— Ні, наміри не змінювались, — уперше озвалася Володарка Ґаладріель, і голос її був чистий, мов музика, хоч і трохи глибший, аніж пасувало би жінці. — Ґандальф Сірий вирушив разом зі Загоном, але не переступив кордонів цієї землі. Тож повідайте нам, де він, бо я вельми хотіла би знову поговорити з ним. Але я не побачу його звіддалік, якщо він не ступить на терени Лотлорієну: Ґандальфа огортає сірий туман, шляхи його стіп і духу приховано від мене.
— На жаль! — сказав Араґорн. — Ґандальфа Сірого поглинув морок. Він залишився в Морії, не змігши врятуватися.
Зачувши ці слова, всі ельфи в залі голосно зойкнули від несподіванки та від горя.
— Це — лихі вісті, — мовив Келеборн, — найгірші з тих, які звучали тут за довгі роки, сповнені скорботних діянь.
Він звернувся до Гальдіра і запитав ельфійською:
— Чому мені нічого не розповіли про це раніше?
— Ми не говорили Гальдірові про свої вчинки чи наміри, — сказав Леґолас. — Попервах тому, що були стомлені й небезпека підступала зовсім близько, а перегодом тому, що на короткий час майже забули про горе, йдучи та радіючи на прегарних стежках Лорієну.
— Та все-таки горе те велике, а втрата — непоправна, — озвався Фродо. — Ґандальф був нашим провідником і повів нас через Морію, а коли ми вже й не сподівалися на спасіння, порятував нас, а сам загинув.
— Розкажіть нам про все від початку до кінця! — наказав Келеборн.
Тоді Араґорн переповів усе, що трапилося на переході через Карадрас і в наступні дні; розказав він також про Баліна та про його книгу, про бій у Палаті Мазарбул, про вогонь, про вузький міст і про наближення Жахіття.
— Воно здавалося злом із Прадавнього Світу, якого я ніколи раніше не бачив, — сказав Араґорн. — Воно було водночас темінню і полум’ям, дужим і страхітливим.
— То був Бальроґ Морґота, — сказав Леґолас, — найгрізніший із усіх убивць ельфів, окрім Єдиного, котрий сидить у Темній Вежі.
— Я справді бачив на мості того, хто навідує нас у найтемніших мареннях: я бачив Убивцю Даріна, — сказав Ґімлі, стишивши голос, і в його очах був жах.
— На жаль! — зітхнув Келеборн. — Ми тривалий час боялися, що попід Карадрасом спить жахіття. Та якби я знав, що ґноми знову розворушили в Морії те зло, то заборонив би тобі перетинати північні кордони — тобі й усім, хто йшов із тобою. І, якби таке можна було припустити, я сказав би, що Ґандальф, урешті-решт, проміняв мудрість на глупоту, якщо без потреби вплутався в сіті Морії.
— Той, хто скаже таке, буде надто квапливим суддею, — суворо мовила Ґаладріель. — Ґандальф за ціле життя не зробив жодного необдуманого вчинку. Ті, хто пішов за ним, не читали його думок і не можуть уповні збагнути його наміру. Проте, хоч би що спіткало провідника, його послідовників у цьому звинувачувати годі. Не розкаюйся, що привітав ґнома. Якби наш народ жив у довгому вигнанні далеко від Лотлорієну, то хто з ґаладримів — хоч би й сам Келеборн Мудрий — пройшов би поблизу нього і не забажав би поглянути на свою прадавню оселю, навіть якби її заселили дракони?..
Темні води у Кгелед-зâрамі, холодні джерела Кібілнали, і якими ж прегарними були багатоколонні чертоги Кгазад-дŷму в Прадавні Часи, перш ніж могутні королі лягли на спочинок попід каміння.
Вона поглянула на Ґімлі, який сидів сумний та насуплений, і всміхнулась. А ґном, почувши назви своєю правічною мовою, звів погляд і зустрівся з нею очима; і здалося йому, ніби він зазирнув несподівано в серце ворога, та побачив там любов і розуміння. Подив відбився на його обличчі, й ґном посміхнувся у відповідь.
Тоді незграбно підвівся, вклонився за ґномівським звичаєм і сказав:
— Але жива земля Лорієну ще прекрасніша, а Володарка Ґаладріель перевершує вродою всі коштовності, які заховані під землею!
Усі довкола мовчали. Через кілька хвилин Келеборн озвався знову.
— Я не знав, що ви потрапили в таке жахливе становище, — сказав він. — Нехай Ґімлі забуде мої жорстокі слова: їх казало моє стривожене серце. Я зроблю все, що зможу, щоби вам допомогти: кожному відповідно до його потреб і бажань, але особливо тому — з маленького народу, — котрий несе тягар.
