— Мотузка! — пробурмотів Сем. — Я знав, що вона мені знадобиться, бо не взяв її!
Що більше ставало всіляких небезпек, то повільніше Загін крокував уперед. Подорожнім уже здавалося, що вони нескінченно довго йдуть до основи гір. Утома долала їх, але думка про те, щоби де-небудь зупинитися, не приносила втіхи. Після порятунку, їжі та ковтка цілющого напою настрій Фродо на якийсь час покращав, але тепер на нього знову наповзала нездоланна тривога, яка переростала в жах. Попри те, що після удару морґульського ножа його зцілили в Рівендолі, зловісна рана таки далася взнаки. Гобітові відчуття загострилися, він значно тонше, ніж раніше, вловлював присутність істот невидимих. Однією з ознак зміни, яку він швидко помітив, було те, що в темряві Фродо бачив краще за всіх своїх супутників, окрім хіба що Ґандальфа. Зрештою, саме він був носієм Персня: той висів на ланцюжку в нього на грудях і часами здавався важким тягарем. Фродо непомильно відчував зло попереду та зло, яке йшло назирці позаду, проте мовчав. Він стискав якнайміцніше руків’я свого меча й уперто крокував далі.
Члени Загону, котрі йшли позаду нього, перемовлялися рідко, та й то квапливим шепотом. Довкола панувала тиша, було чути лише звуки їхніх кроків: глухе гупання ґномівських чобіт Ґімлі; важкий поступ Боромира; легке ступання Леґоласа; тихеньке, чутне вряди-годи дріботіння гобітівських ніг; і врешті — повільну тверду ходу Араґорна, який ішов сягнистими кроками. Коли вони зупинялися, то спершу не чули геть нічого, хіба інколи глухе жебоніння чи крапання невидимої води. Та Фродо почав чути чи думати, що чує, ще дещо: приглушені кроки м’яких голих стіп. Вони ніколи не були такими чи майже такими гучними, щоби гобіт упевнився, що дійсно чує їх; але, причувшись раз, уже не затихали, доки рухався Загін. І то було не відлуння, бо, щойно мандрівники зупинялися, невидимі ступні ще трохи шаруділи по камінню, цілком самостійно, а потому теж зупинялися.
Коли вони ввійшли в Копальні, запала ніч. Марш тривав уже кілька годин поспіль із короткими перепочинками, як раптом перед Ґандальфом постала перша серйозна перешкода. Попереду зяяла широка темна арка, що відкривалася трьома коридорами: всі вони вели загалом у східному напрямку, проте прохід ліворуч поринав углиб, прохід праворуч піднімався вгору, а середній шлях тягнувся вперед, гладенький і рівний, зате дуже вузький.
— Я геть не пригадую цього місця! — озвався Ґандальф, нерішуче спинившись перед аркою; він підняв патерицю, сподіваючись відшукати бодай якісь позначки чи написи, які допомогли би зробити вибір, але нічого такого не помітив. — І занадто втомлений, аби ухвалювати якесь рішення, — сказав, хитаючи головою. — Ви всі теж, напевно, стомилися не менше за мене, а може, й більше. Найліпше було б перебути тут решту ночі. Ви розумієте, про що я! Тут завжди темно, та надворі пізній місяць котиться на захід, минула північ.
— Бідолашний старий Біл! — сказав Сем. — Цікаво, де він? Сподіваюся, вовки його ще не впіймали.
Ліворуч од тієї великої арки виявилися кам’яні двері: вони були причинені, та від легкого поштовху відчинилися навстіж. За ними було щось на кшталт висіченого у скелі приміщення.
— Спокійно! Спокійно! — крикнув Ґандальф до Мері та до Піпіна, які рвонули вперед, зрадівши, що знайшли місце, де перепочивати буде затишніше, ніж у відкритому проході. — Спокійно! Ви ще не знаєте, що там усередині. Я піду перший.
Він обережно ввійшов, а за ним ланцюжком потяглися інші.
— Ось! — сказав чарівник, указуючи патерицею на центр підлоги.
Майже біля самих його ніг чорніла велика кругла діра, схожа на устя криниці. Розірвані іржаві ланцюги, які лежали по краях, звисали в чорну яму. Поблизу валялося роздроблене каміння.
— Хтось із вас міг туди провалитись і досі ще думав би на льоту, коли вже нарешті гепнеться об дно, — мовив Араґорн до Мері. — Якщо вже у вас є провідник, то нехай він іде першим.
— Це, здається, була кімната для вартових, зроблена, щоби наглядати за тими трьома коридорами, — озвався Ґімлі. — А та діра, — вочевидь, це був колодязь для потреб вартових, прикритий камінною лядою. Проте ляду розбито, тому нам усім слід бути обережними в темряві.
