Він узяв весло і погріб до західного берега, рухаючись слідом за Араґорновим човном, який уже переплив середину потоку.
Тож Загін продовжив свою довгу путь широкими бистроплинними водами, які несли човни на південь. На берегах обабіч вишикувалися ліси, і за ними вже нічого не було видно. Легенький вітер стих, і Ріка плинула безшелесно. Навіть жоден пташиний голос не порушував тиші. День добігав кінця, сонце заволокла імла, і воно мерехтіло у блідому небі, наче шляхетна біла перлина. Потому згасло на Заході, й запали ранні сутінки, а за ними надійшла сіра беззоряна ніч. Подорожні довго пливли в тихій темряві, ведучи свої човни під навислою пітьмою західних лісів. Величезні дерева минали їх, наче привиди, простягаючи своє покручене спрагле коріння крізь туман до води. Було моторошно та холодно. Фродо сидів, прислухаючись до приглушеного хлюпоту і булькотіння Ріки, що просочувалася між корінням дерев та шматками плавучої деревини біля берега, доки голова схилилася йому на груди й він поринув у неспокійний сон.
Розділ 9
Велика Ріка
оли Фродо розбудили, то він виявив, що лежить, добре загорнутий, під високими сірокорими деревами в затишному куточку лісу на західному березі Великої Ріки Андуїн. Гобіт проспав цілу ніч, адже крізь голе віття вже просвічувався сірий ранок. Поруч біля маленького вогнища метушився Ґімлі.
Мандрівники знову рушили в дорогу, ще доки настав день. Не те щоби більшість побратимів палко прагнула квапитися на південь, — їх тішило, що рішення, яке вони мусили ухвалити найпізніше тоді, коли доберуться до Рауросу та до Острова Зубкамінь, можна відкласти ще на кілька днів: вони поклалися на плин Ріки, бо не мали бажання поспішати назустріч небезпеці, що чигала на них попереду, хоч би який напрямок вони, врешті-решт, обрали. Араґорн дозволив усім плисти за течією, як вони й хотіли, набираючись сили, щоби дати собі раду із майбутньою втомою. Проте наполіг, аби щодня рушати в путь рано-вранці й плисти до пізнього вечора, бо серце підказувало йому, що часу в них обмаль, і він боявся, що, доки вони перебували в Лорієні, Темний Володар не ледарював.
Одначе ні того дня, ні наступного мандрівники не бачили і сліду ворогів. Тягучі сірі години минали без пригод. Коли завершувався третій день їхньої подорожі, землі довкола поволі змінилися: дерев поменшало, а потому вони й геть зникли. На східному березі ліворуч од Загону височів довгий безформний шерег схилів, які тяглись удалину й угору, аж до небес, здавалися бурими і вичахлими, ніби по них пройшовся вогонь, не залишивши по собі жодної зеленої стеблини: понура пустка, де не було бодай всохлого дерева чи поодинокого каменя, які би пом’якшили враження порожнечі. Подорожні прибули до Бурих Земель, що лежали, розлогі та безлюдні, між Південним Морок-лісом і пагорбами Емин-Муїлу. Яка трутизна війни чи яке лихе діяння Ворога так спаплюжили цілий той край, не міг сказати навіть Араґорн.
На західному березі праворуч од них землі теж були голі, проте рівнинні й у багатьох місцях порослі зеленими луговими травами. З цього боку Ріки тяглися густі зарості височенного очерету, такого гінкого, що він затуляв обрій, коли невеличкі човни з шурхотом пропливали повз його тремтливі стіни. Темні сухі китиці нахилялись і тріпотіли у прозорому холодному повітрі, шелестячи м’яко та сумно. Подекуди крізь прогалини в очеретах Фродо мигцем помічав розлогі луки, вдалині за ними — пагорби у світлі заходу сонця, а на самому видноколі — темну лінію, на якій височіли найпівденніші хребти Імлистих Гір.
Ніде не було і знаку інших рухомих живих створінь, окрім пташок. Але цих останніх було багато: дрібне птаство щебетало й пищало в очеретах, хоч і рідко потрапляло на очі. Раз чи двічі мандрівники чули змахи та посвисти лебединих крил, а звівши погляди, побачили чималий клин лебедів, що линув у небі.
— Лебеді! — гукнув Сем. — А які ж великі!
— Так, — підтвердив Араґорн, — це чорні лебеді.
