— Отож-бо, — відказав гобіт. — Де це тебе носило, старий негіднику: тишком утік кудись і нишком припхався назад?
Ґолум позадкував, і під його важкими повіками знову заграли зелені вогники. Він був схожий на павука: зігнув усі чотири кінцівки, присів і вирячив очі. Коротка мить незворотно минула.
— Тишком, нишком, — просичав Ґолум. — Гобіти завжди такі чемні, так! Смеаґол веде їх таємним шляхом, якого ніхто інший не знайде. Стомлений він, спраглий, так, спраглий, але веде їх і шукає стежок, а вони кажуть: «Нишком, тишком». Дуже добрі гобіти, о, так, мій безцінний, дуже добрі.
Сем відчув легкий докір сумління, та від того його довіра до цієї потвори не зросла.
— Вибач, — сказав він. — Вибач, одначе ти розбудив мене. А я не повинен був спати, і це мене роздратувало. Та пан Фродо — він був дуже втомлений, і я попросив його трохи подрімати, ну, і отак воно. Вибач. Але де ти був?
— Нишпорив, — відказав Ґолум, але зелені вогники в його очах іще не пригасли.
— О, ну, гаразд, — сказав Сем, — нехай буде по-твоєму! Думаю, це не дуже далеко від правди. І тепер нам усім найліпше нишком ушиватися звідси. Котра година? Це ще вчора чи вже завтра?
— Завтра, — відповів Ґолум, — тобто було завтра, коли гобіти заснули. Це дуже нерозумно, дуже небезпечно — якби бідолашний Смеаґол не наглядав за ними нишком.
— Здається, це слово невдовзі нам набридне. Розбуджу-но я господаря.
Сем лагідно відкинув пасмо, що спадало Фродо на чоло, і, нахилившись, тихо озвався до нього:
— Прокидайся, пане Фродо! Прокидайся!
Фродо стрепенувся, розплющив очі й усміхнувся, побачивши схилене Семове обличчя.
— Чи не зарано ти мене будиш, Семе? Ще ж темно!
— Так, але тут завжди темно, — відповів Сем. — Ґолум повернувся, пане Фродо, й він каже, що вже завтра. Тож мусимо йти далі. Останнє зусилля.
Фродо глибоко вдихнув і сів.
— Останнє зусилля! Здоров, Смеаґоле! Знайшов собі поживу? Відпочив трохи?
— Нема їжі, нема відпочинку, нічого немає для Смеаґола, — сказав Ґолум. — Він нишпорка.
Сем цмокнув язиком, але стримався.
— Не обзивай сам себе, Смеаґоле, — відказав Фродо. — Це не мудро, навіть якщо прізвисько для тебе доволі справедливе.
— Смеаґол повинен брати те, що йому дають. А це прізвисько дав йому добрий хазяїн Семвайз — гобіт, котрий стільки всього знає.
Фродо зиркнув на Сема.
— Так, пане, — погодився той, — я обізвав його, бо зненацька прокинувся зі сну і геть не очікував побачити його поруч. Я вже сказав йому, що шкодую, хоча незабаром, напевно, вже не шкодуватиму.
— Ну, тоді нехай це залишиться в минулому, — сказав Фродо. — Та ми: я і ти, Смеаґоле, — здається, дійшли до домовленого місця. Кажи-бо. Ми зможемо пройти решту шляху самі? Бо вже видно прохід, видно вхід до Мордору, тож якщо ми зі Семом зможемо ним скористатися, то ти виконав нашу домовленість. Ти зробив усе, що обіцяв, і тепер вільний: вільний податися назад до їжі та до відпочинку, куди тобі заманеться, тільки не до прислужників Ворога. І колись, можливо, ти отримаєш від мене винагороду — ти й усі інші, хто мене пам'ятатиме.
— Ні, ні, ще ні, — заскавучав Ґолум. — О, ні! Самі вони не знайдуть стежки, чи не так? Так, звісно, так. Невдовзі буде тунель. Смеаґол мусить іти вперед. Нема їжі. Нема відпочинку. Не зараз.
Розділ 9
Лігво павучихи
ожливо, Ґолум мав рацію, тож уже і справді на став день, але гобіти не помітили суттєвої різниці, хіба що важке небо понад ними було не таке страхітливо чорне, як раніше, а нагадувало натомість розлогу димову заслону; глибока нічна темрява, що й досі тулилася десь по щілинах і ямах, поступилася місцем непевним сірим тіням, які огортали кам'янистий світ довкола. Мандрівники: Ґолум попереду, а гобіти, пліч-о-пліч, за ним — простували вгору довгою ущелиною між шпилів і колон побитих вітром та негодою скель, які стояли обабіч, мов велетенські безформні статуї. Ніде не чути було ні звуку. Приблизно за півтори версти попереду бовваніла чимала сіра стіна — остання величезна гряда висхідних кам'янистих гір. Що ближче вони підступали до неї, то темнішою та вищою вона здавалась, аж нарешті, здійнявшись високо-високо вгору, заступила собою все, що було за нею. Біля її підніжжя лежав густий морок. Сем принюхався.
