Запала тиша.
— Вони всі налаштовані йти вперед, — озвалася Ґаладріель, подивившись у вічі гостям.
— Щодо мене, — сказав Боромир, — то шлях додому веде мене вперед, а не назад.
— Це правда, — мовив Келеборн, — але чи цілий Загін іде з тобою до Мінас-Тіріта?
— Ми ще не вирішили, який напрямок обрати, — відказав Араґорн. — Я не відаю, як думав чинити Ґандальф після виходу з Лотлорієну. Втім, сумніваюся, що навіть він мав чіткий план дій.
— Може, й ні, — сказав Келеборн, — одначе коли ви покинете цю землю, то не зможете вже не зважати на Велику Ріку. Декому з вас добре відомо, що мандрівники, обтяжені спорядженням, не матимуть змоги перетнути її між Лорієном і Ґондором інакше, як у човні. Та й хіба не всі мости Осґіліата повалено і не всі гавані вже захопив Ворог?.. Яким боком ви рухатиметеся? Шлях до Мінас-Тіріта стелиться цим берегом, західним; але пряма дорога Загону пролягає на схід од Ріки, темним берегом. Яким берегом підете ви?
— Якщо потрібна моя порада, то я обрав би західний берег і дорогу до Мінас-Тіріта, — відповів Боромир. — Однак я не очільник Загону.
Решта мовчала, а Араґорн здавався стривоженим і вагався.
— Бачу, ви ще не знаєте, що робити, — сказав Келеборн. — Я не маю права вирішувати за вас, але підсоблю, чим зможу. Серед вас є такі, хто вміє правувати човнами: Леґолас, чиєму народові знайома прудка Лісова Ріка, Боромир із Ґондору й Араґорн-мандрівник.
— І один гобіт! — скрикнув Мері. — Не всі гобіти сприймають човни, мов диких коней. Мій народ живе на берегах Брендівинної.
— Це добре, — сказав Келеборн. — Тоді я споряджу ваш Загін човнами. Вони повинні бути маленькі та легкі, бо якщо ви попливете далеко, то змушені будете їх нести. Дістанетеся до порогів Сарн-Ґебір, а врешті, можливо, й до великого водоспаду Раурос, де Ріка з гуркотом зривається з Нен-Гітоелю. І ще багато небезпек стрінете ви на шляху. До певного часу човни трохи полегшать вам дорогу. Проте й вони не виручатимуть вас постійно: врешті-решт, вам доведеться покинути і їх, і Ріку, щоби повернути на захід. Чи на схід...
Араґорн багато разів подякував Келеборнові. Те, що їм подарували човни, дуже його втішило, зокрема й тому, що тепер принаймні кілька днів можна було не турбуватися про те, куди їм рухатися. В інших мандрівників теж, здавалося, воскресла дещиця надії. Хоч би які небезпеки чигали на них попереду, краще вже зустрітися з ними, пливучи широким руслом Андуїну, ніж простувати кудись, горблячи спини. Лише Сема брали сумніви: він досі вважав човни такими самими непередбачуваними, як і диких коней, ба навіть гіршими, й усі пережиті нещастя не змусили його змінити свого ставлення до човнів на краще.
— Усе буде наготовано та чекатиме вас у гавані завтра ще до полудня, — мовив Келеборн. — Уранці я пришлю своїх підлеглих, аби вони допомогли вам зібратись у дорогу. А зараз ми бажаємо всім гарної ночі та безтурботного сну!
— На добраніч, друзі мої! — сказала Ґаладріель. — Спіть мирно! Цієї ночі не надто тривожте серця свої гадками про дорогу. Можливо, стежки, якими кожному з вас судилося пройти, вже прослано перед вашими ногами, тільки ви їх не бачите. На добраніч!
Товариство попрощалось і повернулося до свого шатра. Леґолас пішов із усіма, бо то була їхня остання ніч у Лотлорієні, й, незважаючи на слова Ґаладріель, вони хотіли провести спільну раду.
Хоч як довго мандрівники сперечалися, що мають чинити і як найкраще можна виконати їхнє завдання щодо Персня, проте рішення так і не ухвалили. Більшість, цілком очевидно, хотіла податися спершу до Мінас-Тіріта і бодай на короткий час утекти від жахіть Ворога. Вони охоче попливли би Рікою і до тіні Мордору, проте для цього їм потрібен був провідник. Тільки Фродо мовчав, а Араґорн і далі вагався.
