Усі воїни, вдягнуті в чорне, були темні, як ніч. На тлі тьмяних стін і світляного бруку дороги Фродо виразно бачив невеликі чорні постаті, котрі нескінченним потоком, шеренга за шеренгою швидко й тихо карбували крок. Попереду рухалася, як примарний стрій, могутня кавалерія, на чолі якої їхав найкремезніший Вершник, теж одягнутий у все чорне, й лише на прикритій каптуром голові вигравав страхітливим світлом схожий на корону шолом. Ось він наблизився до моста ген унизу, і Фродо, не в змозі відвести погляд чи кліпнути, зачаровано стежив за ним. Адже то, безперечно, був Володар Дев'ятьох Вершників, котрий повернувся на землю, щоб очолити у бою своє страхітливе військо. Так, о, так, це справді був той худющий король, чия холодна рука вразила Персненосця смертоносним лезом. Стара рана нагадала про себе пульсуванням болю, і серце Фродо обліг крижаний холод.
Щойно ці думки сповнили гобіта страхом і ніби скували чарами, Вершник зненацька спинився просто перед виходом на міст, і за його спиною ціле військо стало як укопане. Усе завмерло, запала мертва тиша. Можливо, це Перстень покликав Володаря Примар, і той миттю стривожився, відчувши в цій долині ще одну силу. Грізна голова, увінчана шоломом і страхом, поверталася то в один, то в інший бік, пронизуючи морок невидимими очима. Фродо закляк, наче пташка перед наближенням змії, не можучи поворухнутись. Отак чекаючи, він почув наполегливий, як ніколи, наказ надягнути Перстень. Але хоч яким сильним був тиск нечутного голосу, цього разу гобіт не мав наміру поступатися йому. Він знав, що Перстень лише зрадить його та що, навіть коли він надягне Перстень, йому не стане снаги глянути в обличчя морґульському королю — наразі ні. Гобітова воля, хоч який він був нажаханий, уже не корилася таким наказам, Фродо відчував тільки, як б'ється об нього могутня зовнішня сила. Доки Фродо внутрішньо — мимохіть, але напружено (ніби споглядав здалеку якусь давню історію) — стежив за тією силою, вона п'ядь за п'яддю наближала його руку до ланцюжка на шиї. Тоді гобітова воля знову дала про себе знати: повільно повернула руку, змусивши її шукати іншу річ — ту, що тулилася біля його грудей. За мить його пальці зімкнулися довкола холодного і твердого на дотик предмета — Піали Ґаладріель, яку він так довго беріг і про яку донині майже не згадував. Стиснувши її, Фродо на хвилину звільнився від усіх думок про Перстень. А потім зітхнув і схилив голову.
Тієї миті Примарний Король повернувся, вдарив коня острогами і переїхав через міст, а його темне військо рушило слідом. Можливо, то ельфійський каптур увів в оману його невидимі очі, а дух маленького супротивника, зміцнівши, зумів відвернути його думки. Та король поспішав: час настав, і, за наказом свого страхітливого Повелителя, він мусив іти війною на Захід.
Король, неначе тінь, що зникає в мороці, швидко промчав звивистою дорогою, і чорні шеренги солдатів зайняли міст. Така численна армія не виступала з тієї долини від часів Ісільдурового владарювання; жодне військо, таке зловісне і з такою кількістю зброї, не брало приступом Бродів Андуїну: а проте, це було тільки одне — і то не найбільше — з військ, які нині виводив Мордор.
Фродо стрепенувся. І серце його зненацька полинуло до Фарамира. «Ось вона, буря, — подумав гобіт. — Цей нескінченний потік списів і мечів прямує до Осґіліата. Чи Фарамир добереться туди вчасно? Він знав про бурю, та чи знав, о якій порі вона розпочнеться? І кому тепер до снаги втримати оборону на Бродах, якщо на бій виступив сам Король Дев'ятьох Вершників? А будуть іще й інші армії. Я запізнився. Я заблукав. Я загаявся в дорозі. Усе втрачено. Навіть якщо я виконаю своє завдання, ніхто про це вже не дізнається. Не виживе ніхто, кому би я міг про це розповісти. Усе буде марно».
Піддавшись цій слабкості, він заплакав. А морґульське військо все йшло й ішло мостом.
Тоді з недосяжної відстані чи зі спогадів про Шир, про осяйний сонячний ранок, коли день стукає у двері й вони відчиняються, долинув Семів голос.
— Прокидайся, пане Фродо! Прокидайся!
