І Фарамир підвівся, низько вклонився Фродо та, відхиливши завісу, вийшов до печери.
Розділ 7
Мандри до роздоріжжя
родо та Сем повкладалися на своїх ліжках і трохи полежали мовчки, доки люди остаточно прокинулись і розпочалася буденна праця.
За якусь часину гобітам принесли води, а потім провели їх до столу, накритого на трьох. Фарамир розділив із ними трапезу. Він не спав од вчорашньої битви, проте втома не позначилася на ньому.
Поївши, всі підвелися.
— Нехай голод не турбує вас у дорозі, — сказав Фарамир. — Харчів у вас негусто, тож я наказав покласти у ваші торбини невеликий запас їжі, який годиться мати кожному мандрівникові. Води вам теж не забракне, доки йтимете Ітілієном, але не пийте зі жодного потоку, що витікає з Імлад-Морґулу — Долини Живої Смерті. А ще я мушу розповісти вам ось що. Повернулись усі мої розвідники та спостерігачі — навіть ті, котрі прокралися ледь не до самого Мораннону. Всі вони виявили дивну річ. Земля довкола неначе спорожніла. На дорозі немає нікого, ніде не чути ні стукоту копит, ні звуків ріжків, ані бриніння тятиви. Над Безіменною Землею нависла вичікувальна тиша. Не знаю, що це нам віщує. Та час стрімко наближається до страхітливої розв'язки. Гряде буря. Поспішайте, доки можете! Якщо ви вже готові, то рушайте в путь. Сонце невдовзі підніметься понад мороком.
Гобітам принесли їхні клунки (трохи важчі, ніж раніше), а також два міцні посохи зі шліфованого дерева, підбиті залізом, із різьбленими навершями, крізь які було протягнуто плетені шкіряні ремінці.
— Я не маю підхожих подарунків, аби вручити їх вам у час розставання, — мовив Фарамир, — але візьміть оці патериці. Вони служитимуть тим, хто мандрує чи продирається крізь нетрі, вірою і правдою. Їх використовують люди з Білих Гір; хоча ці було припасовано до вашого зросту і наново підбито. Зроблено їх із прекрасного дерева лебетрон, яке люблять усі ремісники Ґондору, і наділені вони властивістю знаходитись і повертатися. Нехай же ця їхня властивість не зрадить вас у Темряві, до якої ви прямуєте!
Гобіти низько вклонилися.
— О ласкавий наш господарю, — мовив Фродо. — Ельронд Напівельф казав мені, що дорогою я стріну друга, таємного та несподіваного. Проте я не сподівався спіткати на цьому шляху такі дружні почуття, які виявив до нас ти. Однак це сталось — і зло обернулося на велике добро.
Аж от гобіти були готові рушати в путь. З якогось закутка чи зі сховку привели Ґолума, й він, здавалося, почувався краще, ніж раніше, хоча тримався близенько біля Фродо й уникав Фарамирового погляду.
— Вашому провідникові слід зав'язати очі, — сказав Фарамир, — але тебе і твого слугу Семвайза я звільню від цієї повинності, якщо захочете.
Ґолум вискнув, скорчився й учепився за Фродо, коли люди підійшли до нього, щоби зав'язати очі; тому Фродо сказав:
— Зав'яжіть очі нам усім, і мені — найпершому, — тоді, можливо, він зрозуміє, що ніхто не бажає йому зла.
На тому й зійшлися. Потім вивели всіх трьох із печери Геннет-Аннун. Проминувши коридори та сходи, вони відчули подих ранку, свіжий і запашний. Пройшли ще трохи вгору зі зав'язаними очима, далі поволі спустились униз. Нарешті Фарамирів голос наказав, аби їм відкрили очі.
Мандрівники знов опинилися попід шатром лісу. Гомону водоспаду не було чути, бо від ущелини, в якій біг потік, їх тепер відмежовував довгий, звернений на південь схил. На заході крізь гілля дерев пробивалося світло, ніби світ там зненацька закінчувався і його край виходив лишень у небо.
— Тут наші шляхи остаточно розійдуться, — сказав Фарамир. — Якщо прислухаєшся до моєї поради, то наразі не звертай на схід. Іди прямо — так тебе ще багато верст захищатиме лісовий покров. З заходу від тебе тягнеться кряж, за яким місцевість переходить у розлогі долини: іноді несподівано та різко, іноді ланцюгом пологих пагорбів. Тримайся поблизу цього кряжу й узлісся. На початку мандрівки ти, гадаю, можеш простувати вперед і за дня. Ця земля снить примарним спокоєм, і на коротку часину все зло тут завмерло. Нехай тобі щастить якомога довше!
