Мітрилі Його прагнуть мати всі народи. Він ковкий, як мідь, і блискучий, наче скло, а Гноми виготовляли з нього метал — легкий, але міцніший за гартовану сталь. Він гарний, як і звичайне срібло, проте краса нітрилу не вицвітає та не тьмяніє. Ельфи дуже цінували його і з-поміж безлічі іншого виготовили з цього матеріалу ітильдин — «зоремісяць», що його ви бачили на дверях. Більбо мав кольчугу з кілець нітрилу, яку йому дав Торін. Цікаво, яка її доля? Гадаю, вона досі збирає пил десь у Домі Метомів у Міхоритові.
— Що? — скрикнув Ґімлі, зненацька порушивши мовчанку. — Кольчуга з морійського срібла? То був королівський дар!
— Так, — погодився Ґандальф. — Я ніколи не казав цього Більбо, проте вона вартує більше, ніж цілий Шир і все, що в ньому є.
Фродо промовчав, але просунув руку під туніку й торкнувся кілець своєї кольчуги. Його приголомшила думка, що він іде, несучи під курткою те, що варте цілого Ширу. А Більбо? Фродо не сумнівався, що Більбо знав про це. То був воістину королівський дар. Однак думки Фродо полинули далеко від темних Копалень: до Рівендолу, до Більбо, та до Торбиного Кута у дні, коли там жив Більбо. Фродо усім серцем прагнув повернутися туди, в ті дні, косити газон чи ліпити глечики серед квітів і ніколи не чути про Морію, про нітрил чи про Перстень.
Запала глибока тиша. Один по одному мандрівники позасинали. Фродо вартував. Раптом його, ніби повів, що влетів крізь невидимі двері з надр землі, огорнув жах. Руки його замерзли, а чоло вкрив піт. Він прислухався. Дві повільні години він тільки те й робив, що прислухався, проте не чув ані звуку, ні навіть примарного відлуння кроків.
Час його варти добігав кінця, коли вдалині, там, де в пітьмі ледь проступала західна арка, Фродо привиділися дві тьмяні світляні цятки, дуже схожі на блискучі очі. Він здригнувся. Голова його впала на груди. «Я майже заснув на чатах, — подумав гобіт. — Я був на межі сну». Він підвівся, протер очі й так стояв, удивляючись у темряву, доки його змінив Леґолас.
Умостившись, Фродо швидко заснув, але йому здавалося, ніби далі триває його попередній сон: звідусіль долинали шепоти, він бачив дві тьмяні світляні цятки, які повільно наближалися. Гобіт прокинувся і збагнув, що всі інші тихенько перемовляються біля нього та що на його обличчя падає бліде світло. Високо вгорі понад східною аркою крізь отвір шахти поблизу склепіння пробився довгий блідий промінь; з протилежного боку крізь північну арку до зали також потрапляло світло, приглушене та далеке.
Фродо сів.
— Доброго ранку! — сказав Ґандальф. — Адже нарешті знову настав ранок. Бачиш, я мав рацію. Ми високо у східній частині Морії. І ще до завершення нинішнього дня повинні знайти Величні Брами та побачити води Дзеркального Озера, що лежить перед ними в Долині Затінених Струмків.
— Тоді я радітиму, — озвався Ґімлі. — Я побачив Морію, і вона справді велична, проте стала темною та жахливою, ми не натрапили на жоден слід мого роду. Я сумніваюся, чи Балін узагалі колись сюди приходив.
Після сніданку Ґандальф вирішив одразу продовжити ходу.
— Ми стомлені, та відпочинемо ліпше зовні, ніж тут, — сказав він. — Не думаю, щоби будь-хто з нас хотів провести ще одну ніч у Морії.
— Таки ні! — озвався Боромир. — І яким шляхом підемо? Ген під східну арку?
