— Ці плащі чарівні? — запитав Піпін, із подивом дивлячись на них.
— Не розумію, що ти маєш на увазі, — відповів очільник ельфів. — Це гарний одяг, і нитка в ньому добра, бо її виготовили в цій землі. Звісно, це — ельфійські шати, якщо тобі йшлося про це. Листок і гілка, вода і камінь — ми наділили плащі відтінками та красою всіх тих речей, які існують у сутіні Лорієну і які ми любимо; ми вкладаємо думки про все, що любимо, в усе, що творимо. Та це таки одяг — не зброя, тож плащі не відвернуть стріли чи леза. Зате служитимуть вам добре: їх легко носити, вони зігрівають чи охолоджують залежно від потреби. А ще вони дуже вам знадобляться, якщо потрібно буде сховатися від ворожих очей, коли йтимете між каміння чи серед дерев. Володарка до вас навдивовижу ласкава! Адже це вона та її служниці зіткали ці плащі, а ми ніколи раніше не одягали чужинців у строї нашого народу.
Після сніданку Загін попрощався з лужком біля водограю. Важко було на серці мандрівникам, бо те місце було чудове, воно стало їм майже домом, хоча вони й не могли полічити, скільки днів і ночей провели тут. Доки подорожні стояли отак якусь мить, дивлячись на білу воду в сонячному світлі, до них по зеленій траві галявини підійшов Гальдір. Фродо радо привітав його.
— Я повернувся з Північних Рубежів, — мовив ельф, — мене прислали, щоби я знову був вам за провідника. Долину Затінених Струмків застилають пара і хмари диму, та й у горах нині неспокійно. У глибинах землі чути шум. Якщо хтось із вас подумував повернутися додому, йдучи на північ, нехай облишить цей намір, бо він нездійсненний. Нумо, ходімо! Ваша стежка нині веде на південь.
Коли вони проходили Карас-Ґаладоном, зелені шляхи були порожні, проте вгорі на деревах співали та перешіптувалися безліч голосів. Тим часом самі мандрівники рухалися мовчки. Нарешті Гальдір звів їх південними схилами пагорба, і вони знову опинилися біля великої брами, обвішаної лампадками, й біля білого мосту; відтак вийшли й покинули місто ельфів. Потому звернули з мощеної дороги, подавшись далі стежкою, що вела в густі зарості малорна, а тоді вперед, звиваючись крізь хвилі срібнотінних лісів і невпинно ведучи Загін униз, на південь і на схід — до берегів Ріки.
Подорожні здолали вже п’ятнадцять верст, наближався полудень, коли вони натрапили на високу зелену стіну. Пройшовши крізь отвір у ній, раптом вийшли з-під дерев. Перед ними простягся довгий луг зі сяйливою травою, поцяткованою золотим еланором, що мерехтів на сонці. Луг переходив у вузький клин між блискучими полями: праворуч, на заході, пливла, вилискуючи, Срібножила; ліворуч, на сході, котила свої бурхливі води, глибокі й темні, Велика Ріка. На далеких берегах, скільки сягало око, тяглися на південь ліси, та всі крутосхили були понурі й голі. Поза межами Землі Лорієн жоден малорн не простягав угору своїх обсипаних золотом гілок.
На березі Срібножилої трохи вище від того місця, де зустрічалися потоки, прилаштувався причал із білого каменю та з білої деревини. До нього було прив’язано чимало човнів і барж. Деякі були яскраво розмальовані й виблискували сріблом, золотом і зеленню, проте більшість суден була сірою чи білою. Для мандрівників приготували три невеликі сірі човники, й у них ельфи поскладали майно прибульців. А ще поклали кільця мотузки: по три в кожен човен. Мотузка виглядала тонкою, проте була міцна і мала сіру барву, як і ельфійські плащі.
— Що це? — запитав Сем, узявши до рук ту, що лежала на сірому дерні.
— Мотузки, звісно! — відказав якийсь ельф із човнів. — Ніколи не мандруйте далеко без мотузки! До того ж довгої, міцної та легкої. От як ці. Вони стануть у пригоді у будь-якій скруті.
— Мені цього можеш не казати! — відповів Сем. — Я вийшов у дорогу без мотузки й відтоді не знаходжу собі місця. Та я питав, із чого, власне, виготовлено оці, бо трохи знаюся на линварстві: це родинне, як ви б сказали.
— Їх зроблено з гітлайну, — мовив ельф, — але зараз немає часу розтлумачувати тобі мистецтво їхнього виготовлення. Якби ми знали, що це ремесло тобі близьке, то багато навчили би тебе. Проте, на жаль, тепер ти мусиш задовольнитися лише нашим подарунком або ж колись повернутися сюди. Нехай ця мотузка добре тобі послужить!
— Ходімо! — сказав Гальдір. — Для вас уже все готово. Сідайте в човни! Та попервах будьте дуже обережні!
— Зважте на ці слова! — озвались інші ельфи. — Наші човни зроблено з легкого матеріалу, вони бистрі й не схожі на судна інших народів. Не потонуть, хоч би якою вагою їх завантажили, та в невмілих руках стають норовливими. Добре було би, якби ви потренувалися сідати й висідати з них іще тут, де є причал, перш ніж попливете вниз за течією.
Загін розділився так: Араґорн, Фродо та Сем — в одному човні, Боромир, Мері та Піпін — у другому, а у третьому — Леґолас і Ґімлі, які вже тісно здружилися. У цей останній човен поклали й більшість речей та клунків. Судна повертали і скеровували з допомогою весел із короткими руків’ями та з широкими лопатями у формі листків. Коли все було залагоджено, Араґорн повів усіх у пробний заплив угору Срібножилою. Течія була швидка, тож човни просувались уперед повільно. Сем сидів на носі, вчепившись руками за борти і тоскно позираючи на берег. Сонячне світло, відбите водою, сліпило йому очі. Вони пропливали повз зелені луки Клину: дерева там хилились аж до самої ріки. То тут, то там із них злітав золотавий листок і плинув покритим брижами потоком. Було ясно, безвітряно й тихо, якщо не зважати на далеку пісню жайворів у високості.
Подорожні звернули за різкий вигин ріки і побачили там чималого лебедя, що гордо плив їм назустріч за течією. Обабіч білих грудей і вигнутої дугою шиї воду вкривало дрібне ряботиння. Дзьоб його виблискував, немов начищене золото, а очі нагадували гагати, вправлені в жовті самоцвіти; велетенські білі крила були ледь підняті. Лебідь наближався, і над рікою розлилася музика; зненацька всі абагнули, що то — корабель, збудований і вирізьблений із ельфійською майстерністю в подобі птаха. Ним із допомогою чорних весел правували двоє ельфів, одягнених у біле. Посередині судна сидів Келеборн, а позаду нього стояла Ґаладріель, висока та біла; з вінцем із золотих квітів на голові та з арфою в руці вона співала. Сумно і солодко плинув її голос у чистому прохолодному повітрі:
Коли Лебідь-корабель порівнявся з ними, Араґорн притримав свого човна. Володарка обірвала пісню і привітала їх.
— Ми прибули, щоби востаннє з вами попрощатися, — мовила вона, — і, благословивши, якнайхутчіше відрядити з нашої землі.
— Хоч ви й були нашими гостями, — озвався Келеборн, — але жодного разу не мали спільної з нами трапези, тому ми запрошуємо вас на прощальний бенкет між швидкоплинних вод, які віднесуть вас далеко від Лорієну.