— Нічого, Володарко Ґаладріель, — відказав Ґімлі, низько вклоняючись і затинаючись. — Нічого. Хіба якщо... якщо мені дозволено буде попросити, ні, висловити бажання мати єдину волосину з твоєї голови, з якою не зрівняється жодне земне золото, як не зрівняються між собою зорі та самоцвіти з копалень. Але ти сама наказала мені промовити те, чого я прагну.
Ельфи заворушились і почали здивовано перешіптуватися, Келеборн дивився на ґнома вражено, проте Володарка усміхнулася.
— Подейкують, що ґноми — майстри ремесел радше, ніж майстри слова, — мовила вона, — проте щодо Ґімлі це — неправда. Бо ще ніхто не звертався до мене з проханням таким сміливим і шанобливим водночас. Як же можу я відмовити, коли сама звеліла йому говорити? Лише скажи мені, що ти збираєшся робити з таким подарунком?
— Берегти як зіницю ока, Володарко, — відповів ґном, — на згадку про твої слова, звернені до мене під час першої нашої зустрічі. А якщо я колись повернуся до своєї кузні вдома, то оправлю цю волосину в незнищенний кристал, і вона стане родинною реліквією мого дому та запорукою дружби між Горою і Лісом до кінця їхніх днів.
Тоді Володарка розплела одну зі своїх довгих кіс, відрізала три золоті волосинки і поклала їх на долоню Ґімлі.
— Ось що скажу я тобі як доповнення до подарунка, — мовила вона. — Це не пророцтво, бо пророцтва тепер марні: по один бік лежить темрява, по інший — тільки надія. Та якщо надія не зрадить, то, Ґімлі, сину Ґлоїна, кажу я тобі: руки твої купатимуться в золоті, проте золото не матиме над тобою влади... А тепер ти, Персненосцю, — звернулася Ґаладріель до Фродо. — Підходжу останнім до того, хто не останній у моїх думках. Для тебе я приготувала оце.
Вона простягла йому маленьку кришталеву піалу, що зблиснула від її поруху, а з руки ельфійки заструменіли промені білого світла.
— У тій піалі, — мовила Володарка, — світло зорі Еарендила, спіймане у води мого водограю. Що темніша тебе огортатиме ніч, то ясніше воно світитиме. Нехай воно осяює тобі темряву, навіть коли все інше світло погасне. Не забувай про Ґаладріель і про її Люстерко!
Фродо взяв піалу і на мить, доки між ними сяяло те світло, знову побачив Володарку пишною, мов королеву, величною та прекрасною, проте вже не жахливою. Він уклонився, та не спромігся на жодне слово.
І ось Володарка підвелась, і Келеборн повів усіх назад до причалу. Жовтий полудень лежав на зеленій землі Клину, й вода переливалася сріблом. Нарешті було завершено останні приготування. Загін зайняв свої місця в човнах. Вигукуючи прощальні слова, ельфи з Лорієну довгими сірими палицями зіштовхнули їх на бистрий потік, і невеликі хвилі поволі віднесли човни геть. Мандрівники сиділи мовчки та непорушно. А на зеленому крутосхилі поблизу вістря Клину стояла тиха й самотня Володарка Ґаладріель. Коли вони проминули її, ельфійка повернулася до них, і їхні очі дивилися на неї невідривно, доки човни спроквола відпливали все далі й далі. Їм здавалося, що Лорієн віддаляється, наче осяйний корабель зі щоглами чарівних дерев, линучи до берегів забуття, а самі вони, безпорадні, сидять на краю сірого та безлистого світу.
Не встигли подорожні відвести очей од того видіння, як Срібножила впливла в течію Великої Ріки, і їхні човни розвернуло та прудко понесло на південь. Невдовзі біла постать Володарки стала маленькою і невиразною. Вона блищала, ніби скляне вікно на далекому пагорбі від променів західного сонця чи як віддалене озеро, що його видно з гір, — кришталь в обіймах землі. Тоді Фродо привиділося, ніби вона здійняла руки в останньому жесті прощання, і здалеку, проте пронизливо виразно попутний вітер приніс її голос, утілений у пісню. Ґаладріель співала давньою мовою ельфів із-за Моря, тож слів він не зрозумів; мелодія була чудова, та вона не втішила його.
