— Тільки хутко! — сказав Араґорн, озираючись на Брами. — Сонце сідає рано. Орки, можливо, й не з’являться, доки западуть сутінки, та до ночі ми вже повинні бути далеко. Місяць майже зовсім постарів, сьогодні буде темно.
— Ходімо зі мною, Фродо! — покликав ґном, звертаючи з дороги. — Я не хотів би, щоби ти пішов звідси, не побачивши Кгелед-зâраму.
Він побіг униз довгим зеленим схилом. Фродо повільно пішов слідом, — його, незважаючи на біль і втому, манили нерухомі сині води. Сем тупотів позаду.
Біля вертикального каменя Ґімлі спинивсь і поглянув угору. Камінь потріскав, його побила негода, а ледь помітні руни на його поверхні годі було прочитати.
— Ця колона позначає місце, звідки Дарін уперше подивився в Дзеркальне Озеро, — сказав ґном. — Зазирнімо і ми туди хоча б раз, перш ніж піти!
І вони нахилилися над темною водою. Спершу не побачили нічого. Тоді поволі роздивилися контури довколишніх гір, віддзеркалені у глибокій синяві, над якими, немов білі полум’яні плюмажі, височіли шпилі, а далі просторилося небо. Там, потонулі у глибинах, мовби коштовні самоцвіти, сяяли мерехтливі зорі, хоча на небі вгорі ще не згасло сонячне світло. Натомість тіней схилених над водою ґнома та гобіта не було видно.
— О Кгелед-зâраме, прекрасний і дивовижний! — мовив Ґімлі. — У тобі лежатиме Дарінова Корона, доки він знову прокинеться. Прощавай!
Ґімлі вклонився, відвернувся і заквапився вгору зеленим схилом, повертаючись на дорогу.
— Що ви бачили? — запитав у Сема Піпін, але Сема надто поглинула задума, щоби він міг відповісти.
Далі дорога звертала на південь і незабаром почала спускатися, вибігаючи з-поміж країв долини. Трохи нижче від озера мандрівники натрапили на глибоке джерело — прозоре, наче кришталь, — із якого камінним виступом збігав ручай прісної води, що мчав, поблискуючи та клекочучи, до стрімкого скелястого каналу.
— Ось те джерело, з якого бере початок Срібножила, — сказав Ґімлі. — Не пийте з нього! Воно холодне, як лід.
— Трохи далі цей ручай перетворюється на гомінку ріку і збирає води з багатьох інших гірських струмків, — мовив Араґорн. — Наша дорога впродовж багатьох верст пролягатиме вздовж нього. Адже я поведу вас тим шляхом, який обрав Ґандальф. І для початку сподіваюся дістатися до лісів, де Срібножила впадає у Велику Ріку — ген аж там.
Усі поглянули туди, куди він показував, і побачили перед собою потік, що стрибав у жолоб долини й біг удалину до пониззя, доки губився в золотавій імлі.
— Там лежать ліси Лотлорієну! — сказав Леґолас. — Це — найпрекрасніша з усіх осель мого народу. Ніде немає таких дерев, як у тій землі. Бо взимку листя їхнє не опадає, а стає золотим. Воно осипається лише навесні, коли розпускається вже нова зелень, а віття тоді оздоблює жовтий квіт; долівка в лісі теж золотиста, і золотисте його склепіння, а опори лісу — наче зі срібла, адже кора дерев там гладенька та сіра. Про це досі розповідають наші пісні, співані в Морок-лісі. Серце моє зраділо би, якби я побував під покровом того лісу і якби то було навесні!
— Моє серце зраділо би навіть узимку, — мовив Араґорн. — Але туди ще немало верст. Поквапмося!
Певний час Фродо та Семові вдавалось іти в ногу з іншими, втім, Араґорн вів Загін уперед сягнистими кроками, тож невдовзі два гобіти почали відставати. Вони від раннього ранку нічого не їли. Семів поріз пік вогнем, голова йому паморочилася. Попри те, що світило сонце, вітер після теплої темряви Морії здавався йому морозним. Він тремтів. Для Фродо кожен наступний крок ставав дедалі боліснішим, він хапав ротом повітря, щоби надихатися.
Нарешті Леґолас озирнувся і, побачивши їх обох далеко позаду, гукнув Араґорна. Усі спинились, Араґорн побіг по гобітів, покликавши Боромира зі собою.
— Пробач, Фродо! — гукнув він, сповнений тривоги. — Цього дня відбулося стільки всього і нам так потрібно було поспішати, що я забув про твоє поранення, і про Семове — також. Чому ви не сказали? Ми не зробили нічого, щоби полегшити вам путь, а мали би, хай би навіть усі орки Морії гналися за нами. Ходімо ж! Тут неподалік є місце, де ми зможемо трохи перепочити. Там я зроблю для вас усе, на що здатен. Нумо, Боромире! Понесімо їх.
