Але про те, чого він прагнув і що Володарка запропонувала йому, Боромир не розповів.
Що ж до Фродо, той мовчав, навіть попри зливу запитань Боромира.
— Ґаладріель довго придивлялася до тебе, Персненосцю, — сказав той.
— Так, — відповів Фродо, — та хоч би що прийшло мені до голови, там воно і залишиться.
— Ну, тоді будь обачний! — застеріг Боромир. — Я не надто довіряю цій ельфійці та її задумам.
— Не кажи погано про Володарку Ґаладріель! — суворо мовив Араґорн. — Ти не знаєш, що верзеш. Ані в ній, ані на цій землі не буває зла — якщо тільки хтось не принесе його сюди зі собою. Але тоді нехай начувається!.. Проте цієї ночі вперше, відколи ми пішли з Рівендолу, я спатиму без страху. Сподіваюся, спатиму глибоким сном і забуду бодай на часину про горе! Тіло моє та серце стомилися.
І він упав на своє ложе й одразу поринув у довгий сон.
Решта невдовзі вчинила так само, й ані звуки, ні сновидіння не порушували їхнього спокою. Прокинувшись, мандрівники помітили, що лужок перед їхнім шатром осяяний світлом ясного дня, а водограй б’є високо і мерехтить на сонці.
Наскільки подорожани могли сказати чи пам’ятали, в Лотлорієні вони пробули декілька днів. Протягом цілого того часу там світило яскраве сонце, й тільки іноді випадав легенький дощ, після якого світ свіжішав і чистішав. Повітря було прохолодне та ласкаве, ніби ранньою весною, проте довкола все-таки давалася взнаки глибока й задумлива тиша зими. Їм здавалося, що вони майже нічого не робили, хіба що їли, пили, відпочивали та гуляли поміж дерев; одначе й цього було досить.
Володаря та Володарку після того вони не бачили, з тутешнім ельфійським народом розмовляли нечасто, бо мало хто з ельфів знав чи хотів послуговуватися мовою вестрон. Гальдір попрощався з учасниками Виправи і повернувся назад, до північних кордонів, де тепер стояла чисельна варта — з огляду на ті вісті про Морію, що їх приніс Загін. Леґолас здебільшого перебував серед ґаладримів і після першої ночі вже не спав у шатрі зі своїми супутниками, хоча повертався поїсти і побалакати з ними. Він частенько брав зі собою Ґімлі, коли вирушав у мандри краєм, й усі дивувалися з цієї зміни у стосунках ельфа та ґнома.
Доки мандрівники отак сиділи чи гуляли разом, вони розмовляли про Ґандальфа, і все, що кожен знав чи думав про нього, виразно поставало в їхніх головах. Тепер, коли вони зцілилися від ран і від тілесної втоми, горе втрати боліло їм особливо сильно. Поблизу часто лунали співочі голоси, і прибулі знали, що то ельфи складають поминальні пісні про смерть чарівника, бо мандрівники розпізнавали його ім’я серед солодких сумних слів, решту яких не розуміли.
Мітрандір, Мітрандір, — співали ельфи, — О Пілігриме Сірий! Так вони любили його називати. Навіть коли Леґолас був разом зі Загоном, він відмовлявся перекладати для друзів ці пісні, кажучи, що йому для того бракує вміння та що це горе для нього ще надто близьке, а тому є приводом для сліз, а не для пісень.
Саме Фродо з-поміж них був першим, хто спробував перелити дещицю своєї скорботи в несміливі слова. Рідко що зворушувало його так, аби він здобувався на пісню чи на вірш; навіть у Рівендолі гобіт слухав, але сам не співав, хоча пам’ять його зберегла чимало різноманітних творів, які хтось склав до нього. Та зараз, сидячи біля водограю у Лорієні й чуючи всі ці ельфійські голоси довкола, Фродо вклав думки свої в пісню, яка здавалася йому принадною; та коли він спробував наспівати її Семові, то від неї залишилися тільки обривки, вицвілі, як жменьки сухого листя.
Ну, невдовзі ти, мабуть, переплюнеш пана Більбо! — сказав Сем.
— Ні, боюся, що ні, — відповів Фродо. — Адже це наразі і є найліпше, на що я спромігся.
— Ну, пане Фродо, якщо до тебе ще колись прийде натхнення, то, сподіваюся, ти хоча би словом згадаєш про його феєрверки, — не вгавав Сем, — і складеш щось, наприклад, отаке:
— Утім, це і близько не передає справжньої краси тих феєрверків.
— Ні, це я залишу для тебе, Семе. А може, для Більбо. Проте... ну, я вже не можу про це говорити. Я не можу стерпіти навіть думки, що доведеться розповідати йому цю новину.
Одного вечора Фродо та Сем прогулювалися разом у прохолодних сутінках. Вони обоє знову почували неспокій. На Фродо зненацька впала тінь розлуки: він ніби передчував, що час, коли доведеться покинути Лотлорієн, уже зовсім близько.
— Що ти тепер думаєш про ельфів, Семе? — запитав Фродо. — Я вже колись запитував тебе про це; здається, то було дуже давно, та відтоді ти добряче на них надивився.
— Таки надивився! — відповів Сем. — І, як на мене, є ельфи і ельфи. Усі вони доволі ельфійські, проте геть не однакові. Так-от, цей народ — не блукачі та не бездомні, вони видаються трохи близькими до нас: вони належать цьому місцю навіть більше, ніж гобіти — Ширу. Чи то вони створили цю землю, чи то ця земля створила їх — сказати важко, якщо ти розумієш, про що я. Тут навдивовижу тихо. Здається, що нічого не відбувається й ніхто не хоче, щоби щось відбувалося. Якщо тут є якась магія, то вона на такій глибині, на якій я не можу до неї дістатися, так би мовити.
— Ти можеш побачити й відчути її всюди, — сказав Фродо.
— Еге ж, — відказав Сем, — але ти ж не бачиш, хто її творить. Немає феєрверків, які запускав бідолашний старий Ґандальф. Цікаво: за ці дні ми жодного разу не бачили Володаря та Володарки. Тепер я думаю, що це вона вичакловує всі ці дивовижні речі, коли має настрій. Я би страшенно хотів побачити якусь ельфійську магію, пане Фродо!
— А я — ні, — відказав Фродо. — Мені й так добре. Я сумую не за Ґандальфовими феєрверками, а за його кошлатими бровами, за його запальною вдачею, за його голосом.
— Ти правий, — погодився Сем. — І не подумай, що я вишукую чиїсь промахи. Мені частенько кортіло побачити бодай трохи магії, про яку розповідають у старих легендах, але я ніколи не чув про землю, кращу за цю. Тут так, ніби ми водночас і вдома, й у когось на святі, якщо ти мене розумієш. Я не хочу йти звідси, та все одно починаю думати: якщо нам доведеться йти далі, тоді найліпше зробити це негайно...