Ранок був іще молодий і холодний, коли Загін на чолі з Гальдіром і з його братом Румілом знову рушив у путь.
— Прощавай, ніжний Німроделю! — скрикнув Леґолас.
Фродо озирнувся і краєм ока угледів білу піну серед сірих окорінків дерев.
— Прощавай, — сказав він, подумавши, що вже ніколи не почує голосу водоспаду, такого прекрасного, сповненого вічних і незліченних звукових гармоній у нескінченній неповторній музиці.
Вони повернулися на стежку, що й далі бігла зі західного боку Срібножилої, і пройшли нею якусь частину шляху на південь. На землі було видно відбитки орківських ніг. Але незабаром Гальдір звернув поміж дерев і зупинився на березі ріки в їхній тіні.
— Онде там, за потоком, один із мого народу, — сказав він, — хоча ви його, може, й не бачите.
Він подав клич, який нагадував неголосний пташиний свист, і зі заростів молодих дерев виступив ельф, одягнутий у все сіре, але з відкинутим каптуром; його волосся мерехтіло, як золото, у променях ранкового сонця. Гальдір майстерно перекинув через потік скручену сіру мотузку. Той упіймав її, обв’язавши кінець довкола дерева на своєму березі.
— Тут Келебрант, як бачите, має дуже сильну течію, — озвався Гальдір, — він швидкий, глибокий і, до того ж, дуже холодний. Так далеко на півночі ми в нього не входимо, хіба би щось нас до того змусило. Та у дні пильності мостів ми теж не споруджуємо. Ось як ми переправляємося! За мною!
Він міцно затягнув свій кінець мотузки довкола іншого дерева, а потому легенько перебіг по ній через річку туди й назад, ніби то була звичайна дорога.
— Я зможу пройти цією стежкою, — сказав Леґолас, — однак інші не такі вправні. Їм доведеться пливти?
— Ні! — відказав Гальдір. — Маємо ще дві мотузки. Ми прив’яжемо їх одна над одною: на висоті плечей і попереку — і, тримаючись за них, чужинці зможуть обережно переправитися через ріку.
Коли було споруджено такий хиткий міст, Загін переправився на протилежний бік: дехто обачно та повільно, дехто без зайвих клопотів. З-поміж гобітів найкраще впорався Піпін, бо чув у ногах певність, тож він пройшов мотузкою швидко, тримаючись лишень однією рукою, а погляд зосередивши на березі, щоби не дивитись униз. Сем натомість цілий шлях долав, судомно чіпляючись за мотузку та незмигно дивлячись униз на непрозорі водяні вирви, так ніби то була прірва у горах.
Перебравшись на протилежний бік, він полегшено відітхнув.
— Живи й учись, як любив казати мій батечко, хоч і мав тоді на увазі садівництво, а не спання на сідалі для птахів і не спробу вдавати зі себе павука. Навіть мій дядечко Енді ніколи не виконував таких трюків!
Незабаром, коли весь Загін зібрався на східному березі Срібножилої, ельфи відв’язали мотузки і скрутили дві з них. Руміл, який залишився на протилежному боці, перетягнув останню, закинув її собі на плече і, махнувши рукою, пішов назад до Німроделю стояти на чатах.
— Отож, друзі, — мовив Гальдір, — ви вступили в лорієнський Наїт, або ж Клин, як би його назвали ви, бо це земля, що пролягла між рукавами Срібножилої та Андуїну Великого, мов наконечник списа. Ми не дозволяємо нікому з чужинців винюхувати таємниці Наїту. Майже всім заборонено навіть ступати на ці терени...
Як ми й домовилися, тут я зав’яжу очі Гномові Ґімлі. Усі решта цю частину шляху пройдуть вільно, аж доки ми наблизимося до наших осель ген в Еґладилі, на Стрілці між водами.
Ґімлі це геть не сподобалося.
— Ви домовилися про все, не запитавши моєї згоди, — сказав він. — Я не піду зі зав’язаними очима, наче якийсь жебрак чи в’язень. Я не шпигун. Мій народ ніколи не мав до діла зі жодними слугами Ворога. Ми ніколи не чинили зла ельфам. Я можу зрадити вас так само, як Леґолас чи будь-хто інший із моїх супутників.
— Особисто я не сумніваюсь у тобі, — відказав Гальдір. — Але такий наш закон. Я не владар над законом і не можу його скасувати. Я й так чимало зробив, коли дозволив тобі перейти через Келебрант.
Ґімлі затявся: він розчепірив ноги й міцно вперся ними в землю, а руку поклав на свою сокиру.
— Я або піду вперед вільно, — сказав він, — або ж повернусь і подамся назад до своїх земель, де знають, що слово моє — незламне, хоч би мені й довелося загинути у глушині.
