Фродо здригнувся.
— Чому би таке мало статися? — запитав він. — І навіщо тій Силі такі раби?
— Правду кажучи, — відповів Ґандальф, — я припускаю, що досі — зауваж, досі — вона просто не сприймала серйозно існування гобітів. І ви повинні бути вдячні за це. Проте час безпеки минув. Сила та вас не потребує: в неї вдосталь інших корисних прислужників, — але вона вас уже не забуде. І нещасні гобіти-раби принесуть їй значно більше приємності, ніж гобіти щасливі та вільні. Існують-бо такі речі, як злоба і помста.
— Помста? — перепитав Фродо. — Помста за що? Я досі не збагну, як усе це стосується Більбо, мене та нашого персня.
— Якнайтісніше, — сказав Ґандальф. — Наразі ти ще це усвідомив справжньої небезпеки, та невдовзі збагнеш. Я теж не був цілком певен щодо неї, коли востаннє був тут, однак настав час говорити. Дай-но мені персня на хвилинку.
Фродо вийняв персня з кишені штанів, де той лежав, прикріплений до ланцюжка, що звисав із пояса. Відстебнув і поволі передав чарівникові. Перстень раптом став дуже важким, ніби чи то він, чи й сам Фродо чомусь не бажав, аби Ґандальф доторкнувся до нього.
Ґандальф покрутив персня в руках. На вигляд він був зроблений із чистого та суцільного золота.
— Бачиш на ньому які-небудь позначки? — запитав чарівник.
— Ні, — відказав Фродо. — Немає жодних. Він завжди гладенький, на ньому ніколи не видно ні подряпин, ані слідів того, що його носили.
— Ну, то дивися!
На превеликий подив і жаль Фродо, чарівник зненацька жбурнув перстень в осердя жарин у каміні, де горів вогонь. Фродо зойкнув і метнувся по щипці, та Ґандальф стримав його.
— Зажди, — наказав він гобітові, кинувши на нього квапливий погляд із-під кошлатих брів.
Перстень не зазнав жодних видимих змін. За якусь часину Ґандальф підвівся, зачинив віконниці й опустив фіранки. Кімната стала темною і тихою, хоча досередини ледь долинало — тепер уже близько біля вікон — приглушене клацання Семових садових ножиць. Кілька секунд чарівник стояв і дивився у вогонь, потому нахилився, посунув персня щипцями до краю каміна і спритно вихопив. Фродо майже не дихав.
— Він зовсім холодний, — сказав Ґандальф. — Тримай!
Тоді поклав його на тремтячу долоню Фродо: перстень став таким об’ємним і важким, як ніколи доти.
— Тримай! — повторив Ґандальф. — І дивись уважно!
Фродо придивився і побачив кілька акуратних рядків — красивіших за найгарніші розчерки пера, — які бігли вздовж цілого персня зовні та зсередини: вогненні рядки, літери яких, здавалося, було виведено пливким шрифтом. Вони світилися сліпучо-яскраво, та віддалено, ніби з неймовірної глибини.
— Я не можу прочитати цих вогняних літер, — сказав Фродо голосом, що зривався від хвилювання.
— Ти — ні, — підтвердив Ґандальф, — а я можу. Це — ельфійські літери стародавнього зразка, та мова їхня — мордорська, і я не вживатиму її тут. Спільною мовою там сказано ось що — переклад доволі точний:
Це лише два рядки з вірша, відомого з ельфійських традиційних вірувань:
Він обірвав свою мову, а тоді заговорив повільно, глибоким голосом:
— Це — Верховний Перстень, Єдиний Перстень, що правує всіма. Це — Єдиний Перстень, якого Він утратив багато віків тому, і тоді сила Його дуже підупала. Він невимовно прагне повернути його — проте не повинен отримати.
Фродо сидів мовчки, непорушно. Здавалося, страх простягнув до нього свою невблаганну руку, ніби темну хмару, що здіймалася зі сходу і нависала, намагаючись поглинути гобіта.
— Цей перстень! — він затнувся. — Яким лихом його мені принесло?
— Ех! — озвався Ґандальф. — Це дуже довга історія. Початки її сягають далекого Чорноліття, про яке нині пам’ятають лише хранителі премудрості. Якби я почав розповідати тобі її цілу, то ми сиділи би тут навіть тоді, коли цю весну змінила би зима. Минулої ночі я розповів тобі про Саурона Величного, Темного Володаря. Ті чутки, які тобі відомі, — правда: він справді знову постав, але випустив Морок-ліс зі своїх лещат, повернувшись до стародавньої твердині в Темній Вежі Мордору. Назву цю чули навіть ви, гобіти, бо вона тінню лягла на береги старих історій. Щоразу після поразки та перепочинку Тінь набуває інакшої форми і знову росте.
— Хотів би я, щоби вона росла не за мого життя, — сказав Фродо.
— І я теж, — погодився Ґандальф, — і всі, хто дожив до таких часів. Але не їм вибирати. Нам належить вирішувати лише те, що робити з тим часом, який нам відведено. А час наш, Фродо, вже починає темніти. Бо Ворог швидко зростає на силі. Його плани ще не визріли, та, гадаю, вони визріють. І тоді нам буде дуже скрутно. Зрештою, дуже скрутно було би, навіть попри цю страхітливу можливість.
— Ворогові досі бракує однієї речі, яка дасть йому силу та знання, аби зламати будь-чий опір, аби знищити останні редути й удруге накрити всі землі темрявою. Йому бракує Єдиного Персня.
Три Персні — найчудовіші з усіх — ельфійські володарі від нього сховали, тож його рука ніколи не торкалась і не оскверняла їх. Сім Перснів належали королям ґномів, але три з них Темний Володар повернув собі, а інші проковтнули дракони. Дев’ять він віддав Смертним Людям, гордим і величним, і вони потрапили в пастку. Давним-давно Єдиний Перстень підкорив їх своїй владі, й вони перетворилися на Примар Персня — на тіні його великої Тіні, на найжахливіших його прислужників. Давним-давно... Уже багато років минуло, відколи тут востаннє бачили Дев’ятьох. Утім, хто знає, що буде далі? Тінь знову росте, тож і вони можуть знову постати. Але годі! Не говорімо про таке навіть у вранішньому Ширі.
Отож-бо й виходить: Дев’ять Перснів потрапили до рук Ворога, ще Сім — теж, або ж їх знищено. А Три й досі переховують, але це його тепер не хвилює. Йому потрібен лише Єдиний, бо він сам викував цей Перстень, і це його Перстень, адже він дозволив значній частині своєї колишньої сили ввійти в нього, аби той міг правити рештою. Якщо Темний Володар здобуде Єдиний Перстень, то знову правитиме всіма, хоч би де вони були, — навіть Трьома ельфійськими, — й те, що було створено завдяки їм, зійде нанівець, а сам він стане сильнішим, аніж будь-коли.
І це — страхітлива можливість, Фродо. Темний Володар гадав, що Єдиний зник, що ельфи знищили його, як і повинно було бути. Але тепер йому відомо, що Перстень не зник, що його знайдено. Тож він невпинно шукає і шукає його, всі його думки теж звернені до нього. Перстень — його велика надія, а наш великий страх.