— Фе! Той дивний запах! Він дедалі сильнішає! — озвався гобіт.
І ось вони ввійшли в морок і побачили там устя печери.
— Це — вхід, — тихо просичав Ґолум. — Це — початок тунелю.
Та він не сказав, як називається той прохід — Торех-Унґол, Лігво Павучихи. Неприємним запахом відгонило саме звідти: то був не нудотний сопух розкладання, як на морґульських луках, а огидний сморід, ніби десь там, у пітьмі, зібрали та зберігали невідь-яку бридоту.
— Це єдиний шлях, Смеаґоле? — запитав Фродо.
— Так, так, — відповів той. — Так, зараз ми повинні йти цим шляхом.
— Тобто ти хочеш сказати, що проходив крізь цю нору? — запитав Сем. — Тьху! Проте неприємні запахи тобі, мабуть, не докучають.
Ґолумові очі сяйнули.
— Він не знає, що нам докучає, правда ж, безцінний? Ні, він не знає. Та Смеаґол уміє терпіти. Так, він тудою ходив. О, так, саме тудою. Це — єдиний шлях.
— Цікаво, що там так тхне, — сказав Сем. — Нагадує... ні, ліпше навіть не згадувати вголос. Авжеж, це якась мерзенна орківська нора, звідки ніхто цілих сто років не вигрібав їхніх відпадків!
— Що ж, — утрутився Фродо, — орки там чи ні, та, якщо це єдиний шлях, ми мусимо йти ним.
Глибоко вдихнувши, вони ввійшли в тунель і через кілька кроків опинились у цілковито непроглядній темряві. Після безпросвітних лабіринтів Морії Фродо та Сем не занурювались у таку темряву, та ця, якщо таке можливо, була навіть глибша та густіша за морійську. У Морії принаймні дмухали ледь відчутні вітри, було відлуння та бодай якесь відчуття простору. А тут повітря висіло нерухоме, затхле, важке і заглушувало всі звуки. Мандрівники наче потрапили в нутро чорної химери, зітканої зі справжньої пітьми, яку вони вдихали та яка засліплювала не лише очі, а й розум, що позбувався навіть спогадів про кольори, про форми та про світло. Ніч була завжди, ніч буде завжди, ніч — от і все.
Проте спершу гобіти відчували щось бодай на дотик. Власне, чутливість пальців і стіп майже болісно загострилася. Стіни тунелю, на подив подорожніх, виявилися гладенькими, а підлога, якщо не зважати на кілька місць то тут, то там, — рівною та прямою, і вона постійно сунула вгору тим самим крутосхилом. Тунель був високий і широкий — такий широкий, що гобіти, крокуючи на одній лінії та лише торкаючись до поверхні стін випростаними руками, все одно були розділені темрявою і йшли доволі далеко один від одного.
Ґолум першим шаснув до тунелю і мав би бути на кілька кроків попереду. Доки Сем і Фродо ще були спроможні помічати такі речі, вони чули його дихання з посвистом і сапання. Проте перегодом їхні відчуття притупилися, дотик і слух зрадили їх, тож вони йшли і йшли вперед наосліп, і керували ними насамперед воля, завдяки якій вони ввійшли сюди, і прагнення дістатися нарешті до високої брами на протилежному кінці темного ходу.
Не встигли вони далеко зайти — хоча, певно, час і відстань просто перестали для них існувати, — як Сем, доторкнувшись до стіни праворуч, збагнув, що з цього боку десь у ній є отвір: на нього війнуло свіжим повітрям, але за мить усе минуло.
— Тут є не один прохід, — ледве прошепотів Сем (йому важко давався кожен витиснутий із горла звук). — Це найбільше орківська нора з усіх, які можна собі уявити!
Потому спершу він праворуч, а згодом Фродо ліворуч пройшли повз три-чотири такі отвори, ширші чи вужчі; проте збитися з головного шляху вони не могли: той хід був прямий, нікуди не повертав і постійно підвищувався. Та чи довго це мало тривати, чи то пак: чи довго вони б витримали, чи стало б їм снаги дійти до мети? Що вище піднімалися гобіти, то тихіше ставало довкола; проте їм часто здавалося, ніби в цій сліпій темряві вони долають опір чогось грізнішого, ніж смердюче повітря. Рухаючись уперед, мандрівники відчували, як щось зачіпає їхні голови та руки: якісь довгі щупальця чи, може, витка рослинність — того ніхто не міг відгадати. Сморід дедалі дужчав і густішав, аж гобітам почало здаватися, що нюх — це єдине відчуття, яке в них залишилося, — тож їхні страждання були нестерпні. Година, дві, три — скільки їх уже збігло в цій темнезній норі? А може, не години, а дні чи навіть тижні? Сем відступив од стіни тунелю і пошкандибав до Фродо; їхні руки зустрілись і зімкнулись, і так — разом — вони продовжили свою путь.