Семові у передньому човні відвели роль дозорця. Він вихилився вперед, дивлячись у пітьму. Ніч дедалі темніла, проте зорі вгорі сяяли навдивовижу ясно й поверхня Ріки мерехтіла. Було близько півночі, подорожани пливли вже деякий час, відклавши весла, коли Сем зненацька скрикнув. За якийсь сажень попереду в потоці бовваніли невиразні темні форми, й він почув гомін бурхливої води. Прудка течія метнулася ліворуч, до східного берега, де русло було чисте. Звернувши за течією, вони побачили — цього разу зовсім близько — бліду піну на Ріці, що розбивалась об гострі скелі, які виступали далеко в річище, ніби рядок зубів. Човни збилися докупи.
— Егей, Араґорне! — закричав Боромир, коли його човен наштовхнувся на першого човна. — Це справжнє безумство! Ми не зможемо здолати Пороги в темряві! Жоден човен не вціліє на Сарн-Ґебірі, хоч удень, хоч уночі!
— Назад, назад! — гукнув Араґорн. — Розвертайтеся! Розвертайтеся, якщо можете!
І він увігнав своє весло у воду, намагаючись затримати човен і повернути його.
— Я помилився з підрахунками, — звернувся до Фродо. — Не думав, що ми запливли аж так далеко: Андуїн тече швидше, ніж я гадав. Сарн-Ґебір, напевно, вже зовсім близько.
Доклавши чималих зусиль, вони зупинили човни і повільно розвернули їх, але спершу змогли тільки трохи просунутися проти течії, бо їх невпинно несло все ближче і ближче до східного берега. Темний і грізний, він нависав над ними в пітьмі.
— Веслуйте всі разом! — кричав Боромир. — Веслуйте! Або нас кине на мілину.
Не встиг він і договорити, як Фродо відчув, що кіль попід ним шкребе об камінь.
Тієї миті забриніли тятиви: кілька стріл просвистіло над ними, а одна чи дві впали в човни. Одна з них поцілила Фродо між лопаток, і він із криком упав уперед, випустивши весло, — та стріла відскочила, відбита його прихованою кольчугою. Друга пронизала Араґорнів каптур, а третя міцно вп’ялась у планшир другого човна, якраз біля руки Мері. І Семові здалося, що він бачить, як довгими гальковими берегами, які простяглися під східними кручами, туди-сюди бігають чорні постаті. Вони були зовсім поруч.
— Їрх! — сказав Леґолас, перейшовши на рідну мову.
— Орки! — скрикнув Ґімлі.
— Ґолумова робота, хай мене грім поб’є, — сказав Сем до Фродо. — Гарненьке місце вони обрали. Ріка ніби сама зносить нас просто їм у руки!
Усі члени Загону схилились уперед, налягаючи на весла, навіть Сем. Кожен щомиті очікував укусу стріли з чорним оперенням. Чимало таких свистіло в повітрі чи вціляло у воду поблизу, та жодна не влучила в подорожніх. Було темно, проте не занадто для звиклих до пітьми очей орків, і у світлі зірок мандрівники мусили бути непоганими мішенями для їхніх підступних ворогів, однак сірі плащі Лорієну та сіра деревина човнів ельфійської роботи перемогли злобу лучників Мордору.
З кожним змахом весел човни натужно просувались уперед. У темряві взагалі важко було переконатися, чи справді вони рухаються: та невдовзі клекіт води послабшав і тінь східного берега знову поринула в ніч. Нарешті, наскільки вони могли судити, їхні судна знову дісталися до середини потоку і пройшли на певній відстані від зубчастих скель. Далі, напіврозвернувшись, мандрівники щосили повеслували до західного берега. Зупинили човни в тіні кущів, які нависали над водою, і перевели подих.
Леґолас відклав весло й узяв до рук лук, везений із Лорієну. Потому вискочив на берег і на кілька кроків піднявся схилом. Натягнувши тятиву і наклавши стрілу, він обернувся й подивився в темряву на протилежному березі Ріки. З того боку долинали гучні крики, та видно не було нічого.
Фродо звів погляд на ельфа, котрий стояв високо над ним і вдивлявся в ніч, вишукуючи собі ціль. Голова його була темна, увінчана сяйливими білими зірками, які мерехтіли в чорних небесних озерах. Але от зненацька, здійнявшись і пливучи з півдня, насунули густі хмари, висилаючи на зоряні поля своїх темних передвісників. Загін охопив раптовий жах.
