І Рорі голосно гукнув до Фродо, щоби той знову пустив по колу вино.
З усіх присутніх лише Фродо не мовив і слова про те, що трапилося. Якусь часинку він тихо сидів біля порожнього крісла Більбо, не звертаючи уваги на жодні зауваження та запитання. Жарт припав йому до душі, хоча він, певна річ, знав про нього. Фродо ледве стримувався від сміху, дивлячись на обурення та подив гостей. Водночас почувався глибоко стривоженим: він раптом збагнув, що старий гобіт безмежно йому дорогий. Більшість гостей продовжувала їсти й пити, обговорюючи ненормальні витівки Більбо Торбина, колишні й теперішні; проте розгнівані Саквілі-Торбини вже пішли. Фродо перестала цікавити ця вечірка. Він розпорядився, щоби подали ще вина, потім підвівся, мовчки осушив свого келиха за здоров’я Більбо й вислизнув зі шатра.
Щодо Більбо Торбина, то він, навіть виголошуючи промову, перебирав між пальцями золотого персня — свого чарівного золотого персня, якого потайки зберігав уже багато років. Сходячи зі стільця, він надягнув його на палець — і жоден гобіт у Гобітові ніколи вже його не бачив.
Більбо поквапливо повернувся до своєї нори. На мить зупинився, прислухаючись із усмішкою на вустах до гамору в шатрі та до звуків веселих забав, які долинали з інших частин поля. Потім увійшов досередини. Скинув святкове вбрання, склав і загорнув у тонкий обгортковий папір свій вишитий шовковий камзол і відклав його. Тоді швиденько вдягнувся у свої старі лахи й підперезався потертим шкіряним поясом. До нього він причепив короткого меча у зношених піхвах із чорної шкіри. Із замкнутої шухляди комода, в якій пахло кульками від молі, витяг старого плаща та капелюха. Вони лежали замкнені, наче були чимось дуже цінним, але їх стільки разів латали і на них було стільки плям, що годі було вгадати, якого кольору вони були первісно — можливо, темно-зеленого. На Більбо ці речі були трохи завеликі. Потому він пішов до свого кабінету і з великого сейфа дістав пакунок, загорнутий у стару ганчірку, рукопис у шкіряній оправі, а також великий товстий конверт. Книгу та пакунок він поклав на сам верх у чималу торбу, що стояла неподалік уже майже повна. Персня разом із вишуканим ланцюжком склав у конверт, запечатав його і заадресував Фродо. Спершу Більбо залишив конверт на каміні, потім раптом забрав його звідти і запхнув собі до кишені. Тієї самої миті двері вчинились і до оселі швидко ввійшов Ґандальф.
— Здрастуй! — сказав Більбо. — А я вже подумав, що ти не з’явишся.
— Приємно застати тебе видимим, — відповів чарівник, сідаючи у крісло, — я хотів побачитися з тобою і сказати кілька слів на прощання. Ти, певно, задоволений, що все відбулося чудово та згідно з твоїм планом?
— Так, саме так, — відказав Більбо. — Хоча той спалах мене здивував, — власне, він приголомшив мене, тож про інших і казати годі. Маленький сюрприз особисто від тебе, еге ж?
— Атож. Ти мудро вчинив, зберігаючи перстень у таємниці всі ці роки, відтак мені здалося, що твоїм гостям потрібно продемонструвати щось таке, що бодай якось пояснило би твоє раптове зникнення.
— І зіпсувало би мій жарт? Ах ти ж, старий надокучливий кумасику, котрому до всього є діло! — засміявся Більбо. — Але ти, як завжди, найліпше знаєш, що слід робити.
— Так, якщо взагалі що-небудь знаю. Та щодо твоєї витівки я не дуже певен. Вона сягнула кульмінаційної точки. Твій жарт удався: ти збентежив або образив більшість своїх родичів і дав привід цілому Ширу пліткувати аж дев’ять чи то пак дев’яносто дев’ять днів. Хочеш утнути ще щось?
— Таки-так. Почуваю, що мені потрібна відпустка, дуже довга відпустка, як я й казав тобі раніше. Можливо, довічна відпустка — гадаю, я не повернуся. Власне, я й не збирався повертатись і підготувався до цього. Я старий, Ґандальфе. Не виглядаю так, але починаю почувати це у глибині душі. Я просто добре зберігся! — пхикнув Більбо. — Я почуваюся таким тонким, ніби мене розтягнули, якщо ти розумієш, про що я: знаєш, як ото масло, що його надто тонко намастили на окраєць хліба. Це — неправильно. Мені потрібна переміна чи щось таке.
