— Ну, і про що ж він? — запитав Фродо, знаючи, що Сем не вмоститься, доки не розповість своєї історії, хоч би якою вона була. — Відколи ми покинули Лотлорієн, я не бачив і не думав ні про що, що змусило би мене усміхнутися.
— Він був кумедний ось чому, пане Фродо: бо був дивний. Якщо це не сон, то все не так, як мало би бути. Тож я мушу розповісти його тобі. Ось що мені привиділося: я бачив колоду з очима!
— Колода — це нічого, — сказав Фродо. — Їх на Ріці багато. Але які вже там очі!
— А очі таки були, — не вгавав Сем. — Саме ті очі змусили мене прокинутися, так би мовити. Я побачив щось, що сприйняв за колоду, яка пливла в напівтемряві слідом за човном Ґімлі, тому не дуже зважав на неї. А тоді мені здалося, ніби колода поволі нас наздоганяє. І це вже було щось незвичайне, скажімо так: дивитися, як усі ми разом пливемо за течією. Потому я побачив очі — ніби дві бліді цятки, блискучі, на горбі біля ближнього краю колоди. Та ба: то була не колода, бо мала ноги-лопаті, мов у лебедя, тільки вони здавалися більшими за лебедині, й вона постійно рухала ними вгору-вниз...
Саме тоді я випростався і протер очі, щоби закричати, ну, якби воно нікуди не зникло, коли я витрушу сон зі своєї голови. Бо те-що-там-було рухалося дуже швидко й уже підібралося зовсім близько до Ґімлі. Та чи то ті два світляки помітили, що я ворухнувся і дивлюся на них, чи то я отямився — не знаю. Коли я знову туди поглянув, нічого вже не було. Проте, здається, я угледів бічним зором, скажімо так, як щось темне майнуло в мороці на березі. Тільки очей я вже не бачив...
«Знову мариш, Семе Груничу», — сказав я собі, втім нічого і нікому про це тоді не розповів. Але міркував про все від тієї пори і тепер уже не певен. Що ти про це думаєш, пане Фродо?
— Я подумав би, що це лише колода, і сутінки, і твої сонні очі, Семе, — відказав Фродо, — якби ті очі вперше внадилися за нами. Та ж ні. Я бачив їх уже давно, на півночі, ще до того, як ми дісталися до Лорієну. І бачив, як тієї самої ночі на поміст вилазить дивна оката істота. Гальдір також її бачив. А ти пригадуєш донесення ельфів, котрі пішли за зграєю орків?
— Ох, — зойкнув Сем, — авжеж, і пригадую ще дещо. Не подобаються мені мої думки, та, міркуючи про те і про се, про історії пана Більбо і про таке інше, я, гадаю, можу навіть сказати, як звуть ту істоту. А звуть її огидно. Чи не Ґолум, бува?
— Так, і я цього теж боявся певний час, — сказав Фродо. — Від тієї ночі на помості. Думаю, він вештався Морією і натрапив на наш слід, однак я сподівався, що, доки ми будемо в Лорієні, він загубить наш запах. Підле створіння, мабуть, ховалось у лісах біля Срібно-жилої, тож і бачило, як ми вирушали!
— Не інакше, — погодився Сем. — І нам слід бути бодай трохи обережнішими, ніж дотепер, бо котроїсь із найближчих ночей відчуємо чиїсь огидні пальці на своїх шиях, якщо взагалі прокинемося, щоби щось відчути. Ось до чого я вів. Не варто сьогодні турбувати Бурлаку чи інших. Я наглядатиму за всім. Можу поспати і завтра, бо я ж лише вантаж у човні, як міг би ти сказати.
— Міг би, — відказав Фродо, — проте додав би: «Вантаж спостережливий». Ти пильнуватимеш, але тільки якщо пообіцяєш розбудити мене за півночі до світанку, коли нічого не трапиться раніше.
Глупої ночі Фродо виринув із глибокого темного сну, відчувши, що Сем термосить його.
— Прикро тебе будити, — прошепотів він, — але ти сам попросив. Кілька секунд тому мені причулося, ніби щось тихо хляпає та нюшкує; але такі дивні звуки можна часто почути на річці вночі, авжеж?
Сем ліг, а Фродо сів, загорнувшись у коцики та борючись зі сном. Хвилини чи години спливали повільно, нічого не відбувалося. Фродо щойно зібрався скоритися спокусі й прилягти, коли це темна примара, ледь помітна, підпливла близько до пришвартованих човнів. Раптом у тьмяному світлі з’явилася довга біляста рука, що вхопилася за планшир, а двоє блідих, схожих на світляків очей, холодно світилися, зазираючи досередини, потім глянули вгору і втупились у Фродо на острівці. Вони були не більш як за крок чи два від нього, і гобіт навіть чув легенький свист віддиху. Тоді Фродо підвівся, витягнувши Жало з піхов, і зустрівся з очима. Їхнє світло негайно зникло. Пролунали ще якісь шипіння та хлюпання, а тоді темна примара у формі колоди шугнула в ніч униз за течією. Араґорн заворушився вві сні, повернувся й сів.