Проте, за притаманною ельфійським словам властивістю, вони закарбувались у пам’яті Фродо, і через багато часу після того він переклав їх, як умів: мовою таких ельфійських пісень оповідали про речі, мало знані в Середзем’ї.
«Ох! Як золото, опадає листя на вітрі, довгі літа незліченні, мов крила дерев! Минули роки, ніби квапливі ковтки солодкого меду в пишних залах аж ген на Заході, поза синім небосхилом Барди, де зорі тремтять від пісенного її голосу, священного і всемогутнього. Чи наповнить хто знову для мене чашу?.. Ось Та, що засвічує зорі, Барда, Королева Зірок, на Горі Вічнобілій здійняла свої руки, мовби хмари, й усі стежки потонули глибоко в темряві; й зі сірого краю темрява напливає на хвилях пінявих між нами, й імла закриває коштовності Калакір’ї навіки. І для тих, хто зі Сходу, вже втрачено, втрачено Валімар! Прощавайте! Можливо, ви знайдете Валімар. Можливо, саме ви його знайдете. Прощавайте!» Барда — ймення Володарки, котру ельфи в землях вигнання називають Ельберет.
Ріка несподівано зробила різкий поворот, обабіч піднялися стрімкі береги, і світло Лорієну зникло з овиду. До того чудового краю Фродо ніколи не повернувся.
Мандрівники тепер узялися роздивлятися свій шлях, але сонце було перед ними і засліпило їм очі, бо в них було повно сліз. Ґімлі заплакав не криючись.
— Я востаннє поглянув на те, що було найпрекраснішим, — мовив він до свого напарника Леґоласа. — Віднині я не називатиму прекрасним нічого, крім її дарунка.
Ґном притулив руку до грудей.
— Скажи мені, Леґоласе, навіщо я пристав на цю Виправу? Я й не уявляв, де чигає на мене найбільша небезпека! Правду мовив Ельронд, кажучи, ніби неможливо передбачити, що зустрінемо на цій нашій дорозі. Тортур у темряві боявся я, та це мене не зупинило. Проте я не пішов би з вами, якби знав, що у світлі й у радості теж є небезпека. І от під час цього розставання я зазнав своєї найглибшої рани, і навіть якби мені просто цієї ночі довелося піти до Темного Володаря, я не страждав би так. Шкода тебе Ґімлі, сину Ґлоїна!
— Ні! — сказав Леґолас. — Жаль нас усіх! І всіх тих, хто ходить по світу в ці останні дні. Бо так уже заведено: знаходити і втрачати — як здається тим, чий човен пливе бистрою водою. Та я вважаю тебе благословенним, Ґімлі, сину Ґлоїна, бо ти страждаєш через утрату, яку прийняв добровільно, хоча міг би вчинити інакше. Але ти не покинув своїх супутників, і найменшою винагородою за це тобі буде згадка про Лорієн — згадка, яка завжди залишатиметься у твоєму серці чистою і незатьмареною, ніколи не вицвіте і не втратить свого чару.
— Можливо, — відказав Ґімлі. — Я вдячний тобі за ці слова. Правдиві слова, без сумніву; та втіха ця холодна. Не згадки жадає серце. Згадка — це лише дзеркало, хоч і чисте, як Кгелед-зâрам. Принаймні так каже серце ґнома Ґімлі. Ельфи бачать це інакше. Власне, я чув, що для них спогад — це радше частина дійсності, ніж сну. Та для ґномів усе не так... Але не говорімо про це, годі. Глянь на човен! Він надто занурився у воду через наш вантаж, а Велика Ріка — прудка. Я не хочу втопити своє горе в холодній воді.