Незабаром вони натрапили на ще один струмок, що тік зі заходу і долучав свої кипучі води до бистроплинної Срібножилої. Уже вкупі вони перестрибували через камінь зеленої барви та пінисто збігали у глибоку улоговину Біля неї росли ялини, низькі й покривлені, а її схили були круті, порослі листовиками та кущиками чорниць. Натомість дно було рівне, і струмок галасливо біг, перекидаючи блискучу гальку. Там подорожні зупинилися на відпочинок. Була вже третя година пополудні, а вони відійшли від Брам лише на кілька верст. Сонце хилилося на захід. Доки Ґімлі та двоє молодших гобітів розпалювали вогонь із кущів і з ялинового хмизу та носили воду, Араґорн доглядав Сема і Фродо. Семова рана була неглибока, проте виглядала огидно, й Араґорнове обличчя було серйозним, коли він її обстежував. Але за мить він із полегкістю підвів погляд.
— Тобі поталанило, Семе! — сказав він. — Багато хто зазнавав гірших поранень як розплату за першого вбитого орка. Поріз — не отруєний, хоча таке частенько трапляється з ранами від орківських лез. Я візьмуся за лікування, і рана невдовзі загоїться. Промиєш її, коли Ґімлі нагріє воду.
Араґорн розв’язав мішечок і витяг звідти якісь засушені листочки.
— Вони сухі й тому частково втратили свої лікувальні властивості, — продовжив він, — але отут у мене є кілька листочків ателасу, який я зібрав на Вершині Вітрів. Покриши один у воду і промий дочиста рану, а тоді я її перев’яжу. Тепер твоя черга, Фродо!
— Зі мною все гаразд, — сказав Фродо, не бажаючи, щоби до його одягу хто-небудь торкався. — Мені потрібно було тільки трохи їжі та відпочинку.
— Ні! — заперечив Араґорн. — Мусимо подивитися, що тобі заподіяли молот і ковадло. Я досі дивуюся, як ти взагалі вижив.
Він лагідно зняв із Фродо стару куртку та зношену туніку й аж зойкнув од подиву А потому засміявся. Срібні лати мерехтіли в нього перед очима, ніби промінчики світла на схвильованому морі. Араґорн обережно зняв їх і трохи потримав у руках, — коштовності на них блискотіли, неначе зорі, а дрібні кільця, коли їх струсонути, дзвеніли, наче краплі дощу по поверхні озера.
— Гляньте, друзі мої! — покликав він. — У гобіта шкірка гарненька така, що не сором у неї вдягнути і ельфа-князька! Якби ж хто знав, що у гобітів така шкіра, всі мисливці Середзем’я вже з’їхалися б до Ширу.
— І ніякі стріли ніяких мисливців у світі її би не пробили, — сказав Ґімлі, вражено дивлячись на кольчугу. — Вона ж із мітрилу. Мітрил! Я ще ніколи не бачив такий прекрасний, як оцей, ба навіть не чув про нього. Це та кольчуга, про яку розповідав Ґандальф? Тоді він недооцінив її. Проте подарували її саме тому, кому було слід!
— Я часто думав, що це ви з Більбо робите потайки в його маленькому покої, — озвався Мері. — Хай йому грець зі старим гобітом! Зараз я люблю його навіть більше, ніж завжди. Сподіваюся, нам випаде нагода йому про це розказати!
На правому боці та на грудях у Фродо був майже чорний синець. Під кольчугою гобіт мав сорочку з м’якої шкіри, та в одному місці кільця пробили її і врізались у плоть. На лівому боці Фродо теж були синці, які з’явилися від того, що його пожбурили об стіну. Доки інші готували їжу, Араґорн промивав йому болючі місця водою, в якій настоювався ателас. Гострий аромат настою наповнив улоговину, й усі ті, хто схилився над водою, що парувала, відчули полегшення та приплив сил. Невдовзі біль відпустив Фродо, дихати йому стало легше, хоча ще багато днів він ледве рухався і болісно реагував на кожен дотик. Араґорн прив’язав йому до боку кілька м’яких подушечок із тканини.
— Кольчуга навдивовижу легка, — сказав він. — Одягни її знову, якщо стане снаги. Моє серце радіє від усвідомлення, що в тебе вона є. Не скидай її навіть уві сні, хіба би фортуна привела тебе туди, де ти був би у безпеці — а таке ледве чи трапиться, доки триватиме твоя виправа.