— Яким широким, порожнім і скорботним виглядає цей край! — озвався Фродо. — Я завжди думав, що коли мандруєш на південь, то стає дедалі тепліше та веселіше, доки зима взагалі залишається десь у минулому.
— Але ми ще не запливли далеко на південь, — відповів Араґорн. — Тут досі зима, і до моря нам неблизько. Світ скутий холодом аж до раптової весни, навіть може знову випасти сніг. Далеко внизу, в Затоці Бельфалас, куди впадає Андуїн, тепло і весело чи, можливо, було би так, якби не Ворог. Але тут ми, гадаю, десь за сорок миль од Південної Чверті вашого Ширу, а до моря ще сотні довгих верст. Зараз ти дивишся на південний захід, у бік північних рівнин Вершницької Марки — Рогану, землі Володарів Коней. Невдовзі ми дістанемося до гирла Лім’ярої, що витікає з Фанґорну і впадає у Велику Ріку. Це — північний кордон Рогану, й у давнину все, що пролягало між Лім’ярою та Білими Горами, належало рогіримам. Це багата і родюча земля, а тутешні трави не мають собі рівні; проте в ці лихі дні біля Ріки не живе жоден народ і рідко хто буває на її берегах. Андуїн — широкий, але орківські стріли ще більш далекосяжні, й віднедавна, подейкують, орки наважуються перепливати через потік і нападати на табуни та на конюшні Рогану.
Сем із тривогою позирав то на один, то на другий берег. Раніше дерева здавалися йому ворожими, ніби приховували чиїсь таємні очі та підступні загрози. А от тепер він би хотів, аби довкола знову росли дерева. Семові ввижалося, що їхній Загін видно як на долоні: вони пливуть у маленьких відкритих човнах поміж земель, де немає захисту, і по ріці, що править за воєнний кордон.
Наступні два-три дні, доки вони рухались уперед, неухильно пливучи на південь, це почуття небезпеки виникло в усіх побратимів. Цілий день мандрівники налягали на весла і поспішали. Береги пролітали повз них. Незабаром Ріка значно поширшала, проте зміліла; довгі пологі кам’янисті береги тяглися зі сходу, у воді траплялися вкриті галькою мілини, тож гребти слід було обережно. Бурі Землі перетворювалися на похмуру пустку, над якою віяв холодний вітер зі Сходу. По інший бік луки переходили в низини з вичахлою травою, а подекуди видно було вже й купинчасті болота. Фродо здригнувся, подумавши про лужки, про водограї, про чисте сонце та про лагідні дощі Лотлорієну. На човнах майже не розмовляли і зовсім не сміялися. Кожен із Загону переймався тільки власними думками.
Леґоласове серце бігло під зорями літньої ночі на одній із північних галявин серед букових лісів; Ґімлі подумки перебирав руками золото і розмірковував, чи пасуватиме воно, щоби виготовити з нього оправу для подарунка Володарки. Мері та Піпін посередині човна почувалися погано, адже Боромир сидів і бурмотів щось сам до себе й іноді гриз нігті, ніби його долали якісь тривоги чи сумніви, а іноді хапався за весло й підганяв свого човна майже впритул до Араґорнового. Одного разу Піпін, який сидів на носі, озирнувся й упіймав дивний блиск в очах Боромира, коли той дивився вперед на Фродо. Сем уже давно вирішив, що, хоча човни, можливо, і не були такі небезпечні, як його привчили вважати від народження, вони все-таки ще більш незручні, ніж він собі навіть уявляв. Гобіт почувався затиснутим у лещатах і нещасним, бо йому нічого було робити, крім як роздивлятися зимові землі, які повільно проминали повз нього, й сірі води обабіч. Навіть якщо його супутники користувалися веслами, йому вони їх не довіряли.
Четвертого дня, коли довкола них згустилися сутінки, Сем озирався назад понад схиленими головами Фродо й Араґорна та понад човнами, які пливли за ними: він був сонний і прагнув, аби вже таки десь розбили табір і знову можна було відчути землю під ногами. Зненацька щось привернуло його увагу: спершу він просто тихцем дивився, а потому сів і протер очі; та коли глянув на те «щось» знову, то вже його не побачив.
Тієї ночі вони розбили табір на невеличкому острівці поблизу західного берега. Сем розгорнув свої коцики біля Фродо.
— Мені наснився кумедний сон за годину чи дві до того, як ми спинилися, пане Фродо, — сказав він. — Хоча, можливо, то був і не сон. Але точно кумедний.