— Там стоїть твердиня Південного Морок-лісу, — сказав Гальдір. — Її заступає темний ялиновий ліс, де дерева борються одне супроти одного, а їхнє віття трухлявіє та відмирає. Посеред того лісу на кам’янистій височині стоїть Дол-Ґульдур, де тривалий час мешкав утаємничено Ворог. Ми боїмося, що нині твердиню знову заселили, і зробила це сила, семикратно дужча за попередню. Віднедавна темна хмара часто огортає Дол-Ґульдур. На цьому високому місці ти бачиш протистояння двох сил, — тепер вони безперервно борються подумки, та попри те, що світло опинилось у самій серцевині темряви, його власних таємниць іще не розкрито. Поки що.
Він повернувся і швидко спустився в долину, а гобіти пішли за ним.
Біля підніжжя пагорба Фродо застав Араґорна, який стояв мовчазний і нерухомий, ніби дерево: у руці він тримав крихітну золоту квітку еланору, а в очах його було світло. Чоловіка охопив щасливий спомин: Фродо дивився на нього і знав, що той бачить минуле, яким воно було колись на цьому самому місці. Знаки похмурих років зійшли з Араґорнового обличчя, він був одягнутий у все біле юний і вродливий вельможа; слова ельфійською мовою злітали з його вуст і були призначені тому, кого Фродо не бачив. Арвен ванімельда, намаріє! — проказав Араґорн, перевів подих і, повернувшись зі світу думок, подивився на Фродо та посміхнувся.
— Тут — серце земного ельфійства, — сказав, — і тут вічно житиме моє серце, хіба би засяяло світло по той бік темних доріг, якими нам іще доведеться пройти, тобі й мені. Ходімо зі мною!
Узявши руку Фродо у свою, він покинув Керін-Амрот і вже ніколи не бував там за життя.
Розділ 7
Люстерко Ґаладріель
онце ховалося за горами й тіні в лісах густішали, коли вони знову рушили в путь. Тепер стежки вели їх крізь зарості, де вже геть споночіло. Доки мандрівники йшли, попід деревами запала ніч, і ельфи розкрили свої срібні лампадки.
Раптом Загін вийшов на відкриту місцевість і опинився під блідим вечірнім небом із нечисленними цятками ранніх зірок. Перед ними тягся широкий безлісий простір, утворюючи велике коло, зусібіч зімкнуте. Його оточував глибокий рів, що губився у м’якій пітьмі, але трава на краю була зелена, ніби досі світилася від згадки про сонце, що вже зайшло. На дальньому кінці рову здіймалася на чималу висоту зелена стіна, що обступала зелений пагорб, порослий безліччю дерев малорна, гінкіших, аніж ті, які доти бачили в усій цій землі. Висоту їхню годі було відгадати, проте вони бовваніли в сутінках, неначе живі вежі. У їхньому багатоярусному гіллі серед вічно ворухкого листя мерехтіли незліченні вогні: зелені, золоті, срібні. Гальдір повернувся до гостей.
— Ласкаво просимо до Карас-Ґаладона! — сказав він. — Це — місто ґаладримів, де мешкають Володар Келеборн і Ґаладріель, Володарка Лорієну. Та нам не вільно вступати туди, бо ця брама не виходить на північ. Ми мусимо обійти місто з південного боку, а шлях цей неблизький, бо місто — велике.
Біля зовнішнього краю рову бігла дорога, вимощена білим камінням. Нею мандрівники і рушили на захід, а місто, немов зелена хмара, постійно залишалось угорі та ліворуч од них; що темнішою ставала ніч, то більше запалювалося вогнів, доки цілий пагорб неначе всипали зорі. Нарешті Загін дістався до білого мосту, перейшов через нього і побачив величні брами міста, які виходили на південний захід і стояли між кінцями окружної стіни, які тут перекривали один одного. Брами були високі, міцні та прикрашені численними лампадами.
Гальдір постукав і назвався, брама відчинилася без жодного звуку, та Фродо не помітив ані знаку присутності вартових. Мандрівники пройшли досередини, і брама зачинилася за ними. Вони опинилися на неосвітленій алеї між кінцями стіни і, швидко її проминувши, вступили в Місто Дерев. Нікого не бачили, не чули жодного кроку на стежках, але їх оточувала безліч голосів: довкола них і вгорі, в повітрі. Високо-високо на пагорбі лунав спів, що сипався долі, як лагідний дощ на листя.
