Поївши, товариство приготувалось іти далі. Вогонь загасили і приховали всі його сліди. Потому, вибравшись із улоговини, мандрівники повернулися на дорогу. Вони не встигли зайти далеко, коли сонце заховалося за західними височинами і з гірських схилів поповз густий морок. Підніжжя гір огорнули сутінки, а у видолинках піднявся туман. Ген на сході бліде вечірнє світло лежало на потьмянілих землях: на далекій рівнині та на лісі. Сем і Фродо, почуваючись уже значно краще, ніж до перепочинку, і добряче поновивши сили, тепер могли йти з непоганою швидкістю, тож лише з однією короткою зупинкою Араґорн провадив Загін уперед іще майже три години.
Стемніло. Запала глибока ніч. Сяяло безліч прозорих зірок, але старий місяць зійшов щойно ближче до ранку. Ґімлі та Фродо йшли позаду всіх, м’яко ступаючи та сторожко прислухаючись до всіх звуків на дорозі. Урешті Ґімлі порушив тишу.
— Не чути нічого, крім вітру, — сказав він. — Ґоблінів поблизу немає, або ж у мене дерев’яні вуха. Однак на те, що орки задовольняться самим лише вигнанням нас із Морії, сподіватися не варто. А можливо, такою була їхня мета і їм уже було нічого робити з нами — з Перснем. З іншого боку, орки часто переслідують недругів на рівнині багато миль, прагнучи помститися за вбитого капітана.
Фродо не відповів. Подивився на Жало: лезо було тьмяне. Та він таки щось чув, чи то йому лише здавалося? Тільки-но їх огорнув морок, а дорога позаду зникла в темряві, як він знову вловив чийсь швидкий тупіт. Гобіт навіть зараз чув його. Він хутко обернувся і далеко позаду побачив дві крихітні світляні цятки (чи то йому на мить так привиділося?), проте вони миттю ковзнули вбік і зникли.
— Що там? — запитав ґном.
— Не знаю, — відказав Фродо. — Здається, я чув чиїсь кроки, і здається, я бачив світло — ніби чиїсь очі. Мені часто це ввижається, відколи ми ввійшли в Морію.
Ґімлі спинився і припав до землі.
— Я не чую нічого, крім нічних розмов рослин і каміння, — сказав він. — Ходімо! Ну-бо, поквапся! Наші побратими вже зникли з очей.
З верхів’я долини назустріч їм прилетів морозний нічний вітер. Попереду виринула розлога сіра тінь і чутно було нескінченний шелест листя, ніби тополі шуміли від легенького повіву.
— Лотлорієн! — скрикнув Леґолас. — Лотлорієн! Ми дійшли до краю Золотого Лісу. Шкода тільки, що зараз зима!
Була вже ніч, і дерева височіли перед подорожніми, утворюючи арку над дорогою та над струмком, який раптом вигулькнув звідкілясь попід їхнім крислатим віттям. У тьмяному світлі зірок стовбури були сірими, а тремтливе листя нагадувало поблякле золото.
— Лотлорієн! — озвався й собі Араґорн. — Радію я, що знову почув шелест вітру в його деревах! Ми все ще не далі, ніж за три милі від Брам, але на сьогодні досить. Тут уже покладімося на те, що цієї ночі чесноти ельфів віднадять від нас небезпеку, яка йде за нами назирці.
— Може, й так, якщо ельфи і досі мешкають тут, у світі, що темніє, — сказав Ґімлі.
— Давно вже народ мій не заходив аж сюди, в землі, де ми мандрували довгі століття тому, — мовив Леґолас. — Але ж ми чуємо, що Лорієн іще не перетворився на пустку, бо тут живе таємна сила, що береже цей ліс од зла. Проте тутешній народ рідко кому таланить побачити, — можливо, він живе тепер у самій гущавині, якнайдалі від північного кордону.
— Місцеві ельфи справді живуть глибоко в лісі, — сказав Араґорн і зітхнув, немовби зворушений якимось спогадом. — Цієї ночі ми мусимо подбати про себе самі. Пройдімо ще трохи вперед, поки нас обступлять дерева, потому звернімо зі стежки і пошукаймо місця для відпочинку.
