З води виринуло довге звивисте щупальце: воно було блідо-зелене, блискуче та мокре. Його пальчастий кінець зачепив Фродо за ногу і потягнув гобіта до озера. Сем, впавши навколішки, вперіщив страхітливу появу ножем.
Щупальце відпустило Фродо, і Сем поволік свого господаря геть, волаючи про допомогу. Але з води, пустивши брижі, виринуло ще зо двадцять нових мацаків. Темне плесо кипіло і огидно тхнуло.
— У браму! Вгору сходами! Хутко! — крикнув Ґандальф, стрибнувши назад.
Вивільнивши товаришів з-під влади жаху, який прикував до землі всіх, окрім Сема, чарівник погнав їх уперед.
І саме вчасно. Сем і Фродо піднялися на кілька сходинок, а Ґандальф щойно збирався на них ступити, коли щупальця, вигинаючись, наосліп переповзли латку вузького берега й узялись обмацувати скелясту стіну та двері. Одне, звиваючись, пересунулося через поріг, виблискуючи у світлі зірок. Ґандальф обернувся і завмер. Міркувати, яке слово змусить двері зачинитися зсередини, було зайвим. Безліч кільчастих мацаків обхопила стулки дверей і затраснула їх із жахливою силою. Двері зачинилися, відлуння уламками покотилось углиб, світло зникло. Крізь масивний кам’яний пласт можна було приглушено почути, як щось відривається і гучно падає.
Й Сем, учепившись за руку Фродо, знеможено сів на сходинку в непроглядній темряві.
— Бідолашний старий Біл! — залепетав він, задихаючись. — Бідолашний старий Біл! Вовки та змії! Змії — це вже було занадто для нього. Я мусив обирати, пане Фродо. Я мусив іти з тобою.
Потім вони почули, як Ґандальф знову спустився східцями і простягнув патерицю до дверей: камінь задвигтів, сходи похитнулися, проте двері не відчинилися.
— Ну-ну! — сказав чарівник. — Вхід за нами завалено, і тепер ми маємо лишень один вихід — по той бік гір. Судячи зі звуків, боюся, що тут нагромадили валунів, повиривали з коренями дерева і накидали цього всього впоперек брами. Шкода, бо дерева були гарні й довго простояли біля цього входу.
— Я відчув, що поблизу є щось жахливе, тієї миті, коли моя нога вперше торкнулася води, — озвався Фродо. — Що то була за істота, чи... їх багато?
— Не знаю, — відповів Ґандальф, — але всі щупальця керувалися єдиною метою. Щось виповзло, чи хтось вигнав оте щось із темних вод попід горами. У глибинах світу є істоти, давніші й огидніші за орків.
Але він не висловив уголос свого спостереження про те, що, хоч би ким була істота, котра жила в озері, вона чомусь схопила Фродо першим із цілого Загону.
Боромир пробурмотів щось собі під ніс, однак лунке каміння посилило його слова до хрипкого шепоту, який почули всі:
— У глибинах світу! А саме туди ми йдемо всупереч моїй волі. Хто поведе нас тепер у цій смертоносній темряві?
— Я, — відказав Ґандальф, — а Ґімлі крокуватиме поруч. Ідіть за моєю патерицею!
Чарівник рушив угору великими східцями, тримаючи патерицю високо піднятою: її вістря випромінювало тьмяне світло. Розгонисті сходи були цілі та неушкоджені. Подорожні нарахували двісті сходинок, широких і невисоких, а нагорі виявили коридор зі стрілчастим склепінням і з рівною підлогою, що вів у пітьму.
— Нумо, посидьмо тут, на сходовому майданчику, відпочиньмо і трохи поїжмо, бо до вітальні ми ледве чи потрапимо! — сказав Фродо.
Він уже майже струсив зі себе страх, якого нагнало чіпке щупальце, і раптом відчув нездоланний голод.
Супутники схвалили цю пропозицію і посідали на верхніх сходинках — примарні постаті в мороці. Коли всі наситилися, Ґандальф уділив кожному по третьому ковтку рівендольського мірувору.
— Боюся, його вже не на довго вистачить, — сказав чарівник, — але, гадаю, він стане нам у пригоді після того жаху біля брами. І або нам вельми пощастить, або ми доп’ємо все, що залишилося, перш ніж побачимо протилежний бік Морії! Проте і з водою будьте обережні! Тут є чимало потічків та джерел, однак їх не слід торкатися. Можливо, ми не матимемо нагоди поповнити наші міхи та фляги, аж доки спустимось у Долину Затінених Струмків.