— Ти не можеш піти назад, — суворо мовив Гальдір. — Тепер, зайшовши аж так далеко, ти мусиш постати перед Володарем і Володаркою. Залежно від їхнього присуду тебе або затримають, або пропустять далі. Ти не зможеш іще раз перетнути ріку: за тобою стежать таємні вартові, котрих ти не проминеш. Тебе вб’ють раніше, ніж ти їх побачиш.
Тоді Ґімлі витяг із-за пояса сокиру. А Гальдір і його соратники натягнули луки.
— Прокляття на ґномів і на їхні тугі лоби! — озвався Леґолас.
— Спокійно! — втрутився Араґорн. — Якщо я й досі проводир цього Загону, то ви повинні вчинити так, як накажу я. Ґномові важко стерпіти те, що його виокремлюють у такий спосіб. Тому ми всі підемо зі зав’язаними очима, навіть Леґолас. Так буде найліпше, хоча мандрівка наша стане через те повільною і нудною.
Ґімлі раптом засміявся.
— Веселенько ж ми виглядатимемо: загін дурнів! Чи Гальдір поведе нас вервечкою, як ланцюжок жебраків, котрі йдуть за одним собакою? З мене буде досить, якщо з-поміж вас очі зав’яжуть самому лише Леґоласові.
— Я ельф і, до того ж, їхній родич, — сказав Леґолас, і собі гніваючись.
— Нумо, прокажімо тепер: «Прокляття на тугі лоби ельфів!» — гукнув Араґорн. — Цілий Загін розділить цей жереб. Не барися, Гальдіре, зав’язуй нам очі!
— Я вимагатиму відшкодування за кожне падіння та за кожен збитий палець, якщо ви погано нас вестимете, — попередив Ґімлі, коли очі йому затулили пов’язкою з тканини.
— Ти не матимеш для цього підстав, — запевнив Гальдір. — Я вестиму вас добре, а стежки тут рівні та прямі.
— Як я шкодую, що дожив до таких безглуздих часів! — мовив Леґолас. — Усі присутні — вороги одного Ворога, а я змушений іти наосліп, не дивлячись на ліси з золотим листям!
— Це лише здається безглуздям, — сказав Гальдір. — Утім, ні в чому так виразно не проявляється сила Темного Володаря, як у взаємному відчуженні всіх тих, хто досі йому не скорився. Проте нині у світі поза Лорієном та, може, ще Рівендолом так мало віри й довіри, що ми не сміємо наражати на біду свою землю власним довір’ям. Ми живемо на острові серед безлічі небезпек, і руки наші частіше лягають на тятиву лука, ніж на струни арфи... Довгий час захистом для нас правили ріки, але тепер на них уже не можна покладатися, бо Тінь із півночі оточила нас зусібіч. Дехто закликає до відходу, проте нині для цього вже, здається, запізно. Гори на заході стають лихими; на сході лежать пустельні землі, що їх заселяють хіба що Сауронові потвори; подейкують, що тепер ми не зможемо безпечно пройти на південь через Роган і що за гирлами Великої Ріки наглядає Ворог. Навіть якщо нам поталанить дістатися до берегів Моря, то й там ми вже не знайдемо притулку. Кажуть, що ще існують гавані Високих Ельфів, але вони далеко на північному заході, ген за територією півмірків. Але де саме — я не знаю, хоча про це, може, й відомо Володареві та Володарці.
— Маєш принаймні здогадуватись, адже ти бачив нас, — сказав Мері. — Ельфійські гавані — на заході мого краю, Ширу, де живуть гобіти.
— Щасливі ви, гобіти, що мешкаєте поблизу берегів моря! — мовив Гальдір. — Уже давно ніхто з мого народу навіть не бачив його, та в піснях ми згадуємо про нього досі. Розкажи мені про ці гавані, доки ми йдемо.
— Не можу, — відказав Мері. — Я ніколи їх не бачив. Раніше я ніколи не мандрував поза межі свого краю. А якби знав, на що схожий світ поза цими межами, то не думаю, що мені взагалі коли-небудь стало би духу покинути Шир.
— Навіть задля того, щоби побачити прекрасний Лотлорієн? — запитав Гальдір. — Світ і справді сповнений небезпек, і в ньому чимало темних місцин; але багато в ньому і краси, адже, хоча любов усюди змішана з горем, вона стає дедалі величнішою...
Дехто з-поміж нас співає, що Тінь відступить і знову настане мир. Одначе я не вірю, що довколишній світ колись знову стане таким, яким був у давнину, чи що світло Сонця буде таким, як і перше. Боюся, найкраща доля для ельфів — дістатися до Моря без перешкод і покинути Середзем’я навіки. Шкода тільки Лотлорієн, який я дуже люблю! Злиденним буде життя у краю, де не ростиме малорн. Бо про те, чи ростуть дерева малорна за Морем, нам не розповідав ніхто.