Нахилившись, він обійняв гобітів за звичаєм свого народу і, поклавши руки їм на плечі, поцілував кожного в чоло.
— Ідіть, і нехай буде з вами добра воля всіх добрих людей!
Гобіти доземно вклонилися. Фарамир повернувся і, не озираючись, пішов до двох охоронців, котрі стояли трохи осторонь. А малі подорожні дивувалися, як швидко рухалися ці вдягнуті в зелене люди, котрі ледь не вмить зникли з очей. Ліс, де стояв Фарамир, здавався тепер порожнім і моторошним, ніби то просто розвіявся сон.
Фродо зітхнув і таки повернув на південь. Аби показати, що всі ці люб'язності йому остогидли, Ґолум порпався у грязюці біля кореня дерева. «Невже він знову зголоднів? — подумав Сем. — Ну, от, наша пісня гарна й нова...»
— Вони нарешті забралиссся? — засичав Ґолум. — Пассскудні злі людиссська! Сссмеаґолова шия ще болить, так, болить. Ходімо!
— Авжеж, ходімо, — відказав Фродо. — Та якщо ти й далі збираєшся зводити наклепи на тих, хто був до тебе милосердний, то найліпше взагалі мовчи!
— Гарнесенький хазяїн! — продовжив Ґолум. — Смеаґол просто пожартував. Він завжди вибачає, він вибачає, так, так, навіть дрібні капосссті гарнесссенького хазяїна. О, так, гарнесссенький хазяїн, гарнесссенький Смеаґол!
Але ні Фродо, ні Сем не відповіли йому. Вони закинули клунки на спини, взяли в руки патериці і подались углиб Ітілієнських лісів.
Того дня вони двічі спинялися на перепочинок і з'їли трохи харчів, які їм дав Фарамир: сушених фруктів і солонини, що їх гобітам мало вистачити на багато днів мандрівки, а ще хліба, який треба було спожити, доки він не зачерствів. Ґолум не їв нічого.
Сонце зійшло, непомітно пропливло над їхніми головами і почало хилитися за обрій, пускаючи золоті промені крізь дерева на заході. Подорожні не виходили з прохолодного зеленого затінку, їх оточувала тиша. Птахи чи то відлетіли з цього краю, чи то заніміли.
Рання темрява спустилася на мовчазні ліси, проте мандрівники стали на ночівлю ще засвітла, бо здолали понад п'ять миль од Геннет-Аннуну і дуже втомилися. Фродо вмостився у глибокому кублі з порохняви під старезним деревом і проспав цілу ніч. Сем біля нього вовтузився вві сні й навіть кілька разів прокидався, але так і не побачив Ґолума, який тихцем забрався кудись, щойно гобіти вклалися на спочинок. Напевно, він теж дрімав неподалік у норі чи безпритульно тинявся десь до світанку — про це Ґолум їм не розповів. Зате він повернувся з першим вранішнім світлом і розбудив своїх супутників.
— Мусите вставати, так, мусите! — сказав Ґолум. — Дорога попереду не близька, на південь і на схід. Гобіти мусять поспішати!
Наступний день майже не відрізнявся від попереднього, тільки довколишня тиша ніби ще більше загусла: повітря було важке, попід деревами стало задушливо. Здавалось, ось-ось ударить грім. Ґолум часто зупинявся, нюхав повітря, потому бурчав щось невиразне і квапив гобітів далі.
Від початку дня це був уже третій їхній марш; наближався вечір, ліс поволі розступався, а дерева побільшали і росли тепер рідше, ніж раніше. На просторих галявинах тяглися до неба височенні падуби з могутніми стовбурами, темні й урочисті, а серед них де-не-де видно було посивілі ясени та велетенські дуби, на яких тільки-но набубнявіли брунатно-зелені бруньки. Довкола прослалися довгі латки зеленої трави, поцятковані чистотілом і білими та жовтими анемонами, які вже згорнули свої віночки до сну, або — ґрунт, густо зарослий листям лісових гіацинтів: їхні лискучі, як у дзвіночків, стебельця вже вибилися із землі. Ніде не видно було жодної живої істоти: ні птаха, ні звіра. Ґолум боявся цих відкритих місць, тому мандрівники просувались обережно, перебігаючи від однієї довгої тіні до іншої.