Прибулі пройшли багатьма стежками і здолали багато сходів, поки добралися до підвищення і побачили перед собою переливчастий водограй серед широкого лужка. Сам водограй освітлювали срібні лампадки, які звисали з гілок дерев, а струмені його спадали у срібний басейн, із якого витікав білий ручай. На південному краї лужка стояло премогутнє дерево: його неохопний гладкий стовбур мерехтів, неначе сірий шовк, здіймаючись високо-превисоко, й аж ген угорі перші його віти розпростували свої велетенські руки попід тінявими хмарами листя. Поруч із ним стояла чимала біла драбина, а внизу біля неї сиділи троє ельфів. Щойно наблизилися подорожні, ті підвелись, і Фродо побачив, що вони рославі й одягнуті в сірі кольчуги, а з їхніх плечей спадають білі плащі.
— Тут живуть Келеборн і Ґаладріель, — мовив Гальдір. — Згідно з їхнім бажанням, ви маєте піднятися нагору і поговорити з ними.
Ельф-вартовий один раз дзвінко просурмив у невеликий ріжок, а високо вгорі йому відповіли тричі.
— Я піду першим, — сказав Гальдір. — За мною нехай ідуть Фродо та Леґолас. Решта може підніматися в довільному порядку. Для того, хто не звик до таких східців, підйом буде тривалим, але дорогою можна відпочити.
Повільно піднімаючись на дерево, Фродо проминув безліч помостів: то з одного боку, то з іншого, а то й споруджених довкола стовбура, так що драбина проходила крізь них. На неймовірній висоті він дістався до розлогого талану, схожого на палубу могутнього корабля. На ньому було збудовано дім — такий великий, що він міг би правити й за залу людям на землі. Фродо ввійшов у нього слідом за Гальдіром і опинився у світлиці овальної форми, посеред якої стримів стовбур велета-малорна, що звужувався до крони, проте однаково залишав враження чималої в обхваті колони.
Світлицю осявало м’яке світло: вона мала срібно-зелені стіни та золоте склепіння. Там сиділо багато ельфів. Біля стовбура на двох престолах під пологом зі живої гілки сиділи пліч-о-пліч Келеборн і Ґаладріель. Вони підвелися, щоби привітати гостей — за звичаєм ельфів, якого не порушували навіть ті, хто вважався величними владиками. Обоє були дуже високі — й Володарка мало поступалася за зростом Володареві, — сумовиті й прекрасні. Шати їхні були цілком білі; волосся Володарки було темно-золоте, а волосся Володаря Келеборна — довге та ясно-срібне; вік позначився на них хіба що в таїні очей, гострих, як піки в зоряному промінні, й бездонних, мов криниці глибинної пам’яті.
Гальдір пропустив Фродо вперед, і Володар привітав його своєю мовою. Володарка Ґаладріель промовчала, тільки довго вдивлялась у його обличчя.
— Сядь тепер поруч із моїм троном, Фродо зі Ширу! — мовив Келеборн. — Коли всі зберуться, ми разом поведемо бесіду.
Кожного з членів Загону він ласкаво вітав на ім’я, щойно той заходив.
— Ласкаво просимо, Араґорне, сину Араґорна! — сказав Володар. — Минуло вже тридцять і вісім літ зовнішнього світу, відколи ти був на нашій землі; й роки ці важко позначилися на тобі. Проте кінець уже близько — лихий чи добрий. Тож скинь тут зі себе тягар бодай на короткий час!
— Ласкаво просимо, сину Трандуїла! Дуже нечасто мій рід приходить сюди з Півночі!
— Ласкаво просимо, Ґімлі, сину Ґлоїна! Багато віків спливло, відколи ми востаннє бачили в Карас-Ґаладоні когось із Дарінового народу. Проте сьогодні ми порушили наш давній закон. Хай же це буде знаком, який звістує, що, попри темряву нинішнього світу, незабаром настануть кращі часи і дружба між нашими народами поновиться.
Ґімлі низько вклонився.
Коли всі гості вмостилися перед його троном, Володар знов окинув їх поглядом.
— Вас восьмеро, — мовив він. — А в путь вирушали дев’ятеро — так твердить вістовий. Можливо, наміри ваші змінились, а нам про це не відомо. Ельронд далеко, довкола нас густіє пітьма, цілий цей рік тіні дедалі довшали...