Ми прогнали орків од великої брами і з вартового... — гадаю, так; наступне слово дуже невиразне та припалене: ймовірно, приміщення — прикінчили багатьох у світлі ясного — думаю — сонця в долині. Флої убито стрілою. Він багатьох убив. Далі пляма, потому: Флої попід травами поблизу Дзеркального Озера. Наступні рядок-два прочитати годі. Тоді таке: Ми обрали двадцять першу залу з Північного кінця собі за помешкання. Є... — не можу прочитати, що. Згадано шахту. Далі: Балін установив свій трон у Палаті Мазарбул.
— Палата Хронік, — сказав Ґімлі. — Мабуть, саме тут ми зараз і стоїмо.
— Ну, потому довго нічого не можна прочитати, — продовжив Ґандальф, — окрім слів золото, Дарінова Сокира та чогось на кшталт шолом. Тоді: Балін тепер володар Морії. Тут, здається, закінчується розділ. Після якихось зірок писала вже інша рука, я бачу: ...ми знайшли істинне срібло, а згодом слова добре викуваний, а потому щось... о, знаю: мітрил; а останні два рядки такі: ...Оїн шукати верхні зброярні Третього Глибу, щось ніби піти на захід, пляма, до брами Краю Гостролиста.
Ґандальф замовк і відклав два-три аркуші.
— Тут є ще кілька сторінок, досить квапливо списаних і дуже пошкоджених, — знов озвався він, — але при такому освітленні я мало можу там розібрати. Далі, напевно, бракує аркушів, бо нумерація наступних починається з п’яти — з п’ятого року колонізації, гадаю. Нумо, погляньмо! Ні, вони надто порізані та забруднені, я не можу їх прочитати. При сонячному світлі, може, було би легше. Заждіть! Ось, тут щось є: великі виразні літери, ельфійський шрифт.
— То, мабуть, рука Орі, — сказав Ґімлі, зазирнувши чарівникові через плече. — Він умів добре та швидко писати, часто користувався ельфійськими літерами.
— Боюся, гарним почерком тут записано погані вісті, — мовив Ґандальф. — Перше виразне слово — скорбота, проте решту рядка зіпсуто, є хіба що закінчення: ...єстре. Так, то либонь-таки ...єстре, а потому: ...десятого дня листопада Балін, володар Морії, загинув у Долині Затінених Струмків. Він пішов одинцем зазирнути в Дзеркальне Озеро. Орк вистрелив у нього з-за каменя. Ми вбили орка, та ще багато... йшло зі сходу вище від Срібножилої. Кінець сторінки такий розмитий, що мені ледве чи пощастить щось розгледіти, проте, гадаю, це можна прочитати так: ...ми перегородили брами, — а тоді: ...зможемо довго їх утримувати, якщо... — а потім, імовірно, слова жахливий і страждання. Бідолаха Балін! Здається, він писав розділ, що тривав менш як п’ять років. Хотілося би знати, що трапилося згодом, але ми не маємо часу розшифровувати ці кілька останніх сторінок. Ось найостанніша з усіх, — він зупинився й зітхнув. — Це гнітюче чтиво. Боюся, ґномів спіткав жорстокий кінець. Слухайте! Ми не можемо вибратися. Ми не можемо вибратися. Вони захопили Міст і другу залу. Там загинули Фрар, і Лоні, й Налі. Далі чотири рядки так злилися, що я можу прочитати лише: ...пішов 5 днів тому. Ось останні рядки: ...озеро підступило до стіни Західної Брами. Сторожу Воді забрав Оїна. Ми не можемо вибратися. Кінець близько, — а потому: ...барабани, барабани в надрах. Цікаво, що це означає? Останні слова нашкрябано квапливими карлючками ельфійською: ...вони йдуть. Далі нічого немає.
Ґандальф замовк і стояв у тихій задумі.
Загін несподівано пройнявся жахом і трагізмом цієї палати.
— Ми не можемо вибратися, — бурмотів Ґімлі. — Нам пощастило, що озеро трохи зміліло та що Сторож спав у глибині на південному його краї.
Ґандальф підвів голову й роззирнувся.
