Лебідь поволі рушив до причалу, і мандрівники повернули свої човни, попливши за ним. Там, при самому краю Еґладилу, на зеленій траві відбувся прощальний бенкет; однак Фродо їв і пив мало, натомість насолоджувався лише вродою Володарки та її голосом. Вона не здавалася вже ні жахливою, ні небезпечною, ні сповненою прихованої сили. Для Фродо Ґаладріель уже виглядала такою, якими згодом іноді бачитимуть ельфів люди: водночас присутньою тут і віддаленою, живим видивом того, що пливкі струмені Часу віднесли аж ген у минуле.
Коли подорожні, наївшись і напившись, повсідалися на траві, Келеборн знову заговорив із ними про їхню виправу й, піднісши руку, показав на південь, на ліси поза Клином.
— Пливучи за течією, — сказав він, — ви побачите, що дерева відступили, і прибудете до безплідного краю. Там Ріка несе свої води в кам’янистих пониззях між високих пустищ, доки через багато миль добувається нарешті до крутих берегів острова Зубкамінь, який ми називаємо Тол-Брандір. Річкові русла огинають той острів, а тоді з гомоном і з густими бризками зриваються понад вирвами Рауросу до Ніндальфу, чи то до Мокріні — вашою мовою. Це край застійних тваней, де Ріка плине звивисто і розпадається на малі рукави. Туди з Лісу Фанґорн на заході багатьма гирлами впадає Ентава. Біля того потоку по цей бік Великої Ріки лежить Роган. Супроти нього тягнуться голі пагорби Емин-Муїлу. Вітер там дме зі сходу, бо ті пагорби простягнися повз Мертві Болота й Нічийні Землі до Кіріт-Ґорґору — чорної брами Мордору...
Боромир і ті, хто захоче разом із ним потрапити до Мінас-Тіріта, вчинять правильно, якщо покинуть Велику Ріку вище від Рауросу і перетнуть Ентаву ще до того, як вона зіллється з мочарами. Втім, остерігайтеся підніматися потоком надто високо і не ризикуйте, вплутуючись у тенета Лісу Фанґорн. Адже земля там дивна і досі ще мало вивчена. Зрештою, для Боромира та для Араґорна це застереження мусить бути зайвим.
— Ми в Мінас-Тіріті й справді чули про Фанґорн, — сказав Боромир. — Однак те, що я чув, здається мені нічим іншим, як старими бабусиними казками, що їх ми розповідаємо дітям. Усе, що розташоване на північ од Рогану, тепер для нас таке далеке, що уява може як завгодно вільно там розгулятися. Фанґорн віддавна лежить біля кордонів нашого королівства, та минуло вже кілька людських поколінь, відколи будь-хто з нас бував у тому лісі, щоби підтвердити чи розвінчати легенди, які дійшли до нас із глибини віків...
Мені самому доводилося мандрувати Роганом, але я ніколи не забрідав аж на північ. Коли мене вирядили гінцем до Рівендолу, я пройшов через Ущелину поблизу Білих Гір, перетнув Ісен і Сіряницю й відтак потрапив до Північних Земель. Довга й виснажлива була та подорож. Двісті шістдесят миль пройшов я, витративши на це багато місяців, адже біля Тарбаду на бродах Сіряниці я втратив коня. Після тієї подорожі, а також довгих верст дороги, яку я пройшов із цим Загоном, я вже й не дуже сумніваюся, що прокладу собі шлях через Роган і навіть через Фанґорн, якщо буде потрібно.
— Тоді мені нічого додати, — мовив Келеборн. — Але не нехтуйте мудрістю, яка прийшла до нас крізь далекі віки: бо часто трапляється так, що бабусі тримають у пам’яті назви речей, які колись обов’язково було знати мудрим.
І от Ґаладріель підвелася з трави й, узявши кубок в однієї зі своїх служниць, наповнила його білим медом і подала Келеборнові.
— Настав час випити прощальний келих, — мовила вона. — Пий же, Володарю Ґаладримів! І нехай серце твоє не сумує, хоча невдовзі вже полудень і вечір не за горами.
Потому Володарка піднесла кубок кожному з членів Загону, припрошуючи їх частуватись, і прощалася. Проте коли всі випили, вона наказала їм знову сісти на траву, а для неї та для Келеборна поставили крісла. Служниці мовчки стояли позаду своєї господині, доки та якусь часину дивилася на гостей. Нарешті вона озвалася знову.
— Ми випили кубок розлуки, — мовила, — і поміж нас западають тіні. Та перш ніж ви підете, знайте: я привезла кораблем дарунки, які Володар і Володарка Ґаладримів нині підносять вам на згадку про Лотлорієн.
