Отак розмовляючи, вервечка мандрівників поволі просувалася лісовими стежками під проводом Гальдіра, а другий ельф ішов позаду. Подорожні відчули під ногами рівний і м’який ґрунт, а відтак по якомусь часі рухались уже більш-менш вільно, не боячись поранитися чи впасти. Не маючи змоги бачити, Фродо з’ясував, що його слух і решта відчуттів загострилися. Він відчував, як пахнуть дерева та притоптана трава. Чув різноманітні ноти в шурхоті листя над головою, в бурмотінні ріки ген праворуч і в тоненьких дзвінких голосах пташок високо в небі. Відчував сонце на обличчі та на руках, коли Загін переходив відкритими галявинами.
Відколи Фродо ступив на далекий берег Срібножилої, його охопило дивне почуття, і що далі вони заходили в Наїт, то воно глибшало: йому здавалося, що він переступив часовий міст, потрапивши до якогось закутку Прадавніх Часів, і ось тепер крокував світом, якого вже не існує. У Рівендолі жила пам’ять про стародавні речі, а в Лорієні стародавні речі просто жили. Тут бачили та чули зло, пізнали скорботу. Ельфи боялися зовнішнього світу і не довіряли йому: на підступах до лісу вили вовки, — та на землю Лорієну тінь ще не лягла.
Цілий той день Загін просувався вперед, аж от подорожні збагнули, що настав прохолодний вечір, і почули, як вітер ранньої ночі шепоче серед безлічі листків. Тоді вони спинилися відпочити і спали без страху на землі: адже їхні провідники не дозволили їм розв’язати очі, а вилізти на дерево зі зав’язаними вони не могли. Уранці знову продовжили марш, ідучи без поспіху. Ополудні спинились, і Фродо усвідомив, що вони вийшли під промені Сонця. Раптом довкола нього залунало багато голосів.
Тихо надійшли маршем ельфійські воїни: вони квапилися до північних кордонів, аби захистити землю від можливих атак із боку Морії, і принесли новини, деякі з яких переповів своїм супутникам Гальдір. Орків, котрі вдерлися на цю територію, вистежили і майже цілком винищили: рештки їхньої зграї втекли на захід до гір, і за ними тривала гонитва. Бачили також дивну істоту, котра бігла, зігнувшись і тримаючи руки біля землі, ніби тварина, хоча тіло її не нагадувало тваринне. Їй пощастило уникнути переслідування, й у неї не стріляли, бо не знали, лиха вона чи добра, — тож вона зникла в південному напрямку десь біля Срібножилої.
— А ще, — мовив Гальдір, — мені переказали послання від Володаря та Володарки ґаладримів. Вам усім дозволено йти вільно, навіть ґномові Ґімлі. Здається, Володарка знає, ким і чим є кожен із вашого Загону. Можливо, надійшли нові вісті з Рівендолу.
Першу пов’язку він зняв із очей Ґімлі.
— Прошу пробачення! — сказав, низько вклонившись. — Поглянь тепер на нас очима друга! Поглянь і втішся, бо ти перший ґном, котрому дано побачити дерева лорієнського Наїту з Часів Даріна!
Коли черга позбутися пов’язки дійшла до Фродо, він звів погляд і йому перехопило подих. Вони стояли на відкритому просторі. Ліворуч од них здіймався величний курган, устелений килимом із трави, такої зеленої, як Весняна Пора у Прадавні Часи. На ньому, ніби утворюючи дворядну корону, росли два кола дерев: зовнішні мали білосніжну кору, були безлисті, проте прекрасними у своїй граційній наготі; внутрішнє коло утворювали дерева малорна, надзвичайно гінкі й досі вбрані у тьмяно-золоте листя. Високо серед гілля величного дерева, що стояло в центрі, мерехтів білий поміст. Біля підніжжя дерев і всюди на зелених схилах трава була поцяткована крихітними золотими квітами у формі зірок. Вони похитувалися на тоненьких стебельцях, а з-поміж них виглядали інші квіти, білі та світло-зелені, переливаючись, ніби імла, серед насиченої барви трави. Понад усім цим синіло небо, і пообіднє сонце сяяло понад пагорбом, і дерева відкидали довгі зелені тіні.
