Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня

Дж.Р.Р. Толкін Володар Перснів Частина перша. Братство Персня

Пролог

1 Про гобітів

Про гобітів у цій книзі йдеться частенько: з її сторінок читач багато довідається про їхній характер і трішки — про історію. Поглиблені ж відомості можна знайти у витягах із «Червоної книги Західного Узграниччя», оприлюднених під назвою «Гобіт». Переказану в них історію взято з початкових розділів «Червоної книги», які склав сам Більбо — перший гобіт, котрий прославився на цілий білий світ, — і назвав їх «Туди і Звідти», бо йдеться там про його подорож на схід і про повернення додому, — тобто про пригоду, завдяки якій усі гобіти згодом долучилися до непересічних подій Епохи, про яку розповідає наша книга.

Либонь, багато хто захоче дізнатися якнайбільше про цей дивовижний народ і про його витоки, а тим часом під рукою може просто не виявитися згаданої книги. Для таких читачів нижче наведено кілька найважливіших зауваг щодо гобітів і їхньої історії, запозичених із гобітського фольклору, а також уміщено стислі згадки про ту першу пригоду.

Гобіти — непоказний, але дуже давній народ, який колись був значно численніший, аніж тепер, адже любить мир, спокій і родючу оброблену землю: йому завжди найліпше велося на добре облаштованих і добре обжитих сільських теренах. Гобіти не розуміли, не розуміють і не люблять усіляких механізмів, складніших, приміром, за ковальські міхи, водяний млин чи ручний ткацький верстат, хоча з інструментами радять собі добре. Вони здавна уникали «Великого Люду» — так гобіти називають нас, — а тепер і поготів бояться та цураються його, тож зустріти гобіта нині дуже непросто. Гобіти мають чудовий слух і гострий зір, вони схильні до повноти й ніколи надміру не квапляться, зате рухи їхні зграбні та спритні. Ці істоти споконвіку опанували вміння нечутно і хутко зникати — на випадок, якщо представники Великого Люду, з котрими їм не хочеться перетинатися, мимохіть на них натраплять. Це вміння гобіти так удосконалили, що люди вважають його справжньою магією. Проте гобіти ніколи не вивчали жодної магії, а їхнє безшелесне зникання — наслідок винятково професійних навичок. Спадковість і вправляння, а також тісний зв’язок зі землею забезпечували передавання цих навичок із покоління в покоління, тому більшим за гобітів і неповоротким порівняно з ними расам годі досягнути такої вправності.

Представники народу гобітів — невеликі, менші за ґномів, себто не такі огрядні та кремезні, як вони, навіть якщо й не значно нижчі на зріст. А зріст гобіти можуть мати різний: від шістдесяти до ста двадцяти з гаком наших сантиметрів. Нині, проте, вони рідко виростають вищими за дев’яносто сантиметрів; але подейкують, що цей народ здрібнів, адже в давнину гобіти були значно рославіші. Якщо вірити «Червоній книзі», то Бандобрас Тук (Бикорева), син Ісумбраса Третього, був заввишки сто тридцять п’ять сантиметрів і міг їздити верхи на коні. В усіх гобітських хроніках згадано лише про двох славетних героїв минувшини, котрі перевершили його зростом; але про цю дивовижу мова в нашій книзі буде трохи згодом.

Що ж до гобітів Ширу, про котрих, власне, тут і йдеться, то вони у дні спокою та процвітання були веселим народом. Одягалися барвисто, бо особливо любили жовтий і зелений кольори, зате взуття носили рідко, бо ступні їхні мали товстошкіру підошву, а ще обростали густим кучерявим покровом, що дуже нагадував волосся, яке в них на головах і було зазвичай каштанове. Тому єдине ремесло, до якого гобіти зверталися дуже й дуже нечасто, — це шевство, а тим часом пальці рук у них були довгі та вправні, й ними вони виготовляли безліч різних потрібних і ошатних речей. Обличчя гобіти мали радше добродушні, ніж вродливі: широкі, ясноокі, червонощокі, з удатними до посмішок, а також до їжі та до питва вустами. І вони сміялися, їли та пили часто й зі знанням справи, бо ж у всі часи любили щирі жарти і шестиразові трапези (коли випадала така нагода). Були гостинні, обожнювали забави, а також подарунки, які й підносили від щирого серця і дуже радо приймали.

