З коридору долинули важкі кроки. Боромир кинувся до дверей і навалився на них, потому заклинив їх лезами зламаних мечів і уламками деревини. Загін відступив до протилежного краю палати. Проте наразі побратими не мали змоги тікати. У двері гепнуло так, що вони здригнулись, а згодом почали потроху відчинятися, бо клинці повискакували. Велетенські рука та плече, темношкірі, зі зеленуватою лускою, протискалися крізь дедалі ширший просвіт. Тоді велика і пласка безпала ступня теж пропхалася крізь нього внизу. Зовні панувала мертва тиша.
Боромир скочив уперед і навідліг рубонув ту руку, проте меч його брязнув, ковзнув убік і випав із його тремтячої руки. Лезо надщербилося.
Зненацька Фродо, на власний подив, відчув, як у його серці закипає шалена лють.
— За Шир! — крикнув він і, підстрибнувши до Боромира, нахилився й ударив Жалом огидну ступню.
Пролунало ревіння, нога відсмикнулася назад, мало не видерши меча з рук Фродо. Чорні краплі хляпали з леза і димілися на долівці. А Боромир знову навалився на двері й захряснув їх.
— Один бал на користь Ширу! — гукнув Араґорн. — Глибокий же укус у гобіта! У тебе гарне лезо, Фродо, сину Дроґо!
У двері знову гримнули, а потому ще раз і ще. Били таранами та молотами. Двері тріснули й піддались, отвір у них раптово поширшав. Крізь нього засвистіли стріли, та вони лише вдарялись об північну стіну й падали на підлогу, не завдаючи нікому шкоди. Почувся гук сурми, а за ним квапливий тупіт, і орки один по одному вдерлися до палати.
Скільки їх там було, побратими не рахували. Бійка була затятою, проте орків налякав запал захисників. Леґолас прострелив горло двом. Ґімлі відрубав ноги ще одному, котрий вискочив на могилу Баліна. А Боромир і Араґорн убили багатьох. Коли впав тринадцятий орк, решта з вересками втекла, не завдавши захисникам шкоди, бо тільки Семові трохи розсікли шкіру на голові. Його врятувало вміння різко пригинатись, і свого орка він таки завалив: могутнім ударом леза з Кургану. У його карих очах зайнявся такий вогонь, побачивши який відступив би навіть Тед Пісковик.
— Уже час! — крикнув Ґандальф. — Біжімо, доки не вернувся троль!
Але, щойно вони вибігли, а Піпін і Мері не встигли ще й дістатися до зовнішніх сходів, до палати вдерся кремезний орківський ватаг, майже людського зросту, з голови до п’ят закутий у чорну броню; його солдати скупчились у дверях позаду нього. Обличчя він мав темне, очі його нагадували вуглинки, а язик був червоний; у руці орк тримав чималого списа. Замахнувшись шкіряним щитом, відбив удар меча Боромира, а його самого штовхнув назад і повалив долі. Пригнувшись зі швидкістю змії, яка збирається напасти, він ухилився від Араґорнового удару й метнув списа в напрямку Загону, цілячись просто у Фродо. Зброя влучила гобітові у правий бік, і він відлетів до стіни й заклякнув, притиснений до неї. Сем із криком рубонув ратище списа, і воно зламалося. Та щойно орк пожбурив держак і вихопив ятагана, як на шолом йому опустився Андуріл. Бризнули іскри, мовби вдарила блискавиця, і шолом розколовся навпіл: орк упав із розтрощеною головою. Його солдати завили й утекли, а Боромир і Араґорн кинулися за ними.
Там, там! — гупали барабани в надрах. Знову пролунав розкотистий голос.
— Нумо! — волав Ґандальф. — Маємо останній шанс. Біжімо!
Араґорн підхопив Фродо на руки з того місця, де він лежав біля стіни, й помчав до сходів, штовхаючи перед собою Мері та Піпіна. За ними квапилася решта, проте Леґолас мусив прямо-таки виволокти з палати Ґімлі: не зважаючи на небезпеку, ґном із похиленою головою стояв біля могили Баліна. Боромир потягнув східні двері, скрипнули завіси, — двері мали обабіч великі залізні кільця, проте замкнути їх він не зміг.
— Зі мною все гаразд, — витиснув зі себе Фродо. — Я можу йти сам! Постав мене!
Від подиву Араґорн мало не впустив його на землю.
