— Ласкаво просимо! — сказав тоді ельф спільною мовою, повільно вимовляючи слова. — Ми нечасто користуємося іншою мовою, крім власної, адже нині мешкаємо в серці лісу і з власної волі не зближуємося з жодним народом. Навіть наш північний рід віддалився від нас. Але дехто з нас продовжує мандрувати, збираючи новини та стежачи за ворогами, тому може розмовляти чужоземними мовами. Я і є одним із таких. Моє ймення — Гальдір. Мої брати, Руміл і Орофін, трохи знають вашу мову...
Та до нас дійшли чутки про ваш прихід, адже Ельрондові гінці минали Лорієн на шляху до Сходів Затінених Струмків. Ми не чули про... гобітів, про півмірків, уже багато довгих років і не знали, що хтось із них іще мешкає в Середзем’ї. Ти не схожий на злого! А тому що ти прийшов із ельфом нашого роду, ми хочемо бути тобі друзями, як і просив Ельронд, хоча звичай забороняє проводити чужинців на нашу землю. Проте сьогодні ви мусите заночувати тут. Скільки вас?
— Восьмеро, — відказав Леґолас. — Я, четверо гобітів і двоє людей, один із котрих — Араґорн, ельфодруг із народу Вестернесу.
— Ім’я Араґорна, сина Араґорна, відоме в Лорієні, — сказав Гальдір. — Володарка до нього прихильна. Тоді все гаразд. Але ти назвав лише сімох.
— Восьмий — це ґном, — завершив перелік Леґолас.
— Ґном! — скрикнув Гальдір. — Це недобре. Ми не маємо справ із Гномами від Темних Днів. Їм не вільно бувати на нашій землі. Я не дозволю йому пройти.
— Але він зі Самотньої Гори, один із надійних Дарінових земляків і друг Ельронда, — мовив Фродо. — Сам Ельронд обрав його нам за супутника, й Ґімлі був хоробрим та вірним.
Потім ельфи перемовлялися між собою тихими голосами та допитували Леґоласа власною мовою.
— Гаразд, — сказав нарешті Гальдір. — Ми зробимо це, хоч і всупереч нашому бажанню. Якщо Араґорн і Леґолас наглядатимуть за ним, нехай він проходить; але через Лотлорієн мусить рухатися зі зав’язаними очима... І годі. Довше сперечатися нам не слід. Вашому Загону не можна залишатися на землі. Ми стежили за ріками, відколи помітили, як багато днів тому чимала юрба орків рушила околицями гір на північ від Морії. До того ж, вовки виють на кордонах лісу. Якщо ви і справді прийшли з Морії, то небезпека близько. Завтра рано-вранці ви мусите піти далі...
Четверо гобітів вилізуть сюди й залишаться з нами — їх ми не боїмося! На сусідньому дереві є ще один талан. Там знайдуть прихисток інші. Ти, Леґоласе, відповідатимеш за них перед нами. Гукай нас, коли щось трапиться! І пильнуй ґнома!
Леґолас одразу спустився драбиною, щоби передати своїм супутникам Гальдірові розпорядження; невдовзі після того Мері та Піпін видерлися на високий поміст. Їм аж забило подих, і вони виглядали дуже наляканими.
— Ось! — сказав Мері, відсапуючись. — Ми приволокли ваші коцики, і свої — теж. Решту наших пожитків Бурлака заховав у глибокій кучугурі листя.
— Вам не знадобляться ваші пожитки, — мовив Гальдір. — На верхів’ях дерев узимку морозно, хоча вітер сьогодні з Півдня; та ми дамо вам їжі й питва, які проженуть од вас нічний холод, а ще ми маємо запасний одяг і плащі.
Гобіти охоче погодилися повечеряти вдруге (і то значно краще, ніж першого разу). Потому щільно загорнулися не лише в хутряні плащі ельфів, а й у власні коцики та спробували заснути. Проте, хоч які вони були стомлені, тільки Семові пощастило зробити це легко. Гобіти не люблять висоти і не сплять на горі, навіть якщо та гора, себто горище, в них є. Поміст зовсім не був схожий на спальню, яка була би до душі гобітам. Він не мав ані стін, ані бодай огорожі; тільки з одного боку стояла плетена ширма, яку можна було пересувати залежно від того, звідки дмухав вітер.
Піпін іще трохи почесав язика.
— Сподіваюсь, якщо мені таки поталанить заснути в цьому голубнику, я не скочуся на землю, — сказав він.