Сам він, доки ще Ґандальф був із ними, планував піти з Боромиром і власним мечем допомогти врятувати Ґондор. Бо вважав, що сни ті були нічим іншим, як кличем, і що врешті настала година, коли Елендиловому спадкоємцеві слід виступити вперед і позмагатися зі Сауроном за владу. Та в Морії на його плечі ліг Ґандальфів тягар, тож тепер Араґорн знав, що не зможе покинути Персня, якщо Фродо все-таки відмовиться йти з Боромиром. Але, з іншого боку, яку допомогу він чи будь-хто інший зі Загону здатен надати Фродо, крім того, щоби сліпо прямувати з ним у темряву?
— Якщо доведеться, то я й одинцем піду до Мінас-Тіріта, бо такий мій обов’язок, — сказав Боромир. Потім він трохи посидів мовчки, зосередивши погляд на Фродо, ніби намагався прочитати думки півмірка. Та невдовзі озвався знову, тихо, мовби сперечався сам зі собою:
— Якщо ти хочеш тільки знищити Перстень, то з війни та зі зброї користі буде мало, і люди з Мінас-Тіріта допомогти не зможуть. Але якщо ти хочеш знищити військову міць Темного Володаря, тоді входити в його володіння без війська — цілковите безумство; проте безумство — й віддати... — він раптом затнувся, ніби усвідомивши, що висловлює свої думки вголос. — Було би безумством марно віддати свої життя, я мав на увазі, — завершив речення. — Нам слід вибирати: захищати твердиню чи відкрито йди в руки смерті. Принаймні я сприймаю це так.
Фродо зауважив щось нове та дивне в погляді Боромира, тому пильно придивився до нього. Думки його, певна річ, відрізнялися від останніх слів. Було би безумством віддати що — Персня Влади? Щось таке Боромир уже казав під час Ради, але тоді погодився з Ельрондовим зауваженням. Фродо зиркнув на Араґорна, проте його, здавалося, поглинули власні думи й він ані знаком не показав, що звернув увагу на Боромирову фразу. Так і завершилася їхня бесіда. Мері та Піпін уже спали, Сем куняв. Ніч потроху спливала.
Уранці, щойно вони почали збирати свої скупі пожитки, до них прийшли ельфи, котрі володіли їхньою мовою, і принесли багато дарів: їжу й одяг для подорожі. Їжа здебільшого була у вигляді дуже тонких коржів — випічки зі світло-коричневою скоринкою з боків і кольору вершків усередині. Ґімлі взяв один із коржів і подивився на нього з непевністю.
— Крам, — промовив ледь чутно, надламавши хрумкий кутик і розжовуючи його.
Та вираз обличчя ґнома хутко змінився, і він із помітним задоволенням доїв решту коржа.
— Досить! Досить! — гукали сміючись ельфи. — Ти вже й так з’їв стільки, що вистачить на день ходи.
— Я думав, це щось на кшталт краму, який люди з Долу готують для мандрів у нетрях, — відказав ґном.
— Так і є, — відповіли йому. — Та ми називаємо його лембас, або дорожній харч, і він живить краще, ніж будь-яка людська їжа, й уже точно смачніший за крам.
— І справді, — погодився Ґімлі. — Смачніший навіть за медові тістечка беорнінґів, а це неабияка похвала, адже беорнінґи — найліпші з відомих мені пекарів, однак тепер вони не дуже охоче продають свої тістечка подорожанам. Ви щедрі господарі!
— Та все одно ми просимо вас заощаджувати харчі, — відповіли йому. — Їжте потроху і тільки тоді, коли дуже зголоднієте. Ці коржі стануть вам у пригоді, коли не матимете вже нічого. Вони будуть приємні на смак багато-багато днів, якщо їх не ламати і зберігати в обгортках із листя, як ми їх і принесли. Один лембас триматиме одного мандрівника на ногах упродовж цілого дня напруженої праці, навіть якщо той мандрівник — один із високих людей із Мінас-Тіріта.
Наступне, що зробили ельфи, — це розгорнули і вручили кожному зі Загону спеціально принесений одяг. Вони приготували для всіх плащі та каптури, зшиті за персональними мірками з легкого, але міцного — схожого на шовк — матеріалу, який ткали самі ґаладрими. Важко було сказати, якого той одяг кольору: спершу він здавався сірим — такого відтінку, який мають сутінки попід деревами, тоді вже зеленим, як листя в затінку, коли його поворушити чи поглянути на нього під особливим освітленням, ще згодом — брунатним, як перелогова земля вночі, чи тьмяно-срібним, як вода попід зорями. Кожен плащ застібався біля шиї з допомогою брошки у вигляді зеленого листка зі срібними прожилками.