Але Піпіна та криниця якось дивно притягувала. Поки інші розгортали коцики та влаштовували місця для спання біля стін кімнати і якнайдалі від дірки в підлозі, він підкрався до її краю і зазирнув туди. В обличчя йому вдарив струмінь холодного повітря, що піднімалося з невидимих глибин. Піддавшись миттєвій спокусі, гобіт ухопив перший-ліпший камінь і жбурнув його вниз. Потому довго слухав, як б’ється його серце, перш ніж почув бодай якийсь звук із ями. Аж ось далеко внизу — ніби камінь упав у глибоку воду в якійсь печеристій місцині — пролунав бульк, дуже віддалений, але стократ посилений і повторений у порожнистій шахті.
— Що це? — скрикнув Ґандальф.
Він спочатку відітхнув із полегкістю, коли Піпін зізнався, що він скоїв, але таки розлютився, і гобіт бачив, як палають його очі.
— Недоумкуватий Туку! — обурився чарівник. — Це — серйозна виправа, а не гобітська похідна вечірка. Наступного разу сам кинься туди — тоді ти вже нікому не докучатимеш. А тепер цить!
Кілька хвилин ніхто нічого не чув, але потім із надр долинули приглушені удари: гуп-геп, геп-гуп. Вони затихли, а потім, коли стихло відлуння, повторилися: геп-гуп, гуп-геп, геп-геп, гуп. Звуки викликали занепокоєння, бо нагадували якісь сигнали; та згодом припинилися, їх уже ніхто не чув.
— То звучав молот, або ж я ніколи у своєму житті не чув, як він співає, — сказав Ґімлі.
— Так, — відказав Ґандальф, — і це мені не подобається. Можливо, дурнуватий камінь, що його кинув Переґрін, тут ні при чім, але, ймовірно, ми потурбували щось таке, чому ліпше було би тихенько спати. Благаю, не робіть ніяких дурниць! Сподіваймося, що всім нам пощастить хоч трохи відпочити без клопотів. Ти, Піпіне, в подяку за твій учинок, першим стоятимеш на варті, — і він насупився, загортаючись у коцик.
Нещасний Піпін сів при дверях у темній заглибині, та продовжував озиратися, боячись, що з криниці й справді вилізе якесь невідоме створіння. Йому хотілося затулити отвір — хоча би коциком, — але він не смів наближатися до ями, навіть попри те, що Ґандальф, здавалось, уже заснув.
Утім, Ґандальф не спав, просто лежав тихо і мовчки. Він поринув у глибоку задуму, силкуючись збудити в пам’яті найдрібніші спогади про попередню свою подорож Копальнями та схвильовано зважуючи, який напрямок обрати далі: тепер неправильний поворот міг би стати для них катастрофою. За годину чарівник підвівся й підійшов до Піпіна.
— Забийся в куточок і подрімай, любий хлопче, — лагідним тоном промовив Ґандальф. — Гадаю, ти хочеш поспати. А я не можу склепити повік, тож постою замість тебе на чатах. Я знаю, що зі мною не так, — пробурмотів, умостившись біля дверей. — Мені потрібна люлька! Я не смакував нею від того ранку, коли почалася снігова буря.
І останнє, що бачив Піпін, перш ніж його зморив сон, це темну постать старого чарівника, котрий зіщулився на підлозі, затуляючи вузлуватими руками запалену та затиснуту між колінами скіпку. Вогник на мить освітив його гострий ніс і хмарку диму.
Саме Ґандальф збудив їх усіх зі сну. Він сидів самотою і вартував уже близько шести годин, давши іншим відпочити.
— Чатуючи, я ухвалив рішення, — сказав він. — Мені не подобаються почуття, які викликає середній шлях, мені також не подобається запах коридору ліворуч: там, унизу, гниле повітря, або з мене кепський провідник. Я поведу вас правим шляхом. Час нам знову підніматись угору.
Вісім темних годин, не рахуючи двох коротких зупинок, подорожні рухались уперед; вони не спіткали жодної небезпеки, нічого не чули й нічого не бачили, крім тьмяного світіння патериці, схожого на миготливий вогник, що гойдався туди-сюди перед ними. Прохід, який вони обрали, постійно підвищувався. Наскільки можна було судити, він пролягав крізь великий гірський розлам і що вище піднімався, то більшав і ширшав. По обидва його боки тепер не було ні отворів, ані інших галерей чи тунелів, долівка стелилася рівна і тверда, без ям і без тріщин. Вони, вочевидь, натрапили на те, що колись було важливою дорогою, і рухались уперед швидше, ніж під час першого маршу.