Цілком зрозуміло, що гобіти, незважаючи на своє пізніше відчуження, споріднені з нами: до того ж значно ближче, ніж ельфи чи навіть ґноми. Гобіти з давніх-давен розмовляли людськими мовами — щоправда, на свій лад, — і їм подобалося та не подобалося здебільшого те саме, що й людям. Одначе достеменно визначити ступінь нашої спорідненості нині вже нікому не до снаги. З’явилися гобіти ще у вікопомні Прадавні Часи, які давно минули й канули в забуття. Лишень ельфи досі бережуть хроніки про ті зниклі віки, проте їхні перекази стосуються переважно історії ельфів, а в ній нечасто знаходиться місце для людей, а для гобітів — і поготів. Утім, гобіти, вочевидь, не один рік прожили собі тихцем у Середземні, перш ніж про їхню присутність довідались інші народи. Зрештою, у світі, де роїться безліч усіляких дивних істот, ця маленька раса здавалася не надто й важливою. Проте у дні Більбо і Фродо, його спадкоємця, гобіти — зненацька й мимохіть — здобули і вагу, і славу, а ще похитнули задуми Мудрих і Великих.

Той час — Третя Епоха Середзем’я — нині теж давно став минулим, і кордони всіх земель геть позмінювалися; та гобіти, без сумніву, і тоді, й тепер мешкають на тих самих теренах: на північному заході Старого Світу, на схід од Моря. Про їхню первісну батьківщину відомостей не було вже у пору Більбо. Любов до вивчення будь-чого, крім родоводів, їм була майже не притаманна, проте декотрі члени давніх родів таки вивчали фамільні книги і навіть збирали розповіді ельфів, ґномів та людей про колишні часи і про далекі землі. Власні літописи вони почали вести лише після того, як оселились у Ширі, тож їхні найдавніші легенди ледве чи сягали далі за Епоху Мандрів. Утім, оці-от легенди, а також свідоцтва, збережені у властивих лише гобітам словах і звичаях, переконують, що вони, як і більшість інших народів, у далекому минулому перебралися на захід. Найдавніші їхні перекази трохи піднімають завісу над тими часами, коли гобіти мешкали у верхніх долинах Андуїну, між шатром Великого Зеленолісся й Імлистими Горами. Чому вони згодом наважилися на важкий і небезпечний перехід через гори в Еріадор — тепер годі сказати напевне. Гобітські ж перекази мовлять про зростання кількості людей, котрі мешкали на тих землях, і про тінь, яка впала на ліс, тож він потемнів і набув нової назви — Морок-ліс.

Ще до переходу через гори гобіти розділилися на три окремі групи: власостопів, стурів і блідошкірів. Власостопи були найбільше смагляві, найменші та найнижчі з-поміж усіх, а ще вони не мали борід, а також не носили черевиків; їхні руки та стопи були акуратні й зграбні; оселялися власостопи переважно на височинах і на схилах пагорбів. Стури були найширші у плечах і найкремезніші, мали найбільші стопи та руки; селилися вони переважно на рівнинах і поблизу річок. Блідошкіри мали світлі шкіру та волосся, були найбільш рославі та стрункіші за інших; вони любили дерева й лісисті місцини.

Колись давно власостопи мали багато спільного з Гномами і тривалий час мешкали біля гірських підніж. Вони перші вирушили на захід і, блукаючи Еріадором, дійшли аж до Вершини Вітрів, поки інші гобіти все ще жили в Дикому Краї. Власостопи були типовими та найбільш характерними представниками гобітського народу, до того ж, либонь, найчисленнішими. Вони були найкраще пристосовані до осілого способу життя і найдовше зберегли правічну звичку селитись у тунелях і в норах.

Стури тривалий час мешкали на берегах Великої Ріки Андуїн і найменше з-поміж гобітів уникали людей. Вони прийшли на захід слідом за власостопами, а згодом подалися за течією Шумноводої в південному напрямку, і чимало їх довго жило між Тарбадом і кордонами Смурних Земель, а вже потому стури знову рушили на північ.

Блідошкіри, найменш численні з-поміж трьох груп, були північною гілкою гобітів. Вони тісніше, ніж решта, зійшлися з ельфами, їх вирізняло радше чуття мов і пісень, аніж реміснича майстерність, і вони здавна воліли полювати, а не обробляти землю. Блідошкіри перейшли через гори північніше від Рівендолу і спустилися до ріки Сиводжерельної. В Еріадорі вони швидко змішалися з іншими родами, які прийшли туди раніше, проте були трохи хоробріші та більш схильні до ризику, ніж інші, відтак часто ставали очільниками чи ватажками кланів власостопів і стурів. Навіть у часи Більбо властиві блідошкірам риси були помітні у представників найбільших гобітських родин, як-от Туків і Господарів Цапокраю.