Фродо чекав на східцях і посміхався, хоча виглядав доволі втомленим і стурбованим. Він привітав усіх присутніх, але його нинішні пояснення майже не відрізнялися від учорашніх. На всі запитання відповідав однією фразою: «Пан Більбо Торбин пішов звідсіля, причому, наскільки мені відомо, назавжди». Декотрих відвідувачів Фродо запросив до оселі — тих, кому Більбо залишив «послання».
Там, у передпокої, була ціла купа різноманітних пакунків і згортків, а також дещо з меблів. На кожен предмет було причеплено наліпку. Кілька наліпок були такого змісту:
Для Аделарда Тука в його цілковиту власність од Більбо — на парасольці. Але Аделард забрав зі собою і чимало непідписаних речей.
Для Дори Торбин на згадку про довге листування з любов’ю від Більбо — на великому кошику для сміття. Дора була сестрою Дроґо та найстаршою родичкою Більбо і Фродо з-поміж гобітського жіноцтва; вона мала дев’яносто дев’ять літ і за понад півстоліття написала цілі стоси добрих порад.
Для Майла Норчука з надією, що він цим скористається, від Б. Т — на золотій ручці та пляшечці для чорнила. Майло ніколи не писав листів.
Для Ангеліки від дядечка Більбо — на круглому опуклому люстерку. Юнка Ангеліка з родини Торбинів надто показово захоплювалася миловидністю свого обличчя.
Для колекції Гуґо Тугопаска від жертводавця — на футлярі (порожньому) для книг. Гуґо був знаним позичальником книг, але повертати їх квапився менше за всіх.
Для Лобелії Саквіль-Торбин у подарунок — на скриньці зі срібними ложками. Більбо вважав, що вона привласнила чимало його ложок, доки він відлучався у свою попередню мандрівку. Лобелія це добре знала. Коли вона прибула, вже в розпалі дня, то відразу втямила суть послання, проте хутко схопила ці ложки.
Це лише невеликий перелік зібраних у Торбиному Куті подарунків. За час довгого життя Більбо його домівку буквально заполонили всілякі речі. Гобітські оселі взагалі мали схильність обростати речами: через традицію роздавати всім стільки подарунків у дні народження. Ті подарунки не завжди були нові: околицею мандрували один-два метоми, призначення яких ніхто вже й не пам’ятав, — але Більбо зазвичай дарував нові речі, зберігаючи, натомість, ті, які одержав у подарунок сам. Отож, стара нора тепер бодай трохи вивільнилася.
Усі ці розмаїті прощальні подарунки мали наліпки, які Більбо підписав особисто, й кілька цих підписів приховувало якісь натяки чи жарти. Проте, звісно, більшість речей було призначено тим, кому би вони знадобилися та кого би потішили. Не надто заможним гобітам, особливо з Торбинового Узвозу, вельми пощастило. Старий Батечко Грунич отримав два мішки картоплі, нову лопату, сукняну камізельку та пляшечку мазі для хворих суглобів. Старому Рорі Брендіцапові у подяку за щедру гостинність дісталися дванадцять пляшок «Старих виногрон» — міцного червоного вина з Південної Чверті, вже цілком вистояного, бо закорковував його свого часу ще батько Більбо. Після першої пляшки Рорі пробачив Більбо геть усе і проголосив його хлопцем-молодцем.
Фродо ж перейшла сила-силенна всього. І, певна річ, його власністю були усі головні скарби, а також книги, картини та безліч меблів. Однак ніхто не бачив ані знаку й ні сліду грошей чи коштовностей: нікому не перепало жодної монетки чи намистини.
Пополудні для Фродо настала скрутна година. Оманлива чутка, ніби всі статки Більбо роздають задарма, поширилась околицею, мов лісова пожежа, й незабаром у Торбиному Куті було повно різних прохачів, котрі не мали там жодних справ, але витурити їх звідти було годі. Наліпки позривали та попереплутували, спалахнули суперечки. Хтось робив спроби обмінюватись і торгуватись у передпокої, а хтось намагався вислизнути, прихопивши призначені не йому дрібнички чи взагалі будь-які речі, яких ніхто начебто не хотів чи навіть просто не пильнував. Дорога до брами була заставлена тачками та ручними візками.