Тоді вона по черзі підкликала до себе всіх мандрівників.
— Ось дарунок від Келеборна та Ґаладріель спільникові вашого Загону, — сказала вона Араґорнові й дала йому піхви, точно припасовані до його меча.
Вони були оздоблені візерунком зі срібних і золотих квітів та листя, а поверх візерунка ельфійськими рунами, викладеними коштовним камінням, було написано «Андуріл» і описано родовід цього меча.
— Лезо, що його витягнуть із цих піхов, не заіржавіє та не зламається навіть у час поразки. Може, є ще щось, що ти бажаєш отримати від мене на порозі розлуки? Бо між нами пливтиме темрява, і, напевно, ми ніколи вже не зустрінемося, хіба що далеко звідси, на дорозі, з якої немає вороття.
І Араґорн відповів:
— Володарко, ти знаєш усі мої бажання і довго зберігала єдиний скарб, яким я прагнув володіти. Проте він не належить тобі й ти не можеш його мені дати, навіть якби хотіла, і тільки через темряву я прийду до нього.
— Тоді, можливо, це звеселить твоє серце, — мовила Ґаладріель, — його залишили під моїм наглядом, аби я передала тобі, коли ти проходитимеш нашою землею.
З тими словами вона підняла з колін великий прозоро-зелений камінь, оправлений у срібну брошку, виконану у вигляді орла з розпростертими крилами; коли ельфійка взяла її до рук, самоцвіт спалахнув, ніби сонце, що пробивається крізь весняне листя.
— Цей камінь я дала своїй доньці Келебріан, а вона передала своїй; і ось він переходить до тебе як символ надії. У цю годину прийми-бо ім’я, що було роковано для тебе, Елессаре, — Ельфійський самоцвіт із Дому Елендила!
І Араґорн узяв камінь, і пришпилив брошку до грудей, і ті, хто бачив його, чудувалися, бо раніше не помічали, який він високий і по-королівському маєстатний, ніби довгі роки злигоднів, турбот і тривог упали йому з плечей.
— За дари, які ти дала мені, я вдячний, — сказав він, — о Володарко Лорієну, від якої походять Келебріан і Арвен Вечорова Зоря. Як іще можу я тебе звеличити?
Володарка кивнула головою, а потому повернулася до Боромира, подавши йому золотий пояс; Мері та Піпінові вона вручила срібні паски з пряжками у вигляді золотих квіток. Леґоласові подарувала лук, яким зазвичай послуговуються ґаладрими, довший і міцніший, аніж луки ельфів із Морок-лісу, і ще з тятивою з ельфійської волосини. А до нього додала сагайдак зі стрілами.
— Для тебе, маленький садівнику та любителю дерев, — звернулася Володарка до Сема, — я маю лишень один невеличкий дарунок, — вона поклала йому на долоню скриньку з простої сірої деревини, без жодних оздоб, окрім єдиної срібної руни на кришці. — Це руна, що означає «Ґ», себто Ґаладріель, однак вашою мовою вона може символізувати і «ґрунт». У цій скриньці — земля з мого саду, яку я благословила, доклавши всієї сили, на яку ще здатна Ґаладріель. Вона не вбереже тебе дорогою, не захистить тебе від жодних небезпек, але якщо ти збережеш її й доживеш до того, щоби знову побачити свій дім, тоді, либонь, вона стане тобі винагородою. Навіть якщо ти застанеш усе безплідним і спустошеним, у Середзем’ї знайдеться згодом небагато садів, які цвістимуть так, як твій, коли ти посиплеш його цією землею. У ту годину ти, можливо, пригадаєш Ґаладріель і мигцем угледиш десь віддалік видиво Лорієну, який ти бачив тільки зимовим. Бо наші Весна й Літо минули без вороття, і на землі їх можна побачити лишень у споминах.
Сем зашарівся по самі вуха і пролепетав щось нерозбірливе, зачиняючи скриньку й уклоняючись якомога зграбніше.
— А якого подарунка попросить у ельфів ґном? — запитала Ґаладріель, звертаючись до Ґімлі.
— Жодного, Володарко, — відповів Ґімлі. — Мені досить того, що я бачив Володарку Ґаладримів і чув її ласкаві слова.
— Почуйте ви, всі ельфи! — гукнула вона до тих, хто був поруч. — І нехай віднині ніхто не каже, ніби ґноми скупі та невдячні! Проте, Ґімлі, сину Ґлоїна, ти таки хочеш чогось від мене? Промов, чого саме, прошу тебе! Ти не будеш єдиним гостем, котрий залишиться без подарунка.