Хто то був, відгадати годі, проте мені ще ніхто не кидав такого виклику. Його закляття-протидія було жахливе. Воно майже зламало мене. На секунду я перестав контролювати двері, й вони почали відчинятися! Я мусив виголосити слова Наказу. Напруження виявилося завеликим. Двері розлетілися на друзки. Щось темне, як хмара, заступило зсередини світло і скинуло мене зі сходів. Зрушилася навіть стіна, а також, гадаю, і склепіння палати...
Боюся, Балін тепер похований дуже глибоко, і, можливо, той хтось також там похований. Цього я сказати не можу. Проте принаймні прохід позаду нас заблоковано повністю. Ох, я ніколи не почувався таким виснаженим, одначе змора поволі минає. А що там із тобою, Фродо? Я не мав часу, щоби сказати, але я ще ніколи в житті не радів так, як тоді, коли ти заговорив. Я вже злякався, що Араґорн несе хороброго, проте мертвого гобіта.
— Що зі мною? — перепитав Фродо. — Я живий. І цілий, здається. У мене синці, мені боляче, проте не надто.
— Ну, — сказав Араґорн, — скажу тільки, що гобіти зліплені з такого щільного тіста, рівного якому я ще не бачив. Якби я знав про це раніше, то лагідніше розмовляв би з вами в заїзді у Брі! Такий удар списа звалив би й вепра!
— Ну, мене він не звалив, і я через це радію, — сказав Фродо, — хоча почуваюся так, ніби побував між молотом і ковадлом.
І він замовк, важко дихаючи.
— Ти вдався у Більбо, — мовив Ґандальф. — Ти маєш набагато більше всього, ніж здатне розгледіти око: так я казав колись і про нього.
Фродо замислився, чи не приховує, бува, це зауваження чогось...
Мандрівники продовжили ходу. Невдовзі озвався Ґімлі. Його очі добре бачили в темряві.
— По-моєму, — сказав він, — попереду видно світло. Але то не світло сонця. Воно червоне. Що би то могло бути?
— Ґгâш! — пробурмотів Ґандальф. — Цікаво, чи не це вони мали на увазі: невже нижні рівні охопив вогонь? Хай там як, ми можемо йти лишень уперед.
Незабаром у тому, що попереду справді є світло, вже не було сумнівів: його бачили всі. Воно миготіло та виблискувало на стінах ген у глибині проходу. Подорожні змогли роздивитися свій шлях: відразу перед ними дорога хутко збігала вниз, а трохи поодаль стояла низька арка; крізь неї й пробивалося дедалі яскравіше світло. Повітря стало палючим.
Коли вони дійшли до арки, Ґандальф пройшов крізь неї, а решті знаком наказав зачекати. Він стояв одразу за проймою, і видно було його обличчя, осяяне червоним пломенем. Чарівник швидко відступив.
— Тут на нас жде ще одна несподіванка, — сказав він, — певна річ, для того, щоби ми почувалися як удома. Зрештою, тепер я знаю, де ми є: ми досягли Першого Глибу — рівня, що розташований якраз під Брамами. Це — Друга Зала Давньої Морії. Брами близько: поза східним краєм, ліворуч, приблизно за третину версти звідси. Через Міст, угору широкими сходами, просторою дорогою, через Першу Залу — і назовні! Ну ж бо, підійдіть і погляньте!
Побратими визирнули з-за арки. Перед ними була ще одна печерна зала, вища та значно довша за ту, в якій вони спали. Загін був поблизу східного кінця зали,— далі вона ширилася на захід і зникала в темряві. Посередині вишикувався подвійний ряд гінких колон, вирізьблених у вигляді стовбурів могутніх дерев, крони яких підтримували склепіння ажурним плетивом камінних віт. Окорінки їхні були гладенькі та чорні, тож червона заграва тьмаво виблискувала на їхніх боках. Через цілу підлогу біля підніжжя двох гігантських колон тяглася величезна тріщина. З неї било яскраво-червоне світло, й раз у раз язики полум’я лизали краї тріщини, кучерявлячись при основах колон. У повітря здіймалися клуби чорного диму.
— Якби ми прийшли основною дорогою, спустившись із верхніх залів, то потрапили би тут у пастку, — озвався Ґандальф. — Сподіваймося, що нас і наших переслідувачів розділяє вогонь. Ходімо! Не слід гаяти часу.
Не встиг він договорити, як знову залунав барабанний бій гонитви: Там, там, там! Оддалік, у мороці західного боку, зали лунали крики та сигнали ріжків. Там, там! — здавалося, колони здригаються, а полум’я іде в танок.