— Якщо вже я задрімаю, — мовив Сем, — то спатиму як убитий, хоч би й куди котився. Що менше буде розмов, то швидше я засну, якщо ти розумієш, до чого я веду.
Фродо певний час лежав без сну, дивлячись на зорі, які мерехтіли крізь тьмяне склепіння тремтливого листя. Сем захропів значно раніше, ніж він склепив повіки. Гобіт невиразно бачив сірі постаті двох ельфів, котрі непорушно сиділи, обхопивши руками коліна, і пошепки перемовлялися. Третій спустився, щоби вартувати на одній із низьких гілок. Урешті, заколисаний вітром у верховітті й ніжним гомоном Німроделю, Фродо заснув, і в його голові зазвучала Леґоласова пісня.
Пізно вночі він прокинувся. Інші гобіти спали. Ельфів не було. Серпик місяця невиразно блимав крізь листя. Вітер стих. Неподалік на землі Фродо почув неприємний сміх і тупіт багатьох ніг. Брязкав метал. Звуки поволі віддалялись і рухалися, здається, на південь, углиб лісу.
В отворі помосту раптом з’явилася голова. Фродо сів, розтривожений, і побачив, що це голова ельфа в сірому каптурі. Той зиркнув у бік гобітів.
— Що там? — запитав Фродо.
— Їрх! — відповів ельф, чи то сикнувши, чи шепнувши, і кинув на поміст згорнуту мотузяну драбину.
— Орки! — зойкнув Фродо — Що вони роблять?
Але ельф уже зник.
Опісля вже не було чути жодних звуків. Навіть листя не шурхотіло, й водоспад ніби примовк. Фродо сидів і тремтів, хоч і був тепло загорнутий. Він радів, що їх не застали на землі, проте розумів, що дерева давали мало захисту, крім сховку. Подейкували, що орки добре, як мисливські пси, чують запах, а також уміють лазити по деревах. Він витяг Жало: меч спалахував і спершу мерехтів наче синє полум’я, а потому знову поволі згас і потемнів. Незважаючи на те, що меч потьмянів, відчуття близької небезпеки не полишало Фродо, ба навіть наростало. Гобіт підвівся, підповз до отвору і глянув униз. Він був майже певен, що почув скрадливі рухи біля підніжжя дерева далеко на землі.
І рухи то були не ельфійські, бо лісовий народ скрадався цілком безшумно. Потому він ледве розчув звук, схожий на нюшкування чи на шкрябання по корі стовбура. Фродо, затамувавши подих, напружено вдивлявся в темряву під собою. Аж ось хтось повільно поліз нагору, і крізь зціплені зуби проривався його віддих, який нагадував тихе сичання. Тоді при самому стовбурі Фродо побачив два тьмяні ока, які рухались угору. Вони спинились і незмигно дивились у верховіття. Потому раптом глипнули вбік, а потім примарна постать крутнулася довкола стовбура і зникла. Відразу після того по гіллі на дерево хутко видерся Гальдір.
— На цьому малорні було щось таке, чого я ніколи раніше не бачив, — сказав він. — Не орк. Це створіння втекло, щойно я торкнувся дерева. Воно, здається, дуже обережне і трохи знається на деревах, інакше я би подумав, що це хтось із вас, гобітів...
Я не стріляв, бо не наважився зчиняти колотнечу: битва нам ні до чого. Тут пройшов великий загін орків. Вони перетнули Німродель — хай будуть прокляті їхні огидні ноги, які ввійшли в чисту воду! — і подалися геть старою дорогою вздовж ріки, проте неначе вловили якийсь запах і трохи понишпорили біля того місця, де ви зупинялися. Ми троє не могли кинути виклик сотні, тож пішли вперед і заговорили до них фальшивими голосами, відводячи їх углиб лісу.
Орофін тепер швидко повернувся до нашої оселі, щоби попередити наш народ. Жоден орк не вийде з Лорієну. Доки западе наступна ніч, на північних його кордонах зачаїться вже багато ельфів. Але ви мусите йти дорогою на південь, щойно зовсім розвидниться.
Зі сходу прийшов блідий день. Розвиднювалося. Світло просочувалося крізь жовте листя малорна, і гобітам здавалося, що то сяє раннє сонце прохолодного літнього світанку. Світло-блакитне небо зиркало на них з-понад гойдливих гілок. Крізь просвіт на південному боці помосту Фродо побачив цілу долину Срібножилої, і долина та простягалася, ніби тьмяно-золоте море, легенько коливаючись від леготу.