— Ельберет Ґільтоніель! — зітхнув Леґолас, подивившись угору. Щойно він це зробив, темна подоба, схожа на хмару (проте то була не хмара, бо рухалася значно швидше), прилинула з чорноти на півдні й помчала до Загону, заступаючи собою світло. Невдовзі виявилося, що то — крилата істота, чорніша за прірви ночі. З протилежного берега її привітали скаженим вереском. І Фродо відчув, як його тілом раптово пробіг холод і стиснув за серце: у його плечі, мовби відгомін старої рани, озвалася смертельна студінь. Фродо згорнувся калачиком унизу, ніби хотів сховатися.
Зненацька заспівав могутній лук Лорієну. Пронизлива стріла зірвалася з ельфійської волосіні. Фродо зиркнув угору. Крилата істота звивалася майже над ним. У ту мить із високості долинув глухий, схожий на каркання, крик, і вона зникла в мороці понад східним берегом. Небо знову стало чистим. Удалині, лаючись і скимлячи, озвалася безліч голосів, а потім усе стихло. Ні стріли, ні волання вже не долетіли зі сходу тієї ночі.
По якомусь часі Араґорн знову повів човни проти течії. Добрий шмат шляху вони рухалися майже наосліп понад краєм води, поки знайшли невелику і неглибоку бухту. Над самим руслом росло кілька низьких дерев, за якими піднімався скелястий крутосхил. Тут Загін вирішив зупинитись і дочекатися світанку: просуватися далі поночі було марною справою. Табору не розбивали і не розпалювали багаття — полягали, позагортавшись, просто в човнах, пришвартованих близько один біля одного.
— Слава луку Ґаладріель і Леґоласовим руці й оку! — сказав Ґімлі, жуючи корж лембаса. — То був чудовий постріл у темряві, друже мій!
— Але хтозна, в кого він поцілив? — мовив Леґолас.
— Не знаю, — відповів Ґімлі. — Та я радий, що та тінь не підібралася ближче. Мені вона геть не сподобалася. Надто вже нагадувала ту тінь у Морії... тінь Бальроґа, — пошепки договорив ґном.
— Це не Бальроґ, — сказав Фродо, ще тремтячи від холоду, який ніяк не полишав його. — Це було щось холодніше. Гадаю, то був... — він затнувся і замовк.
— Що ти гадаєш? — палко його запитав Боромир, вихилившись зі свого човна, ніби намагався розгледіти обличчя Фродо.
— Гадаю... Ні, не скажу, — відповів Фродо. — Та, хоч би що то було, його падіння налякало наших ворогів.
— Здається, так, — сказав Араґорн. — Однак ми не знаємо, ні де вони, ні скільки їх, ані що вони планують робити далі. Цієї ночі ми всі повинні не спати! Зараз нас ховає темрява. Та хто знає, що принесе нам день? Тримайте зброю напоготові!
Сем вистукував пучками по руків’ї свого меча, ніби рахував пальці, й дивився в небо.
— Дивно якось, — пробурмотів він. — Місяць у Ширі й у Дикому Краї один і той самий, — принаймні мав би бути. Але чи то він збився зі свого шляху, чи я геть заплутався в розрахунках. Пам’ятаєш, пане Фродо, коли ми лежали на тому помості на дереві, місяць був старий — думаю, минув десь із тиждень після повні. Минулої ночі збіг уже тиждень наших річкових мандрів, і на тобі — вигулькує новий місяць, тоненький, ніби зрізаний ніготь, наче ми й не зупинялися ніколи й ні на трохи в ельфійському краї.
Ну, та я пам’ятаю, що ми провели там три ночі — це точно, а ще щодо кількох я не певен. Але ми не могли там пробути цілий місяць — щодо цього я можу заприсягтися. Будь-хто ладен подумати, що час там просто не існує!
— А може, так воно і є, — сказав Фродо. — Певно, в тій землі ми потрапили в такий час, який деінде вже давно минув. Гадаю, лише тоді, коли Срібножила віднесла нас до Андуїну, ми повернулись у час, який тече крізь смертні землі до Величного Моря. У Карас-Ґаладоні я взагалі не пригадую місяця: ні старого, ні нового — тільки зорі вночі та сонце вдень.