— А я вважав тебе мертвим! — скрикнув він.
— Наразі ще ні! — сказав Ґандальф. — Але ми не маємо часу дивуватись. Ідіть звідси, всі, сходами донизу! Зачекайте там на мене кілька хвилин, одначе, якщо я не з’явлюся, рушайте далі! Біжіть швидко і вибираючи ті шляхи, які ведуть праворуч та донизу.
— Ми не можемо залишити тебе самого втримувати двері! — мовив Араґорн.
— Робіть, як я сказав! — люто ревнув Ґандальф. — З мечів тут уже зиску не буде. Ідіть!
Світло зі шахти не проникало у прохід, тож там було темно хоч в око стрель. Утікачі довго рухалися східцями навпомацки, потім озирнулися, та не побачили нічогісінько, крім примарного світіння чарівникової патериці високо вгорі. Ґандальф, здавалося, просто вартував біля зачинених дверей. Фродо важко дихав і сперся на Сема, який обхопив його руками. Так вони і стояли на сходах, удивляючись у пітьму. Фродо причулося, ніби Ґандальфів голос бурмоче якісь слова, які розлітаються попід похилим склепінням і зітхають відлуннями. Розібрати сказане йому не вдалося. Стіни дрижали. А інколи було чути розкотистий барабанний бій: Там, там!
Зненацька нагорі на сходах сліпучо зблиснуло біле світло. Потому звідти долинули глухий гуркіт і важкий удар. Барабани мов ошаліли: Там-бам, там-бам! — а тоді стихли. Ґандальф зірвався зі сходів і впав на підлогу просто посеред побратимів.
— Гай-гай! Усе закінчено! — сказав чарівник, силкуючись підвестися. — Я зробив усе, що міг. Однак зітнувся з рівним мені супротивником і мало не загинув. Але не стійте тут! Ідіть далі! Якийсь час вам доведеться обходитися без світла: я ще глибоко приголомшений. Ходімо! Ходімо! Де ти, Ґімлі? Ходи зі мною попереду! Тримайтеся близько один біля одного — всі ви!
Мандрівники, спотикаючись, пішли за Ґандальфом і роздумували, що ж таке трапилося. Там, там! — знову гупали барабани: цього разу вони звучали приглушено та здалеку, проте не відступали. Інших ознак гонитви чути не було: ні тупотіння, ні голосів. Ґандальф не повертав ані праворуч, ані ліворуч, бо цей коридор, либонь, вів саме туди, куди він хотів. Іноді спускався східцями, п’ятдесятьма чи й більше, на щоразу нижчий рівень. У такі відтинки подорожні наражалися на особливу небезпеку, бо в темряві не бачили, куди спускаються, аж поки опинялись унизу, тож і ступали ніби в порожнечу. А Ґандальф обстукував підлогу патерицею, наче сліпець.
За годину вони здолали півтори версти шляху чи, може, трохи більше, і спустилися багатьма ділянками сходів. Жодного звуку гонитви так і не чули. Усі майже повірили, що їм пощастило втекти. Після сьомого сходового відтинку Ґандальф зупинився.
— Стає гаряче! — важко видихнув він. — Ми вже мали би зійти щонайменше до рівня Брам. Невдовзі, гадаю, нам доведеться шукати поворот ліворуч, аби рухатися на схід. Сподіваюся, це не далеко. Я дуже втомився. Мушу відпочити тут бодай хвилину, навіть якщо за нами женуться всі орки світу.
Ґімлі взяв його за руку й допоміг присісти на сходинку.
— Що трапилося там, угорі, біля дверей? — запитав він. — Ти зустрів того, хто б’є у барабани?
— Не знаю, — відповів Ґандальф. — Однак я несподівано опинився віч-на-віч із тим, чого ніколи не зустрічав раніше. І не придумав нічого ліпшого, як спробувати накласти на двері закляття-замок. Таких заклять я знаю чимало, проте, щоби все вийшло надійно, потрібен час, але й тоді двері все одно можна вибити силою...
Я стояв там і чув орківські голоси по той бік дверей: чекав, що орки от-от їх розтрощать. Про що саме говорили ті потвори, я не чув, але, здається, вони розмовляли своєю огидною мовою. Я розібрав лише слово ґгâш тобто «вогонь». Тоді хтось увійшов до палати — я відчув це крізь двері, — а орки перелякались і замовкли. Той хтось ухопився за кільце, теж відчув мене та моє закляття...