Ґандальф зацікавлено та пильно придивлявся до Більбо.
— Ні, здається, це таки неправильно, — задумано сказав він. — Ні, зрештою, думаю, твій задум — найкращий.
— Що ж, уже все вирішено, так чи інак. Я ще раз хочу побачити гори, Ґандальфе, — гори; а тоді знайти собі таке місце, де зможу відпочити. У тиші й у спокої, без тлуму завжди допитливих родичів і без черги бентежних відвідувачів, котрі без упину смикають за дзвінок. Може, поталанить знайти таке місце, де я завершу свою книгу. Я вже придумав чудове закінчення: І жив він собі щасливо, доки його віку.
Ґандальф засміявся.
— Сподіваюся, так і буде. Але ж тієї книги ніхто не прочитає, хоч би як вона закінчувалася.
— Ет, може, і прочитають, колись потім. Фродо вже трохи прочитав — доти, доки написано. Ти ж наглядатимеш за Фродо, правда?
— Авжеж, обома очима, щойно мені вдасться відірвати їх від інших справ.
— Він, звісно, пішов би зі мною, якби я попросив його. Власне, він і сам це якось пропонував, якраз перед Вечіркою. Та насправді він поки що цього не бажає. Я перед смертю хотів би ще раз побачити дику країну та Гори; а от він досі закоханий у Шир, у ліси й поля, в маленькі потічки. Тут він має почуватися затишно. Я все віддаю йому — певна річ, за винятком деякого непотребу. Сподіваюся, Фродо буде щасливий, коли звикне жити сам. Час йому вже стати господарем свого життя.
— Усе? — перепитав Ґандальф. — І перстень також? Ти пристав на це, пригадуєш?
— Ну... Е-е... Так. Гадаю, так, — затинаючись проказав Більбо.
— Де він?
— У конверті, як тобі, напевно, відомо, — нетерпляче відповів Більбо. — Отам, на каміні. Ба ні! Ось він, у мене в кишені, — завагався гобіт. — Чи не дивина? — додав тихо, сам до себе. — Зрештою, чом би й ні? Чому би йому там і не залишитися?
Ґандальф знову дуже пильно подивився на Більбо, і чарівникові очі зблиснули.
— На твоєму місці, Більбо, — мовив він тихо, — я би залишив його тут. А ти хіба не хочеш?
— Авжеж, так... І ні. Тепер, коли до цього дійшло, мені, мушу сказати, чомусь зовсім не хочеться з ним розлучатися. Та я, власне, і не розумію, навіщо. Чому ти вимагаєш цього від мене? — запитав гобіт, і голос його дивно змінився: він став різким від підозріливості й роздратованим:
— Ти постійно діймаєш мене цим перснем, хоча ніколи не цікавився іншими речами, які я здобув під час подорожі.
— Я мусив діймати тебе, — сказав Ґандальф. — Мені потрібна була правда. Це було важливо. Магічні персні, вони... вони і є магічні, до того ж — рідкісні та цікаві. Твій перстень розбудив мою професійну допитливість — можна й так сказати, і мені досі до нього не байдуже. Мені потрібно буде знати, де він, якщо ти знову подасись у мандри. А ще я думаю, що він був у тебе дуже довго. Тобі, Більбо, він уже не знадобиться, якщо я не помиляюся.
Більбо зашарівся, очі його сердито засвітились. Обличчя, зазвичай добре, враз ніби скам’яніло.
— Чому не знадобиться? — скрикнув він. — І яке взагалі тобі діло до того, що я роблю зі своїми речами? Перстень — мій. Знайшов його — я. Дістався він — мені.
— Так, так, — мовив Ґандальф. — Але тобі нічого гніватися.
— Якщо я і гніваюся, то в тому винен ти, — відказав Більбо. — Перстень мій, кажу тобі. Тільки мій. Мій Безцінний. Так, мій Безцінний.
Чарівникове обличчя було серйозним та уважним, і лише пломінь у його глибоких очах свідчив про те, що його щось вразило й по-справжньому стривожило.
— Колись його вже так називали, — зауважив він, — але не ти.
— А я кажу це тепер. Чом би й ні? Навіть якщо колись Ґолум уже називав його так. Тепер він належить не йому, а мені. І в мене залишиться, авжеж!
Ґандальф підвівся і суворо сказав:
— Коли так — значить, ти дурень. І з кожним твоїм словом це дедалі більше помітно. Перстень аж надто заволодів тобою. Відпусти його! Тоді ти й сам зможеш піти і будеш вільний.