Якби той голос додав: «Прошу до сніданку», — Фродо, мабуть, не здивувався би. Проте Сем був украй наполегливий.
— Прокидайся, пане Фродо! Вони пішли, — сказав він.
Щось глухо гупнуло. Брами Мінас-Морґула зачинились. Остання лава списів зникла за поворотом дороги. Вежа досі шкірилася на долину, та світло в ній вигасало. Ціле місто знову поринало у грізний всеохопний морок і тишу. Проте не втрачало пильності.
— Прокинься, пане Фродо! Їх немає, і найліпше нам теж ушиватися звідси. На цих теренах таки є щось живе, щось із очима чи з розумом, якщо ти мене розумієш, — і що довше ми перебуватимемо на одному місці, то швидше воно нас вистежить. Ходімо, пане Фродо!
Фродо підвів голову, а потому встав. Розпач іще не відступив од нього, та слабкість уже минула. Він навіть понуро всміхнувся, виразно усвідомивши — як мить тому усвідомлював протилежне, — що мусить зробити те, що мусить, якщо йому стане снаги, і байдуже, чи дізнаються про це Фарамир, Араґорн, Ельронд, Ґаладріель, Ґандальф чи ще хтось. Гобіт узяв патерицю в одну руку, а Піалу — в другу. Але побачивши, що крізь його пальці струменіє ясне світло, він заховав її за пазуху, притиснувши до грудей. Тоді, відвернувшись од Морґула, що тепер здавався тільки сірим ореолом понад темною прірвою, Фродо приготувався йти в гори.
Напевно, коли відчинилися брами Мінас-Морґула, Ґолум поповз карнизом углиб темряви, покинувши своїх супутників лежати на землі. Тепер він крадькома повернувся, в нього цокотіли зуби та дрижали пальці.
— Дурники! Бевзі! — сичав він. — Поспішайте! Не думайте, що небезпека минула. Ні, ні. Поспішайте!
Гобіти не відповіли йому, проте пішли за ним угору стрімким карнизом. Навіть здолавши безліч небезпек, вони обоє боялися цього підйому, який, проте, тривав недовго. Незабаром стежка привела їх до округлого виступу, за яким гірський схил знову ширшав, і там вона несподівано гулькнула у вузьку діру в скелі. Подорожні дійшли до перших сходів, про які казав Ґолум. Було так темно, що на відстані витягнутої руки вже мало що можна було роздивитися. Та ось за кілька п'ядей угорі тьмяно блиснули Ґолумові вирячені очі: він озирнувся на гобітів і прошепотів:
— Обережно! Східці. Багато східців. Мусите бути обачні!
Обачність і справді була геть не зайва. Фродо та Сем спершу полегшено відітхнули, адже обабіч них були стіни. Проте сходи виявилися майже такими самими стрімкими, як і карниз, тож, піднімаючись усе вгору й угору, гобіти з дедалі дужчим страхом відчували за спинами довге чорне провалля. Східці були вузькі, неоднакової висоти, часто дуже непевні: старі та слизькі з країв, деякі з них були надщерблені вже давно, а інші кришилися, щойно хтось ступав на них. Гобіти натужно дерлися далі, та, врешті, вони вже мусили розпачливо чіплятися пальцями за верхні сходинки й насилу згинали та розгинали зболені коліна. Що глибше сходи врізались у прямовисну гору, то вище й вище здіймалися понад головами двох друзів скелясті стіни.
І невдовзі гобіти зрозуміли, що от-от упадуть від змори. Саме тоді Ґолумові очі знову зиркнули на них згори.
— Ми піднялися, — прошепотів він. — Перші сходи закінчилися. Вправні гобіти вибралися високо-високо, дуже вправні гобіти. Ще кілька сходинок — і все, так.
Спантеличені й украй стомлені, Фродо та Сем здолали слідом за Ґолумом останню сходинку й сіли, розтираючи стегна та коліна. Вони були у глибокому темному проході, який, здавалося, дедалі вищав, одначе не так стрімко, як раніше, і сходинок там теж не було. Ґолум не дозволив їм довго відпочивати.
— Є ще одні сходи, — сказав він. — Значно довші сходи. Відпочинете, коли виберемось аж на них. Не зараз.
Сем застогнав.
— Довші, кажеш? — перепитав він.
— Так, довші, сссправді, — відказав Ґолум. — Але не такі важкі. Гобіти здолали Прямі Сходи. Наступні — Сходи Гвинтові.