— Здається, ґноми чинили затятий опір біля обох дверей, — сказав він, — але на той час їх залишилось уже небагато. Так завершилася спроба відвоювати Морію! Спроба відважна, та нерозважна. Час іще не настав. А тепер, боюся, нам слід попрощатися з Баліном, сином Фундіна. Тут йому належить спочивати, в чертогах його праотців. Ми візьмемо цю книгу, Книгу Мазарбул, і згодом прочитаємо її ретельніше. Найліпше оберігай її ти, Ґімлі, а потому віднесеш Даїнові, якщо буде така нагода. Ця книга його зацікавить, хоч і завдасть глибокого смутку. Нумо, нам час іти! Ранок минає.
— У який бік підемо? — запитав Боромир.
— Назад у залу, — відповів Ґандальф. — Але наш прихід до цієї палати не був даремним. Тепер я знаю, де ми перебуваємо. Це і справді, як сказав Ґімлі, Палата Мазарбул, а зала відтак — це двадцять перша зала з Північного кінця Морії. Тож нам слід іти звідси попід східною її аркою, потому звернути праворуч і на південь, а далі рухатись униз. Двадцять Перша Зала мала би бути на Сьомому Рівні, тобто шістьма рівнями вище від Брам. Нумо! Повертаймося до зали!
Не встиг Ґандальф договорити, як пролунав оглушливий шум — розкотисте бам-м!, яке долинало з надр унизу й від якого під ногами здригалося каміння. Мандрівники стривожено метнулися до дверей. Там, там! — знову гуркіт, мовби чиїсь здоровецькі руки перетворили всі печери Морії на неосяжний барабан. Тоді розляглося лунке ревіння: в залі озвалася страхітлива сурма, а віддалік їй вторували ріжки та хрипкі окрики. Квапливо тупотіли сотні ніг.
— Ідуть! — скрикнув Леґолас.
— Ми не можемо вибратися, — сказав Ґімлі.
— Спіймалися! — вигукнув Ґандальф. — І навіщо я зволікав? Ось ми тут, у пастці, як і ґноми колись. Але тоді тут не було мене. Побачимо, що...
Там, там! — гупали барабани, а стіни здригалися.
— Зачиніть двері й заклиньте їх! — закричав Араґорн.
— Не скидайте клунків зі спин, доки стане снаги: можливо, нам іще трапиться нагода пробити собі дорогу.
— Ні! — сказав Ґандальф. — Ми не повинні тут зачинятися. Нехай східні двері будуть відчинені! Якщо випаде шанс, ми підемо саме туди.
Укотре розкотисто задзвеніли клич сурми і пронизливі крики. Кроки тупотіли вже в коридорі. Залунали бемкання та брязкіт, члени Загону оголили мечі. Ґламдрінґ тьмяно виблискував, краї Жала мерехтіли. Боромир підпер плечима західні двері.
— Зачекайте хвильку! Не зачиняйте їх поки що! — гукнув Ґандальф.
І він кинувся вперед до Боромира, піднявшись на повен зріст.
— Хто прийшов сюди тривожити спокій Баліна, Володаря Морії? — закричав він щодуху.
Довкола розляглася хвиля відразливого реготу, ніби каміння посипалось у ями; і з того гармидеру виокремився низький голос, який віддавав накази. Там, вам, там! — гупали барабани в надрах.
Швидким рухом Ґандальф відступив од вузької щілини у дверях і простягнув уперед патерицю. Сліпуче світло заповнило палату і коридор за нею. Чарівник на секунду визирнув назовні. Потому відстрибнув, а в коридорі вже дзвеніли й свистіли стріли.
— Там орки, і їх дуже багато, — сказав він. — Декотрі великі та лихі: чорні уруки Мордору. Поки що вони тримаються позаду, проте там є і ще щось. Гадаю, здоровецький печерний троль, а може, й не один. Надії на втечу тим шляхом немає.
— Надії взагалі не буде, якщо вони доберуться й до інших дверей, — озвався Боромир.
— Наразі ззовні тут не чути ні звуку, — відказав Араґорн, який стояв біля східних дверей і прислухався. — З цього боку коридор одразу переходить у сходи: він точно не веде назад до зали. Та чи розумно тікати наосліп у цьому напрямку, ведучи на хвості переслідувачів? Ми не можемо забарикадувати двері. Ключа від них немає, замок зламано, й відчиняються вони досередини. Спершу ми повинні зробити щось, аби затримати ворогів. Ми змусимо їх боятися Палати Мазарбул, — продовжив понуро, торкаючи вістря свого меча Андуріла.