У розпал тієї метушні прибули Саквілі-Торбини. Фродо саме вирішив трохи перепочити й попрохав наглянути за речами свого друга Мері Брендіцапа. І коли Ото голосно заявив, що хоче побачити Фродо, Мері ввічливо вклонився.
— Йому зле, — повідомив Мері. — Він відпочиває.
— Ти хотів сказати: ховається, — сказала Лобелія.
— Хай там як, а ми хочемо його побачити, і ми його побачимо. Піди і скажи йому це!
Мері надовго залишив їх у передпокої, тож вони мали час, аби знайти свій прощальний подарунок — ложки. Проте настрій їхній від того не покращав. Нарешті пару провели до кабінету. Фродо сидів за столом, а перед ним лежала безліч паперів. Виглядав він справді зле — хоча б від того, що побачив Саквілів-Торбинів, — але підвівся, перебираючи пальцями щось у кишені, й розмовляв із гостями досить чемно.
Натомість Саквілі-Торбини поводилися навіть трохи нахабно. Спершу вони запропонували смішні (як між друзями) ціни за різноманітні вартісні, хоч і без наліпок, речі. Коли Фродо відповів, що роздають лише те майно, яке вибрав сам Більбо, вони сказали, що все це дуже підозріло.
— Мені зрозуміло тільки одне, — зазначив Ото, — а саме — те, що ти маєш неабияку користь із усього цього. Я вимагаю, щоби мені показали заповіт.
Ото був би спадкоємцем Більбо, якби той не прийняв до себе Фродо. Тож Ото уважно прочитав заповіт і гмикнув. На його нещастя, документ було складено дуже чітко та правильно (згідно з нормами гобітських законів, які, серед іншого, вимагають, аби під заповітом було сім підписів свідків червоним чорнилом).
— Знову нас обвели круг пальця! — звернувся він до дружини. — І це після шістдесяти років очікування. Ложки? Дурниці!
Ото клацнув пальцями біля самого носа Фродо й потупцяв геть. Але відкараскатися від Лобелії було не так легко. Трохи згодом Фродо вийшов із кабінету, щоби поглянути, що там і як, і виявив, що Лобелія була ще досі тут: нишпорила по задвірках і по закутках, обстукувала долівку. Він рішуче витурив її з маєтку, попередньо «звільнивши» від кількох дрібних (але доволі вартісних) предметів, які в загадковий спосіб попадали їй у парасольку. Обличчя Лобелії набуло такого виразу, ніби вона от-от мала народити в муках яку-небудь справді нищівну прощальну фразу, втім, обернувшись на порозі, тільки й сказала:
— Ти ще пошкодуєш про це, юначе! Чому ти не пішов разом із ним? Тобі тут не місце: ти не Торбин, ти... ти Брендіцап!
— Ти чув це, Мері? Це вже образа, якщо можна так висловитися, — сказав Фродо, зачинивши за нею двері.
— Це — комплімент, — відповів на те Мері Брендіцап, — хоча звісно, що неправда.
Потім вони обійшли нору і витурили з неї трьох юних гобітів (двох Бофинів і одного Виприна), котрі воколупували дірки у стінах однієї з пивниць. А ще Фродо побився з юним Санчо Гордостопом (онуком старого Одо Гордостопа), який улаштував розкопки у великій коморі, де, за його словами, йому причулося якесь відлуння. Легенда про золото Більбо збуджувала водночас і цікавість, і надію; адже легендарне золото (здобуте в таємничий спосіб і, безперечно, не вельми порядно) належить, як усім відомо, тому, хто його знайшов, — якщо ніхто не завадив пошукам.
Фродо, спромігшись виштовхати геть Санчо, знеможено впав на стілець у передпокої.
— Час зачиняти крамничку, Мері, — сказав він. — Замкни двері й не відчиняй сьогодні нікому, навіть якщо сюди принесуть таран.
Відтак Фродо подався освіжитися горнятком пізнього чаю.
Не встиг він і сісти, як у двері тихо постукали. «Напевно, це знову Лобелія, — подумав Фродо. — Вона, либонь, вигадала щось справді кепське й повернулася, щоби це сказати. Нічого, почекає».