— А тепер — останнє зусилля! — гукнув Ґандальф. — Якщо надворі сонце, ми ще зможемо втекти. За мною!
Він повернув ліворуч і прожогом кинувся геть гладенькою підлогою зали. Відстань виявилася більшою, ніж вони уявляли. Біжачи, втікачі чули удари та відлуння багатьох квапливих кроків позад себе. Здійнявся пронизливий вереск: їх помітили. Дзвеніла та брязкала сталь. Над головою Фродо свиснула стріла.
Боромир засміявся.
— Вони цього не очікували! — гукнув. — Вогонь відрізав їх. Ми не з того боку!
— Дивись уперед! — крикнув Ґандальф. — Міст уже близько. Він вузький і небезпечний.
Зненацька Фродо побачив під ногами чорну прірву. Наприкінці зали підлога обривалась, опускаючись на невідому глибину. До зовнішніх дверей можна було добратися лише хистким камінним мостом без опор і без поручнів, який покрученою волосінню завдовжки вісімдесят п’ядей простягся понад прірвою. Це був стародавній ґномівський захист од будь-якого ворога, котрий зміг би захопити Першу Залу та зовнішні коридори. Цей міст можна було перейти лише вервечкою. На його початку Ґандальф зупинився, а решта збилася гуртом позаду нього.
— Веди, Ґімлі! — сказав чарівник. — Піпін і Мері — наступні. Прямо й угору сходами за двері!
У них полетіли стріли. Одна влучила у Фродо й відскочила. Друга протнула капелюх Ґандальфа і застрягла в ньому, ніби чорне перо. Фродо озирнувся. По той бік вогню роїлися чорні постаті: там були, здається, сотні орків. Вони вимахували списами та ятаганами, які у світлі вогню червоно відблискували, мовби вже були закривавлені. Там, там! — розкотистий барабанний бій дедалі гучнішав, — там, там!
Леґолас озирнувся і наклав стрілу на тятиву, хоча для його маленького лука відстань була надто велика. Він уже було натягнув тятиву, проте рука його опустилась і стріла зісковзнула на землю. Ельф скрикнув од збентеження та від страху. З’явилися два великі тролі, котрі принесли велетенські камінні плити й кинули їх долі, щоби ті правили за місток для переходу через вогонь. Але не тролі сповнили ельфа жахом. Лави орків розімкнулись, і вони юрбою позадкували, ніби й самі чогось боялися. Щось надходило з-поза них. Що то було — розгледіти не вдавалося: якась величезна тінь, посеред якої проступала темна подоба — можливо, людська, проте більша: в ній були сила та жах, які випереджали її.
Тінь дійшла до краю вогню, і світло пригасло, мовби його заступила хмара. Потому подоба ривком перескочила через тріщину. Полум’я бухнуло їй назустріч, оповиваючи тінь кільцями; чорний дим заклубочився в повітрі. Розмаяна грива тіні зайнялась і спалахнула позаду неї. У правиці подоба тримала лезо, що нагадувало жалкий язик вогню, в лівиці — батіг із багатьма ременями.
— Ай! Ай! — заволав Леґолас. — Бальроґ! Бальроґ іде!
Ґімлі дивився вперед широко розплющеними очима.
— Убивця Даріна! — скрикнув він і, впустивши сокиру, затулив руками обличчя.
— Бальроґ, — пробурмотів Ґандальф. — Тепер я розумію, — він похитнувся і мусив спертися на свою патерицю. — Що за лиха доля! А я вже стомився.
Темна вогниста постать метнулася до них. Орки заскавучали і тлумом побігли через камінні містки. Тоді Боромир здійняв свій ріг і засурмив. Голосно задзвенів його виклик, заревів попід печерним склепінням, наче крик, що виривався з багатьох горлянок. На мить орки злякались, а вогняна тінь спинилася. Та відлуння того кличу стихло раптово, як полум’я, що його збиває зловісний вітер, і ворог знову рушив у наступ.
— На міст! — крикнув Ґандальф, збираючись на силі. — Тікайте! Цього недруга не здолати жодному з вас. Я мушу втримати вузький прохід. Тікайте!
Араґорн і Боромир не зважили на його наказ. Вони стали пліч-о-пліч на місці позаду Ґандальфа на далекому кінці моста. Решта спинилася біля самісіньких дверей наприкінці зали і обернулася, не наважуючись покинути свого провідника віч-на-віч із ворогом.