— Узріть! Ви прийшли до Керін-Амроту, — сказав Гальдір. — Це — серце стародавнього королівства, незмінне з давніх-давен, і тут — Амротова могила, на тому місці, де у щасливі дні стояв його високий дім. Тут, у нев’янучій траві, завжди цвітуть зимові квіти: жовтий еланор і блідий ніфредил. Тут ми зупинимося на короткий час, а в сутінках підемо до міста ґаладримів.
Усі, крім Фродо, розляглися на духмяній траві, а гобіт і далі стояв, приголомшений дивом. Йому здалося, ніби він пройшов крізь високе вікно, яке вело до зниклого світу. Його осявало світло, для якого гобітська мова не мала назви. Усе, що бачив Фродо, мало привабливу подобу, і подоби ті наче творено одним упевненим рухом, наче їх уперше задумали й утілили в мить, коли йому розв’язали очі, проте водночас усі вони існували з правіку. Він бачив лише відомі йому кольори: золотавий і білий, синій і зелений, — але вони були такі свіжі та разючі, ніби він щойно тієї миті вперше сприйняв їх і дав їм імена, нові та дивовижні. Тут навіть узимку нічиє серце не могло тужити за літом чи за весною. Жодної вади, жодної хвороби, нічого потворного не було помітно на тому, що породжувала ця земля. Терени Лорієну не знали тліну.
Фродо повернувся і побачив, що Сем уже стоїть поруч із ним і роззирається навкруги зі збентеженим виразом обличчя, та ще й потирає очі, ніби сумніваючись, чи не снить, бува.
— Таки правда: тут світить сонце і стоїть ясний день, — сказав Сем. — А я думав, що ельфи найбільше люблять місяць і зорі, втім, усе тут значно ельфійськіше, ніж те, про що я чув. Я наче потрапив у середину пісні, коли ти розумієш, про що я.
Гальдір поглянув на них і, здається, вловив сенс цього вислову. Посміхнувся.
— Ви відчуваєте силу Володарки ґаладримів, — мовив. — Чи не було би вам приємно піднятися зі мною на Керін-Амрот?
Вони пішли за ним, а ельф легко рухався вгору встеленими травою схилами. Хоча він ішов і дихав, а живі листки та квіти довкола нього ворушив той самий вітер, який приємно овівав також його лице, Фродо відчував, що перебуває у країні безчасся, яка не занепадає, не змінюється і не може канути в забуття. Навіть коли він залишить її й повернеться до зовнішнього світу, тут і далі гулятиме Фродо-прибулець-зі-Ширу: в травах серед еланору та ніфредилу — в прекрасному Лотлорієні.
Гобіти і Гальдір увійшли в коло білих дерев. Одразу після цього на Керін-Амроті подув південний вітер і взявся зітхати серед гілок. Фродо стояв непорушно, наслухаючи, як удалині широкі моря накочуються на прибережні смуги, давно змиті невідь-куди, і як кричать морські птахи, порода яких давно зникла з лиця землі.
Гальдір пішов уперед і вже піднімався на високий поміст. Приготувавшись піднятися за ним, Фродо притулив руку до дерева біля драбини і збагнув, що ніколи раніше так несподівано і так гостро не відчував текстуру шкіри дерева і того, як стугонить у ній життя. Він насолоджувався відчуттям дерева та дотику до нього, проте не як лісничий чи як тесля, — він насолоджувався самим живим деревом.
Коли Фродо нарешті ступив на високу платформу, Гальдір узяв його за руку і повернув обличчям на Південь.
— Подивися спершу сюди! — сказав ельф.
Фродо подивився і побачив на певній відстані від них пагорб із багатьма могутніми деревами чи, може, місто зі зеленими вежами — як воно було насправді, гобіт наразі сказати не міг. Саме звідти, здалося йому, долинали ті сила і світло, від яких цілий цей край аж бринів. Гобіт раптом захотів полетіти птахом і відпочити в тому зеленому місті... Далі Фродо подивився на схід і побачив увесь Лорієн, що простягнувся до того місця, де тьмяно полискував Андуїн, Велика Ріка. Поглянув за Ріку — і світло раптом згасло, а сам він знов опинився у світі, який знав. По той бік вод земля виглядала пласкою та порожньою, безформною та невиразною, доки в далекій далечі вона знову піднімалася, мовби стіна, темна і жахлива. Сонце, що осявало Лотлорієн, не мало снаги розігнати морок біля тієї далекої височини.