— Скільки часу на це піде? — запитав Фродо.
— Не можу сказати, — відповів Ґандальф. — Це залежить од багатьох випадковостей. Однак, ідучи прямо, не збиваючись на манівці та не гублячись, ми, гадаю, здолаємо весь шлях за три-чотири марші. Від Західних Дверей до Східної Брами навпростець щонайменше шістдесят верст, а дорога може сильно петляти.
Зробивши коротенький привал, мандрівники знову рушили в путь. Усі прагнули відбути цю подорож якомога хутчіше, тому, хоч які були стомлені, захотіли продовжити марш іще на кілька годин. Ґандальф, як і раніше, йшов попереду. Лівою рукою він високо тримав сяйливу патерицю, що освітлювала тільки ґрунт у нього під ногами; правицею стискав свого меча Ґламдрінґа. За ним ішов Ґімлі, його очі мерехтіли в темряві, коли він повертав голову з боку в бік. За ґномом рухався Фродо, витягши з піхов Жало. Леза Жала та Ґламдрінґа були геть тьмяні, й це трохи тішило, бо через те, що вони були творіннями ельфійських ковалів Прадавніх Часів, ці мечі починали сяяти холодним світлом, коли наближався хтось із орківського племені. За Фродо йшов Сем, за ним — Леґолас і юні гобіти, а відтак і Боромир. Останнім у мороці простував Араґорн, понурий і мовчазний.
Коридор зробив кілька поворотів, а потому повів униз. Неперервний спуск тривав досить довго, перш ніж земля знову вирівнялася. Стало гаряче та задушливо, проте повітря не було затхлим, а іноді їм в обличчя віяли прохолодні повітряні течії, які вихоплювалися з ледь угадуваних отворів у стінах. Цих отворів було багато. У блідому промінні чарівникової патериці Фродо мигцем помічав сходи та склепіння, інші коридори й тунелі, які піднімались угору, стрімко зривалися донизу чи відкривалися сліпою темрявою обабіч. Запам’ятати їхні хитросплетіння було цілком неможливо.
Ґімлі мало чим допомагав Ґандальфові, хіба що своєю незламною мужністю. Принаймні його, на відміну від більшості, не бентежила сама темрява. Чарівник часто радився з ним, коли сумнівався щодо вибору шляху, проте вирішальне слово завжди залишав за собою. Копальні Морії були надто розлогі та заплутані, щоби їх могла охопити навіть уява Ґімлі, сина Ґлоїна, хоча він і був ґномом гірської раси. Ґандальфові не дуже допомагали його призабуті спогади з колишньої подорожі, проте й у темряві, незважаючи на всі закрути дороги, він знав, куди хоче йти, тож не вагався, якщо тільки бачив попереду стежку, що вела його до мети.
— Не бійтеся! — сказав Араґорн.
Чергова зупинка тривала довше, ніж звичайно: Ґандальф і Ґімлі перешіптувалися між собою; решта збилась у купу, нервово очікуючи.
— Не бійтеся! Я бував із ним у багатьох подорожах, хоча, може, й не в таких зловісних, як оця; і все-таки в Рівендолі розповідають про значно величніші його діяння, ніж ті, які бачив я. Він не заблукає — якщо тут є стежка, яку можна знайти. Він привів нас сюди всупереч нашим страхам, але він і виведе нас звідси, хай би чого це йому коштувало. Глупої ночі він знаходить шлях додому впевненіше, ніж коти Королеви Берутіель.
Добре, що Загін мав такого провідника. Бо не було в мандрівників ані нічого на розпал, ані жодних засобів, аби зробити смолоскипи: після безладних зборів біля дверей чимало їхніх речей залишилося назовні. А без світла їх невдовзі спіткало би горе. У Морії були не лише безліч доріг, із-поміж яких постійно доводилось обирати правильну, а й діри та проломи в землі, темні колодязі при стежці, в яких відлунювали їхні кроки. Були тріщини та провалля в підлозі, й подекуди розлами утворювалися просто перед ногами. Найширший мав десь зо сажень, і Піпін довго збирав у кулак свою мужність, перш ніж наважився перестрибнути через ту жахливу порожнечу. Далеко внизу лунав плюскіт води, ніби десь у надрах гір оберталося колесо велетенського водяного млина.