Світло швидко згасало, проте подорожні вже дійшли до кінця лісу і примостилися під старим покрученим дубом, що витягнув своє зміїсте коріння вздовж стрімчака. Перед ними розкинулася глибока імлиста долина, з протилежного боку якої ліс знову густішав і синьо-зеленими шерегами тягнувся на південь крізь синьо-сіре тьмаве надвечір'я. Праворуч, далеко на заході, під небом барви вогню виблискували Ґондорські Гори. Ліворуч була темрява — високі стіни Мордору, — аз неї виринала довга долина й, різко зриваючись у дедалі ширшу западину, вела до Андуїну. На дні тієї долини біг стрімкий потік: Фродо чув, як бринить у тиші його кам'янистий голос; а біля потоку, на ближньому березі, звивалася, мовби вицвіла стрічка, дорога до холодних сірих туманів, яких не торкнувся жоден полиск гаснучого сонця. Там, далеко-далеко, Фродо привиділися гінкі понурі верхівки та понищені шпилі старовинних темних і занедбаних веж, які пливли в тінявому морі.
Він повернувся до Ґолума і запитав.
— Ти знаєш, де це ми зараз?
— Так, хазяїне. Місця тут небезпечні. Це дорога від Місячної Вежі, хазяїне, до зруйнованого міста на берегах Ріки. Зруйнованого міста, так, місце тут дуже паскудне, тут багато ворогів. Нам не слід було прислухатися до поради людей. Гобіти пройшли без стежки довгий шлях. Тепер треба йти на схід, отуди, — він махнув кістлявою рукою в бік потемнілих гір. — І не цією дорогою. О, ні! Цим шляхом від Вежі ходять жорстокі потвори.
Фродо поглянув на дорогу. Тієї хвилини на ній нікого не було. Вона здавалась одинокою та забутою, бо збігала до спорожнілих руїн у тумані. Проте в повітрі витало лихе передчуття: здавалося, ніби десь поблизу всі речі пересуваються з місця на місце, а очі того просто не помічають. Знову кинувши погляд на далекі шпилі, які поволі поринали в темряву, Фродо здригнувся, бо гомін води став холодним і безжальним, — то був голос Морґулдуїну, забрудненого потоку, що біг із Долини Примар.
— Що ж нам робити? — запитав гобіт. — Ми довго йшли і здолали чималу відстань. Може, пошукаємо в лісах сховок, аби перебути ніч?
— У темряві вас ніхто не побачить, — відказав Ґолум. — Тепер гобіти мусять ховатись удень, так, удень.
— Облиш! — озвався Сем. — Нам потрібен бодай короткий перепочинок, навіть якщо потім доведеться прокинутися посеред ночі. Ми матимемо в запасі ще кілька годин темряви, тож ти встигнеш вимуштрувати нас, доки настане день. Звісно, якщо знаєш, куди йти...
Ґолум неохоче пристав на це і, трохи пройшовшись на схід уздовж негустого узлісся, знову сховався серед дерев. Він не хотів спати на землі поблизу лиховісної дороги, тому, трохи посперечавшись, троє супутників вилізли на розгілля крислатого кам'яного дуба. Там, де віти тісно обступили стовбур, утворився добрий прихисток, у якому зручно було переховуватися. Настала ніч, під покровом дерев зовсім стемніло. Фродо та Сем випили по ковтку води, з'їли трохи хліба та висушених фруктів, а Ґолум одразу згорнувся калачиком і заснув. Гобіти не змикали повік.
Ґолум прокинувся невдовзі після півночі: його супутники раптом відчули на собі палючий погляд його тьмяних вирячених очей. Потому прислухався і втягнув носом повітря — так (гобіти давно це зауважили) він зазвичай визначав уночі час.
— Ми відпочили? Ми чудово поспали? — запитав він. — Ходімо!
— Не відпочили й не поспали, — буркнув Сем. — Але підемо, якщо треба.
Ґолум миттю зіскочив униз на всі чотири кінцівки, а гобіти злазили повільніше.
Щойно спустившись, вони відразу рушили за Ґолумом темними схилами пагорбів на схід. Довкола майже нічого не було видно, ніч стояла така густа, що подорожні лише зрідка помічали стовбури дерев, перш ніж наштовхувалися на них. Ґрунт став нерівним, іти було дедалі важче, та Ґолума це, здається, нітрохи не хвилювало. Він провадив гобітів через чагарники й ожинові пустирі, то продираючись понад краєм глибокої розколини чи чорної ями, то злазячи в зарослу кущами яругу, а потому вибираючись із неї. Проте кожного разу, коли мандрівники бодай на п'ядь спускались у якусь заглибину, протилежний її схил завжди був довший і стрімкіший за попередній. Вони піднімалися все вище та вище. Зупинившись уперше, гобіти озирнулися назад і ледве розгледіли понурий лісовий покров, із-під якого нещодавно вийшли: під порожнім темним небом розкинулася тільки розлога насичена тінь, чорніша за ніч. На сході теж спроквола поставали обриси неозорої пітьми, яка поглинала примарні розмиті зорі. Згодом місяць, котячись на захід, утік-таки від хмари-переслідувачки, проте його оточувало кільце хворобливо-жовтого відсвіту.