— Нам відомо про вашу виправу, — мовила Ґаладріель, дивлячись на Фродо. — Але тут ми про неї не говоритимемо відкрито. Проте, можливо, не даремно ви прийшли в цю землю, прагнучи допомоги, бо, вочевидь, сповнили намір самого Ґандальфа. Володаря Ґаладримів вважають наймудрішим серед ельфів Середзем’я, і він підносить такі дари, про які не відають навіть королі. Він мешкав на Заході ще на зорі днів, і я прожила з ним незліченні роки, бо ще до загибелі Нарґотронда та Ґондоліна перейшла через гори, і ми з незапам’ятних віків цього світу разом боролися за довгоочікувану перемогу...
Це я вперше скликала Білу Раду. І якби моїх задумів не порушили, то її очолив би Ґандальф Сірий, і тоді, ймовірно, зараз усе було б інакше. Але й тепер є ще дещиця надії. Я не радитиму вам, кажучи, зробіть те чи те. Бо не в дії чи в задумі, а також не у виборі одного напрямку чи іншого я зможу бути корисною вам. А тільки у знанні того, що було та що є, а почасти — що буде. І я скажу вам оце: успіх вашої Виправи висить на волосині. Якщо ви бодай трохи зіб’єтеся зі шляху, все загине. Та надія житиме доти, доки всі члени Загону будуть вірними.
З тими словами вона ніби скувала їх усіх очима, а потому мовчки і допитливо вдивлялася кожному в обличчя. Ніхто, крім Леґоласа й Араґорна, не зміг довго витримати її погляду. А Сем хутко зашарівся й понурив голову.
По якомусь часі Володарка Ґаладріель звільнила їх із полону свого погляду і посміхнулася.
— Нехай серця ваші не тривожаться, — сказала вона. — Сьогодні вночі ви спатимете спокійно.
Потому всі прибулі відітхнули й відчули раптову втому, ніби їх довго та ретельно допитували, хоч уголос вони не вимовили ні слова.
— Тепер ідіть! — мовив Келеборн. — Скорбота і труди виснажили вас. Навіть якби ваша Виправа безпосередньо нас не стосувалась, у цьому місці ви отримали би притулок, доки би зцілились і поновили сили. Тож тепер ви відпочиватимете, і певний час ми не говоритимемо про подальшу вашу дорогу.
Тієї ночі Загін спав на землі, з чого гобіти були вельми задоволені. Ельфи спорудили для них шатро серед дерев поблизу водограю і поклали там м’які подушки, а тоді побажали на добраніч милозвучними ельфійськими голосами і вийшли. Мандрівники ще трохи поговорили про попередню ніч, проведену на верхівках дерев, і про денну подорож, і про Володаря та Володарку, бо не наважувалися поки що зазирати далеко в минуле.
— Чому ти тоді зашарівся, Семе? — запитав Піпін.
— Так швидко здався. Будь-хто міг подумати, що в тебе нечисте сумління. Сподіваюся, ти не замислив нічого страшнішого, ніж украсти один із моїх коциків.
— Я ніколи про таке й не думав, — відповів Сем, не маючи настрою для жартів. — Коли хочеш знати, я почувався так, наче на мені геть нічого не було, і це мені зовсім не сподобалося. Вона мовби зазирала всередину мене й запитувала, що я зробив би, якби вона дала мені шанс хутенько повернутися додому, в Шир, до маленької гарненької нори з... клаптиком невеличкого саду, мого власного.
— Кумедно, — сказав Мері. — Я відчув майже те саме; тільки, тільки... Ні, думаю, я цього не розповім, — недоладно закінчив він.
Усі вони, здавалося, пережили щось подібне: кожен відчув, що йому запропонували вибір між сповненою страху тінню, що лежить попереду, і чимось, чого він палко прагнув, — той вибір виразно постав у їхніх думках, і, щоби здобути бажане, варто було тільки зійти з дороги і перекласти Виправу та війну проти Саурона на плечі інших.
— І ще мені здалося, — сказав Ґімлі, — що вибір мій збережуть у таємниці й тільки я знатиму про нього.
— Як на мене, це надзвичайно дивно, — мовив Боромир. — Можливо, то було тільки випробування, і вона хотіла прочитати наші думки з добрими намірами; та я мало не обмовився, що вона спокушала нас, пропонуючи те, що нібито в її владі нам дати. Не варто й казати, що я відмовився бодай дослухатися до її намови. Люди з Мінас-Тіріта вірні своєму слову.