— Що там? — прошепотів він, зриваючись на ноги й підходячи до Фродо. — Я щось почув крізь сон. Чому ти вихопив меча?
— Ґолум, — відповів Фродо. — Принаймні я так думаю.
— Ага! — сказав Араґорн. — Отже, тобі відомо про нашого малого переслідувача, так? Він чимчикував за нами через усю Морію аж до Німроделю. Відколи ми пересіли в човни, він ліг на колоду і плив позаду нас, гребучи руками і ногами. Раз чи два я намагався впіймати його вночі, та Ґолум хитріший за лисицю і слизькіший за рибу. Я сподівався, що мандри рікою виснажать його, та де там: він надто вправний гребець...
Завтра ми спробуємо рухатися швидше. А зараз лягай — решту ночі я стоятиму на чатах. Я хотів би впіймати ту нечисть. Він може нам знадобитися. Та якщо це мені не вдасться, тоді доведеться від нього відірватися. Ґолум дуже небезпечний. Попри те, що сам здатен убити посеред ночі, він може ще й вивести на нас будь-кого з ворогів, котрі вештаються десь поблизу.
Минула ніч, але Ґолум уже не блукав біля них, як тінь. Після того Загін постійно був насторожі, проте до кінця річкової подорожі Ґолум так і не з’явився. Якщо він і далі плив за ними, то був дуже обережним і хитрим. За Араґорновим наказом, мандрівники підганяли човни розмашистими гребками, і береги хутко пролітали обабіч. Але тепер товариші майже не мали нагоди роздивлятися місцевість, бо подорожували головно ночами й у сутінках, а вдень відпочивали і переховувалися, наскільки це давали змогу робити прибережні терени. Так без пригод збігли сім днів мандрів.
Погода й далі була сірою та похмурою, вітер дмухав зі сходу, проте коли вечір наблизився до ночі, небо вдалині на заході проясніло, відкривши між сірими полями хмар жовті й блідо-зелені ставки імлистого світла. Білий серпик нового місяця мерехтів у тих далеких озерах. Сем поглянув на нього і звів брови.
Наступного дня місцина обабіч почала швидко змінюватися. Береги вивищувались і ставали кам’янистими. Невдовзі подорожани вже пливли між землею скелястих пагорбів, а по обох берегах здіймалися круті схили, які потопали у глибоких хащах колючок і терену, перевитих ожиною та повзучим зелом. Далі стояли невисокі порепані стрімчаки і стовпи сірих побитих негодою каменів, темних від плюща, а за ними височіли хребти з покрученими від вітру ялинами на них. Загін наближався до сірих теренів горбистої землі Емин-Муїл — південного узграниччя Дикого Краю.
Довкола стрімчаків і камінних стовпів пурхала безліч пташок, цілий день у високості кружляли пташині зграї, чорні на тлі блідого неба. Коли мандрівники того дня спочивали в таборі, Араґорн із підозрою стежив за польотами того птаства й розмірковував, чи не вчинив, бува, Ґолум якоїсь капості й чи не поширюються тепер вісті про їхню подорож у глушині. Пізніше, коли сонце вже сідало й побратими заворушилися, ладнаючись у дорогу, він помітив у пригаслому світлі темну пляму — чималого птаха, що летів високо й далеко, то виписуючи кола, то ширяючи поволі в напрямку півдня.
— Що то, Леґоласе? — запитав, указуючи на північне небо. — Це і справді орел, чи мені здається?
— Так, — відказав Леґолас. — Це орел, орел на полюванні. Цікаво, що би це означало? Адже до гір далеко.
— Ми рушимо, лише коли зовсім стемніє, — мовив Араґорн.
Настала восьма ніч їхніх мандрів. Тиха та безвітряна: сірий східний вітер затих. Тонкий півмісяць нічного світила рано заховався за блідий горизонт, але небо вгорі було чисте, і, хоча віддалік на Півдні здіймалися чималі гребені хмар, які досі ще ледь пломеніли, на заході вже ясно блищали зорі.
— Ходімо! — мовив Араґорн. — Спробуємо здійснити ще одну нічну мандрівку. Ми наближаємося до закрутів Ріки, які я знаю не дуже добре, бо ніколи не подорожував у цих краях водним шляхом, принаймні звідси й до порогів Сарн-Ґебіру. Та якщо мої підрахунки правильні, до них іще багато верст. Однак небезпечні місця траплятимуться і до того: скелі та кам’янисті острівці серед потоку. Нам слід бути дуже обачними і намагатися не веслувати надто швидко.