Нарешті Ґолум повернувся до своїх супутників і сказав:
— Невдовзі настане день. Гобітам слід поспішати. У цих краях небезпечно залишатися на видноті. Швидше, швидше!
Ґолум пришвидшив крок, і вони втомлено попленталися за ним, а незабаром почали знову підніматися на чималий земляний горб. Він був зусібіч рясно порослий дроком, чорницями та якимись низькорослими колючими кущами, проте подекуди траплялись і латки голого ґрунту зі шрамами від нещодавніх пожарищ. Поблизу вершини дрік дедалі густішав, однак кущики його були дуже старі та високі, сухорляві й цибаті при корені, зате пухнасті вгорі, де серед зелені вже розпустилися жовті квіточки, що мерехтіли в пітьмі та ніжно пахли. Чіпкі зарості були такі гінкі, що гобіти йшли попід ними не згинаючись, неначе довгими сухими коридорами, вистеленими товстим колючим сухоземом.
Подорожні зупинилися на протилежному кінці того широкого горба й заповзли у сховок попід заплутаним гіллям терну. Його покручені й нахилені до самої землі пагони були обвиті тенетами шипшини. У глибині того плетива утворилася порожниста зала, де мертві гілки й ожина правили за крокви, а дах складали перше листя та молоді весняні пагони. Мандрівники полежали там якусь часину, бо були надто втомлені навіть для того, щоби їсти, і лише визирали крізь дірки між листям, спостерігаючи за кволим настанням дня.
Та день так і не настав: довкола лежав мертвотний бурий присмерк. На сході попід низькими хмарами видно було тільки тьмяне червоне палахкотіння, але то була не червінь світанку. По той бік горбистих земель бовваніли гори Ефель-Дуат — чорні та безформні біля підніж, які досі оповивала густа непорушна ніч, угорі вони шкірилися зубчастими шпилями, що різко й зловісно вимальовувалися на тлі вогненної заграви. Аж ген праворуч височіла, тягнучись на захід, велика гірська гряда, похмура та чорна навіть у мороці.
— А звідси куди підемо? — запитав Фродо. — Це вхід до... до Морґульської Долини, онде там, за тією чорною громадою?
— Може, не думаймо про це зараз? — озвався Сем. — Адже сьогодні завидна ми вже нікуди не підемо, чи не так?
— Мабуть, так, мабуть, так, — відказав Ґолум. — Але нам треба поспішати до Роздоріжжя, так, до Роздоріжжя. Це в той бік, так, хазяїне.
Червона заграва над Мордором згасла. Сутінки поглибшали, бо зі сходу піднялися темні випари, розповзаючись довкіллям. Фродо та Сем трохи попоїли, а потому знову лягли, проте Ґолум ніяк не міг умоститися. Він навіть не торкнувся до їхніх харчів, випивши хіба трохи води, а відтак, поповз кудись попід кущами, винюхуючи та бурмочучи, й раптом зник.
— Мабуть, полювати подався, — сказав Сем, позіхнувши.
Цього разу йому випало спати першим, тож невдовзі він поринув у глибокий сон. І Семові наснилося, ніби він шукає щось у саду в Торбиному Куті, тримаючи на спині важкий клунок, який тягнув його додолу. Сад був дуже зарослий і чомусь здичавів, колючки й орляк поглинули клумби біля нижнього живоплоту.
«Бачу, на мене тут чекає купа роботи... Але я такий утомлений», — раз у раз повторював Сем. Зненацька він пригадав, що шукає. «Моя люлька!» — сказав він і відразу прокинувся.
— Ну, і бовдур! — буркнув сам до себе, розплющивши очі та дивуючись, чому рачкував під живоплотом. — Вона завжди лежала у твоєму клунку!
Отямившись, він передусім згадав, що хоч люлька й лежить у нього в наплічнику, проте люлькового зілля до неї він точно не має, а далі — що він за сотні верст від Торбиного Кута. Сем сів. Надворі майже стемніло. Чому це його господар не розбудив його завчасно, дозволивши спати аж до вечора?