Він ступив углиб лісу, та Боромир стояв у нерішучості й не квапився йти за ним.
— Хіба немає іншого шляху? — запитав він.
— Якої ліпшої дороги тобі ще треба? — і собі запитав Араґорн.
— Простої, хай би вона вела й по вістрях мечів, — сказав Боромир. — Цей Загін провадили дивними стежками, і поки що нічого доброго з того не вийшло. Усупереч моїй волі ввійшли ми в темряву Морії, і там нас спіткала втрата. А тепер нам доводиться вступати в Золотий Ліс, кажеш ти. Проте навіть нам, у Ґондорі, відомо, що земля тут небезпечна, й, подейкують, мало тих, хто сюди входив, коли-небудь виходило з цього лісу; а з тих, хто вийшов, мало хто залишався неушкодженим.
— Не кажи неушкодженим — ліпше скажи незміненим, — і тоді, можливо, наблизишся до правди, — виправив ґондорця Араґорн. — Але знання в Ґондорі занепадає, Боромире, якщо в місті тих, хто колись був мудрим, нині погано відгукуються про Лотлорієн. Вір у що тобі заманеться, проте ми не маємо іншого шляху — хіба що ти захочеш повернутися до Брами Морії, чи видертися на неприступні гори, чи одинцем перепливти Велику Ріку.
— Тоді веди нас уперед, — відказав Боромир. — Але все одно там небезпечно.
— Авжеж, небезпечно, — погодився Араґорн, — гарно і небезпечно; проте лише злу варто боятися цього лісу, а також тим, хто приносить зло зі собою. За мною!
Не пройшовши й півтори версти лісом, вони натрапили на ще один потік, що хутко збігав із порослих деревами схилів, які на заході спиналися до самих гір. Мандрівники чули, як він хлюпоче, перестрибуючи в пітьмі через каміння праворуч од них. Його темні бистрі води перетинали стежку ген попереду і вливались у Срібножилу вирвою затінених озерець поміж корінням дерев.
— Це — Німродель! — сказав Леґолас. — У давнину пралісні ельфи склали про цей потік багато пісень, що їх ми й досі співаємо на Півночі, згадуючи про веселку над його водоспадом і про золотаві квіти, які плавали в його піні. Тепер усе потемніло, й міст на Німроделі запався. Я намочу ноги, бо сказано, що вода ця зцілює втому.
Він подався вперед, спустився нерівним берегом і ввійшов у потік.
— Ідіть за мною! — гукнув. — Вода неглибока. Перейдімо її вбрід! На протилежному березі зможемо відпочити, бо звук водоспаду навіє на нас сон і дозволить забути про горе.
Подорожні один по одному спустились і пішли слідом за Леґоласом. А Фродо якусь мить постояв край берега, дозволивши воді омити його стомлені ступні. Вона була холодна, та дотик її очищав, а коли він рушив уперед і вода сягнула йому до колін, гобіт відчув, що напруження й утому після довгих блукань було цілковито змито з його кінцівок.
Коли Загін переправився на протилежний берег, усі його члени сіли перепочити і трохи попоїсти; а Леґолас узявся розповідати їм легенди Лотлорієну, які досі берегли у своїх серцях ельфи з Морок-лісу: про сонячні промені та про зоряне світло на луках біля Великої Ріки перед тим, як світ посірів.
Невдовзі запала тиша. Чути було лише музику водоспаду, що радісно бринів у темряві. Фродо майже здалося, що він чує співочий голос, який перегукувався з гомоном вод.
— Чуєте голос Німроделю? — запитав Леґолас. — Я заспіваю вам пісню про діву Німродель, яка мала те саме ймення, що й потік, біля якого вона жила колись давно. Це прекрасна пісня нашою лісовою мовою, та ось як її виконують тепер у Рівендолі мовою спільною.
І він заспівав тихим голосом, ледве чутним через шелест листя у верховітті: