— А тоді що? — запитав Сем.
— Побачимо, — тихо відповів Ґолум. — О, так, ми побачимо!
— Пригадую, ти казав щось про тунель, — допитувався Сем. — Угорі має бути тунель чи щось таке, через що нам доведеться пройти, чи не так?
— О, так, тунель є, — погодився Ґолум. — Але гобіти зможуть відпочити, перш ніж підуть ним. Якщо вони пройдуть крізь тунель, то будуть майже на вершині. Майже-майже на вершині, якщо пройдуть. О, так!
Фродо здригнувся. Він спітнів, доки піднімався, і тепер йому було якось холодно та липко, а в темному проході, залітаючи сюди з невидимих висот, кружляв крижаний повів. Фродо підвівся, струснув зі себе втому і сказав:
— Нумо, ходімо далі! Тут краще не сидіти.
Прохід тягнувся нескінченно довго, мандрівники постійно мерзли від цього повіву, який невдовзі перетворився на пронизливий вітер. Здавалося, то гори хочуть залякати їх своїм смертельним подихом, не підпустити до таємниць, які приховували їхні височини, або здути назад у темряву. Про те, що прохід нарешті закінчився, гобіти довідалися, тільки коли стіна праворуч раптом зникла, бо роздивитися будь-що було майже неможливо. Зусібіч, навіть угорі, їх обступали велетенські та безформні чорні маси і густі сірі тіні. Проте попід низькими хмарами раз у раз спалахували тьмяно-червоні заграви, тож якоїсь миті друзі угледіли — попереду й усюди — високі, схожі на колони шпилі, які підтримували велику навислу покрівлю. Напевно, вони піднялись у гори на багато сотень сажнів і опинилися на широкому виступі. Ліворуч од них стриміла скеля, а праворуч зяяла безодня.
Ґолум подався далі попід самою скелею. Хоча мандрівники наразі й не дерлися догори, проте ґрунт під їхніми ногами був страшенно нерівний, а тому небезпечний у пітьмі; до того ж шлях їм перегороджували брили і груди каміння. Гобіти просувалися повільно та обережно. Скільки часу минуло, відколи вони прийшли до Морґульської Долини, ні Сем, ані Фродо вже не знали. Ніч здавалася нескінченною.
Незабаром подорожні побачили попереду ще одну високу стіну, в якій були ще одні сходи. Довелося знову спинитись, а потому знову лізти вгору. Підйом був довгий і втомливий, але ці сходи вже не врізались углиб гори. Тепер велетенська круча всією поверхнею відхилялася назад, а по ній туди-сюди зміїлася стежка. В одному місці вона метнулась убік і підповзла просто до краю темного провалля, а Фродо, зиркнувши вниз, побачив широку та глибоку діру — величезну ущелину на початку Морґульської Долини. Аж ген у її надрах ряхтіла, мовби світляк, нитка примарної дороги від мертвого міста до Безіменного Проходу. І він різко відвернувся.
Сходи, то вигинаючись, то припадаючи до землі, вели вперед і вгору, аж нарешті останній їхній марш, короткий і прямий, допровадив мандрівників іще до одного виступу. Тут від головного проходу, що проліг у великій ущелині, відгалужувалася стежка й бігла далі своїм окремим небезпечним шляхом по дну меншої розколини на верховинах Ефель-Дуату. Обабіч тьмяніли гінкі камінні вістря та зубчасті вершини, між якими зяяли страхітливі тріщини та чорніші за ніч розлами, де заблудлі зими вигризли й підточили каміння, що ніколи не бачило сонця. Червоні заграви на небі пояскравішали, хоча годі було дібрати, чи то в цю тьмаву місцину справді надходив жахливий ранок, чи то палахкотіло у стражденному Ґорґороті велике зло, яке породив Саурон. Звівши погляд, Фродо дуже далеко та дуже високо вгорі побачив те, що сприйняв за кінець їхньої важкої дороги. На тлі зловісної червіні східного неба на найвищому хребті видно було обриси вузької розколини, що глибоко врізалася між двох гірських пасем, які закінчувалися кам'яними виростами.
Фродо завмер і придивився уважніше. Виріст на лівому пасмі був високий і тонкий, у ньому горіло червоне світло, чи то пак червоне світло з-за гір просвічувало крізь отвір у ньому. Гобіт розгледів, що то чорна вежа нависла над зовнішнім проходом. Тоді він торкнув Сема за руку й показав туди.
— Не подобається мені її вигляд! — сказав Сем. — Тож оцей твій таємничий шлях усе-таки охороняють, — гаркнув він, повернувшись до Ґолума. — Іти завжди про це знав, так?
— Тепер стежать за всіма шляхами, так, — відказав Ґолум. — Звісно, стежать. Але гобітам треба було йти. Можливо, за цим шляхом стежать найменше. Усі його охоронці, певно, пішли на велику битву, певно!
— Певно, — гмикнув Сем. — Ну, здається, нам іще треба дуже далеко й дуже високо залізти, перш ніж ми доберемося туди. І ще є той тунель. Думаю, пане Фродо, зараз тобі слід відпочити. Не знаю, яка тепер пора дня чи ночі, та ми прошкандибали вже багато-пребагато годин.
— Так, ми мусимо відпочити, — погодився Фродо.
— Знайдімо якийсь закуток, де не дме вітер, і там наберімося сили — для останнього зусилля.
Фродо почувався саме так. Жахіття далекого краю і те, що йому належало там зробити, здавалося Фродо чимось віддаленим, надто нетутешнім, аби зараз про це турбуватись. Усі його думки було спрямовано на перехід крізь або через цю непроникну стіну та повз її охоронців. Якщо йому стане снаги здійснити таку неможливу річ, то і виправу свою він завершить вдало — так думав бідолашний гобіт у похмурий час, коли, виснажений, борсався в камінному мороці попід Кіріт-Унґолом.
Мандрівники розташувались у темній щілині між двох великих кам'яних шпилів: Фродо та Сем сіли у глибині, а Ґолум згорнувся клубочком на землі біля входу. Там гобіти взялися до трапези, яку вважали останньою перед спуском до Безіменної Землі та, либонь, останньою, що її вони споживали разом. З'їли трохи ґондорських харчів і коржі дорожнього харчу ельфів, ковтнули води. Але питво мусили заощаджувати, тому лише змочили пересохлі губи.
— Цікаво, коли ми знову знайдемо воду? — озвався Сем. — Адже й ті, хто у вежі, мусять щось пити, чи не так? Орки теж п'ють, хіба ні?
— Так, п'ють, — відказав Фродо. — Та ліпше нам про це не говорити. Такі напої не для нас.
— Тоді тим паче потрібно наповнити наші фляги, — наполягав Сем. — Але тут, угорі, немає ніякої води: я не чув ані її шуму, ні дзюрчання. До того ж, Фарамир наказував нам за жодних обставин не пити морґульської води.
— Не пити води, що витікає з Імлад-Морґула, — так він сказав, — уточнив Фродо. — Ми вже не в тій долині, тож, коли натрапимо на потічок, він тектиме до неї, а не з неї.
— Усе одно я не питиму з нього, — відказав Сем, — хіба вже помиратиму од спраги. Від цього місця в мене мурашки по шкірі, — він потягнув носом повітря. — І пахне тут дивно. Ти помітив? Чудернацький запах, задушливий. Не до душі він мені.
— Мені й самому нічого тут не подобається, — зізнався Фродо, — ні кроки, ні каміння, ні подих, ані порох. Земля, вода та повітря тут мовби наскрізь зіпсуті. Проте так провадить нас наша стежка.
— Так, це правда, — погодився Сем. — І ми не були би тут, якби більше знали про все це, коли вирушали в дорогу. Та, гадаю, таке трапляється часто. Ті чудові моменти у старовинних казках і піснях, пане Фродо, — пригоди, як я їх колись називав. Раніше я думав, що дивовижний народ із тих історій сам їх шукає, бо прагне цього, бо пригоди — то штука захоплива, а життя буває нудним і хочеться розважитися, так би мовити. Проте у справді важливих історіях або в тих, які запам'ятовуєш надовго, все відбувається інакше. Зазвичай героїв ніби просто заселяли туди, бо... так провадили їхні стежки, як ти висловився. І, гадаю, їм, як і нам, випадала не одна нагода повернути назад, однак вони не повертались. А якщо поверталися, то ми про це не знаємо, адже про таких героїв забувають. Нам же розповідають лише про тих, котрі неухильно йшли вперед — і, зваж, не всі вони дійшли до щасливого кінця, принаймні до такого, який мешканці легенд, а не ті, хто їх розповідає, могли би назвати щасливим. Ну, розумієш: прийти додому і застати все на своїх місцях, хай і трохи не таким, як раніше, — як старий пан Більбо. Історії з таким кінцем не завжди цікаво слухати, хоча, напевно, саме в них було би найліпше опинитися! Ти не знаєш, бува, в яку історію втрапили ми з тобою?
— Хотів би знати, — сказав Фродо, — проте не знаю. Зі справжніми історіями завжди так. Згадай будь-яку зі своїх улюблених. Ти знаєш чи здогадуєшся, як вона закінчиться — щасливо чи сумно, — та її герої цього не відають. І ти не хочеш, аби їм це було відомо.