— Можливо, — відповів Ґандальф. — Але наразі я ще не знаю, де саме ми є. Якщо я не заблукав безнадійно, тоді, гадаю, ми вище та північніше від Величних Брам; і знайти до них правильну дорогу може бути нелегко. Східна арка і справді може виявитися тим шляхом, який нам належить обрати, але слід добряче роззирнутися довкола, перш ніж ухвалимо якесь рішення. Ходімо до світла в північних дверях. Якщо пощастить знайти вікно, це нам дуже допоможе, та, боюся, світло долинає сюди з глибоких шахт.
Ідучи за своїм очільником, Загін пройшов під північною аркою. Подорожні опинились у широкому коридорі. Поволі просувалися вперед, і світло мерехтіло дедалі ясніше, й вони побачили, що воно просочується з дверної пройми праворуч: високої, з пласким дашком, на завісах якої досі висіли напіввідчинені кам’яні двері. За ними був квадратний покій. Світло і там було тьмяне, та для їхніх призвичаєних до тривалої темряви очей воно здалося сліпучо-яскравим, тож, заходячи, вони мружились.
Їхні ноги тривожили глибокий пил на підлозі, вони перечіплювалися через розкидані у проходах речі, контурів яких спершу навіть не можна було розгледіти. Світло потрапляло до покою крізь широку вентиляційну шахту на протилежній східній стіні згори: вона тяглась аж ген високо, і десь там у вишині було видно клаптик блакитного неба. Світло зі шахти падало просто на стіл посередині кімнати — монолітний продовгастий блок приблизно дванадцять п’ядей заввишки, на якому лежала велетенська білокам’яна плита.
— Схоже на могилу, — пробурмотів Фродо і з дивним передчуттям нахилився вперед, щоби роздивитися її зблизька.
Ґандальф хутко підійшов до нього. На плиті були глибоко вигравіювані руни:
— Це Даеронові Руни, якими віддавна користувались у Морії, — сказав Ґандальф. — Ось що тут написано мовами людей і Гномів:
БАЛІН, СИН ФУНДІНА,
ВОЛОДАР МОРІЇ.
— То він усе-таки мертвий, — мовив Фродо. — Цього я і боявся.
А Ґімлі затулив обличчя каптуром.
Розділ 5
Міст Кгазад-дŷму
агін Персня стояв у мовчанні біля могили Баліна. Фродо згадав про Більбо та про його тривалу дружбу з цим ґномом, про Балінів візит до Ширу колись давно. Стоячи в цьому запиленому покої в горах, він думав, що все це відбувалося либонь тисячу років тому на іншому кінці світу.
За якийсь час подорожні стрепенулися, підвели погляди і почали шукати якоїсь підказки, яка розповіла би їм про долю Баліна чи натякнула на те, що трапилося з його народом. На протилежному боці покою під шахтою були ще одні — менші — двері. Тепер мандрівники побачили, що біля обох дверей лежить безліч кісток, а між ними — поламані мечі, леза сокир, роздроблені щити і шоломи. Деякі мечі були криві — орківські ятагани з почорнілими лезами.
У скелястих стінах було висічено багато ніш, і в них стояли велетенські оббиті залізом дерев’яні скрині. Усі вони були розтрощені та спустошені, проте біля розбитої кришки однієї з них лежали рештки книги — порізані, продірявлені ножами, частково спалені, захляпані чорними і просто темними плямами, схожими на засохлу кров, тож прочитати можна було мало. Ґандальф обережно підняв книгу, проте її сторінки кришились і розсипалися, коли він клав їх на плиту. Якусь часину чарівник зосереджено вивчав її, не мовлячи і слова. Доки він обережно перегортав сторінки, Фродо та Ґімлі, які стояли поруч, помітили, що вони списані багатьма почерками різних рук, рунами Морії та Долу, а подекуди й ельфійським шрифтом.
Нарешті Ґандальф відірвав погляд від книги.
— Це, здається, реєстр успіхів народу Баліна, — сказав він. — Гадаю, все почалося з їхнього прибуття в Долину Затінених Струмків близько тридцяти років тому. На сторінках є цифри, які, по-моєму, означають роки після їхнього прибуття. Верхня сторінка позначена як один-три, тож на початку бракує принаймні ще двох. Послухайте оце!