Отак подорожні здолали понад двадцять верст, відміряних по прямій лінії на схід, хоча насправді пройшли верст із тридцять чи й більше. Дорога піднімалась, і дух Фродо теж трохи піднісся, проте він і досі почувався пригніченим, і досі іноді чув чи думав, що чує, далеко позаду Загону, крім відлуння їхніх власних кроків і тупоту, ще чиюсь ходу, яка вже не була відлунням.
Вони пройшли стільки, скільки гобіти витримали без перепочинку, й усі мріяли про місце, де можна було би поспати, коли це стіни праворуч і ліворуч від них зникли. Мандрівники ніби пройшли попід стрілчастою брамою, потрапивши до якогось чорного та порожнього простору. Перетяг у них під ногами гнав потужну хвилю теплого повітря, а на обличчя наліг холод темряви, яка чекала попереду. Вони спинилися й у тривозі збилися докупи.
Ґандальф, здавалося, радів.
— Я обрав правильний шлях, — сказав він. — Нарешті дійшли до житлових частин Морії, тож зараз, припускаю, ми неподалік од східного її краю. Зате ми дуже високо, значно вище, ніж Долина Затінених Струмків, якщо я не помиляюся. З огляду на тутешнє повітря, ми, либонь, у якійсь просторій залі. Тепер я ризикну запалити справжнє маленьке світло.
Чарівник здійняв патерицю — і на коротку мить усіх засліпило, мов од спалаху блискавки. Зметнулись і розбіглися величезні тіні, й на секунду високо вгорі висвітлилося нескінченне склепіння, підтримуване численними могутніми колонами, висіченими з каменю. Попереду та обабіч від мандрівників простяглася велетенська порожня зала: чорні її стіни, гладенькі та лискучі, як скло, виблискували й мерехтіли. Товариство побачило ще три ходи — непроглядно чорні арки: одну просто попереду на сході, інші дві обабіч од неї. Потому світло згасло.
— Це наразі все, далі я вас поки що не поведу, — мовив Ґандальф. — У схилі гори колись були чималі вікна, а на верхніх рівнях Копалень — шахти, які пропускали світло. Гадаю, ми вже до них дійшли, проте надворі знову споночіло, тож до ранку нічого не буде відомо достеменно. Якщо я правий, то завтра ми побачимо, як сюди зазирає світанок. Доти нам краще нікуди не йти. Тож відпочиньмо, якщо зможемо. Поки що все було гаразд, ми здолали більшу частину темної дороги. Та ще не пройшли ні її цілу, ні також довгий шлях униз до Брам, які відчиняються у світ.
Товариші перечекали ту ніч у кутку розлогої печерної зали, притиснувшись один до одного, щоби захиститися від перетягу: крізь східну арку влітало морозяне повітря, безперервно їх пронизуючи. Вони лежали, а все довкола заступала темрява, порожниста й нескінченна, їх пригнічували самота і просторінь видовбаних у скелі залів, нескінченних розгалужених сходів і коридорів. Найбільш страхітливі образи, відомі гобітам із темних чуток, раптом усі гуртом навалилися на них разом із усвідомленням справжніх жахливості та дивовижності Морії.
— Колись тут, напевно, жила чимала юрба ґномів, — озвався Сем, — і кожному з них довелося потрудитися завзятіше, ніж борсукові за п’ятдесят років, аби витворити все це, та ще й із такого твердого каменю! Навіщо вони це зробили? Адже ґноми не живуть у цих похмурих норах, чи не так?
— Це не нори, — відповів Ґімлі. — Це — величне королівство та місто, Ґномівський Чертог. У давнину воно було не похмуре, а сповнене світла та розкошів, яким і залишилось у наших піснях.
Він підвівся і, стоячи в темряві, заспівав глибоким голосом, луна якого затихала вдалині під склепінням:
— Мені сподобалося! — вигукнув Сем. — Я хотів би вивчити цю пісню. У Морії, де Кгазад-дŷм! Але від згадок про всі ті світильники ця темрява здається ще більш гнітючою, ніж вона є. А ті купи коштовностей і золота досі лежать десь тут, так?
Ґімлі не зронив жодного слова: проспівавши таку пісню, він уже не хотів говорити.
— Купи коштовностей? — перепитав Ґандальф. — Ні. Орки часто грабували Морію; у верхніх чертогах нічого не залишилося. Відколи Гноми покинули це місце, ніхто не наважується шукати шахти і скарбниці у глибинах надр: їх затопила вода... чи тінь страху.
— Тоді пощо Гномам вертатися сюди? — запитав Сем.
— По мітрил, — відповів Ґандальф. — Багатство Морії це не золото чи коштовності — забавки для Гномів — і не залізо, яке служить Гномам. Усього цього тут і справді було доволі, особливо заліза, проте, щоби його знайти, не потрібно було копати: все, чого Гноми бажали, вони могли виторгувати. Бо лише тут, у єдиному на світі місці, було знайдено морійське срібло, істинне срібло, як дехто його називав, а ельфійською його звуть мітрил. Ґноми називають його по-своєму, та не кажуть, як саме. Вартість його вдесятеро перевищувала вартість золота, а тепер йому взагалі немає ціни, адже на поверхні його залишилося дуже мало, і навіть орки не сміють копати його тут. Поклади мітрилу пролягають на північ до Карадрасу й униз до пітьми. Ґноми про це не розповідають, одначе мітрил став основою і їхнього багатства, і їхнього знищення: вони рили надто жадібно та надто глибоко, потривоживши того, від кого втекли, — Убивцю Даріна. З того, що їм пощастило видобути, орки забрали майже все, відіславши його як данину Сауронові, який палко жадає цього срібла...