусь упевненим. Цілий світ стає чудернацьким. Ельф і ґном пліч-о-пліч мандрують нашими звичайними луками; мандрівники розмовляють із Лісовою Володаркою і залишаються живі; на війну повертається Меч, що зламаний був довгі віки — ще перед тим, як наші прабатьки приїхали до Марки! Як же людині вирішити, що вона має робити в такі часи?
— Так, як вона це вирішувала завжди, — відповів Араґорн. — Добро та зло не змінилися від минулого року: вони однакові й для ельфів, і для ґномів, і для людей. І людині слід відрізняти їх одне від одного чи то в Золотому Лісі, чи то у власному домі.
— І справді, — погодився Еомер. — Я не сумніваюся ні в тобі, ні в учинках, на які наважиться моє серце. Та я не вільний робити все так, як хочу. Наші закони забороняють чужинцям безперешкодно блукати нашою землею, доки сам король не дасть їм на це дозвіл, а в ці дні суцільних небезпек законів слід дотримуватися суворіше, ніж будь-коли. Я попросив тебе добровільно поїхати зі мною, але ти не погодився. Нещасний я, бо мені доводиться починати битву сотні супроти трьох.
— Не думаю, що ваш закон належить застосовувати в цьому випадку, — відповів Араґорн. — Утім, я не чужинець, бо бував у цій землі раніше, до того ж не один раз, і їздив із воїнством рогіримів, хоч і під іншим іменем і в іншій подобі. Тебе я раніше не бачив, бо ти молодий, але з батьком твоїм, Еомундом, я розмовляв, і зі самим Теоденом, сином Тенґела, — теж. У минулі дні жоден вельможа цієї землі не примусив би мужа відмовитися від такої виправи, як моя. Мій обов'язок безсумнівний: іти далі. Ну-бо, сину Еомунда, слід нарешті зробити вибір. Допоможи нам або дозволь бодай іти своєю дорогою. Чи спробуй дотриматися свого закону. Якщо зробиш це, то на твою війну чи до твого короля вас повернеться небагато.
Еомер якусь хвилину мовчав, а тоді озвався:
— Нам обом варто поквапитися. Мій загін мусить уже їхати, а кожна година зменшує вашу надію. Ось мій вибір. Ви вільні йти, ба більше — я дам вам коней. Лише прошу: коли завершите свою виправу чи коли вона виявиться марною, повертайтеся з кіньми через Ентаву до Медусельду — розкішного дому в Едорасі, де нині сидить Теоден. Так ви доведете йому, що я не помилився з вибором. Отож я покладаюся сам і, можливо, покладаю своє життя на ваше слово. Не підведіть мене.
— Не підведемо, — відповів Араґорн.
Коли Еомер наказав віддати зайвих коней чужинцям, це викликало чималий подив серед його людей, а також було чимало понурих і підозріливих поглядів: утім лише Еотайн відважився висловитися відкрито.
— Володар із ґондорської раси, як він себе називає, можливо, гідний цього, — сказав він. — Але хто коли чув, аби коня Марки давали ґномові?
— Ніхто, — відказав Ґімлі. — Та не турбуйся: ніхто й ніколи про це і не почує. Я радше йтиму, ніж сидітиму на спині такого здоровецького звіра, з власної волі чи з примусу.
— Проте зараз ти мусиш їхати, інакше затримаєш нас, — зауважив Араґорн.
— Авжеж, ти сидітимеш позаду мене, — докинув Леґолас. — Тоді все буде гаразд і тобі не доведеться ні позичати коня, ні хвилюватися через нього.
І ось чималого темно-сірого коня підвели Араґорнові, й він сів верхи.
— Його звуть Газуфел, — сказав Еомер. — Нехай він добре несе тебе і примчить до кращої долі, ніж Ґарульфа, свого колишнього господаря!
Меншого та легшого коня, проте норовливого і запального, підвели Леґоласові. Цю тварину звали Арод. Однак Леґолас попросив зняти з нього сідло та збрую.
— Вони мені не потрібні, — сказав ельф, легенько скочив коневі на спину, і, на подив присутніх, Арод підкорився йому, ставши слухняним і рухаючись туди-сюди за самим лише словом вершника: так ельфи поводилися з усіма добрими звірами. Ґімлі посадили позаду його друга, і ґном учепився в нього, почуваючись не краще, ніж Сем Ґрунич у човні.
— Прощавайте! Бажаю вам знайти те, що ви шукаєте! — гукнув Еомер. — Повертайтеся якомога швидше, і нехай наші мечі від сьогодні виблискують спільно!
— Я повернуся, — відповів Араґорн.
— І я повернуся також, — сказав Ґімлі. — Ми й досі не все з'ясували щодо Володарки Ґаладріель. Я ще повинен навчити тебе шляхетної мови.
— Побачимо, — кинув Еомер. — Зі мною трапилось уже стільки дивного, що навчатися вихваляти прекрасну даму під ніжними ударами ґномівської сокири буде для мене не дуже великим чудом. Прощавайте!
На тому вони й роз'їхалися. Роганські коні були справді прудкі. Коли Ґімлі невдовзі озирнувся, Еомерів загін уже змалів і був дуже далеко. Араґорн не озирався: доки вони мчали, він незмигно стежив за слідом, низько нахилившись і тримаючи голову біля Газуфелової шиї. Незабаром подорожні дісталися до околиць Ентави і там натрапили на інший слід, про який казав Еомер: той слід спускався зі сходу через Пустир.
Араґорн спішився й оглянув землю, а потому скочив у сідло, від'їхав трохи на схід, тримаючись одного боку та намагаючись не топтати відбитків. Тоді знову, злізши з коня, обдивився землю. Він ходив уперед і назад.
— Дізнатися тут можна мало, — сказав Араґорн, повернувшись. — Основний слід геть заплутаний, бо перемішався зі слідами Вершників, коли ті повертались; адже в той бік вони їхали, напевно, ближче до річки. Але цей східний слід свіжий і чіткий. Він доводить, що нічиї ноги не пішли в інший бік, назад до Андуїну. Тепер ми повинні їхати повільно, щоби переконатися, що жоден слід чи відбиток не відгалужується з іншого боку. У цьому місці орки, здається, помітили, що їх переслідують: можливо, вони зробили спробу позбутися бранців, перш ніж їх захоплять.
Поки вони їхали, погода геть зіпсувалася. Від Пустиря насунули низькі сірі хмари. Паволока затягнула сонце. Порослі деревами схили Фанґорну бовваніли чимраз ближче і поволі темніли, бо сонце котилося на захід. Ні праворуч, ані ліворуч не видно було жодного знаку чи сліду, та подекуди траплялися поодинокі орки, котрі загинули, коли намагалися втекти: з їхніх горлянок стриміли стріли зі сірим оперенням. Урешті, під вечір мандрівники дісталися до кордонів лісу і на відкритій галявині серед перших дерев знайшли місце великого спалення: попіл був досі гарячий і ще курився. Біля попелища лежала чимала купа шоломів і обладунків, розтрощені щити, поламані мечі, луки та дротики й інше воєнне знаряддя. Посередині на палиці стирчала велетенська голова ґобліна: на її розтрощеному шоломі все ще було видно білий символ. Віддалік, поблизу ріки, — там, де вона витікала з узлісся, — був курган. Його звели зовсім нещодавно: сиру землю вкривали свіжозрізані пласти дерну, а довкола було ввіткнуто п'ятнадцять списів.