— Чому, чому його не знищили? — скрикнув Фродо. — І як узагалі сталося, що Ворог утратив його, якщо був таким сильним і так цінував цю річ?
Він стиснув Перстень у руці, ніби вже бачив темні пальці, простягнуті, щоби схопити його.
— Перстень у нього відібрали, — сказав Ґандальф.
— Колись давно ельфи мали більше сили, ніж тепер, аби чинити йому опір, і не всі люди відчужилися від них. Їм на допомогу прийшли мешканці Вестернесу. Ту пору стародавньої історії приємно згадувати: бо й тоді було горе, і густішала темрява, проте непохитна відвага та величні вчинки не були цілком марними. Колись я, можливо, перекажу тобі цю легенду повністю, або ж ти почуєш її з уст того, хто знає її найкраще.
Та наразі тобі найбільше кортить знати, як саме ця річ потрапила до тебе, а ця історія теж не з коротких, — тож ось що я тобі розповім. Саурона перемогли Ґілґалад, ельфійський король, і Елендил із Вестернесу, проте вони й самі загинули в запеклому бою, а Ісільдур, Елендилів син, відтяв Перстень зі Сауронової руки й узяв собі. Тоді Саурона було подолано, і дух його втік із поля бою та довгі роки переховувався, доки тінь його знову знайшла собі втілення в Морок-лісі.
Та Перстень зник. Упав у Велику Ріку — в Андуїн — і щез: коли Ісільдур їхав на північ уздовж східних берегів Ріки, орки з Гір вистежили його поблизу Ірисових Лук і вбили майже всіх його супутників. Ісільдур стрибнув у воду, проте Перстень зісковзнув з його пальця, коли він плив, і тоді орки побачили Ісільдура і пронизали його стрілами.
Ґандальф замовк.
— І десь там, у темних озерах серед Ірисових Лук, — продовжив він, — Перстень зник і з пам’яті, і з легенд. Тепер і ця дещиця історії про нього відома лише небагатьом, ба навіть Раді Мудрих не вдалося з’ясувати чогось більшого. Проте, гадаю, я нарешті зможу її продовжити.
— Невдовзі після того, та однаково дуже давно, оселився на берегах Великої Ріки на кордоні з Диким Краєм спритнорукий і тихохідний маленький народ. Припускаю, що істоти ті були з роду гобітів і доводилися кревними родичами батькам прабатьків стурів, бо любили Ріку й часто плавали в ній, а ще будували невеликі очеретяні човни. І була серед них одна вельми славна родина, дуже численна та багатша за більшість інших, якою керувала праматір того народу, сувора і обізнана з давніми звичаями свого роду. Найдопитливішого та найжадібнішого до знань члена тієї родини звали Смеаґол. Його цікавили коріння і джерела, він пірнав у глибокі озера, нишпорив попід деревами та земними травами, прокладав тунелі в зелених курганах: отож, із часом перестав дивитись угору, на вершини пагорбів, листя дерев чи квіти, які розпускаються на привіллі, — голова його й очі були звернені донизу.
І був у нього друг на ймення Деаґол, схожий на нього, зіркіший, але не такий спритний і дужий. Одного разу вони сіли в човен і попливли до Ірисових Лук, де росли великі купини ірисів і буяв очерет. Там Смеаґол виліз із човна й узявся нишпорити берегами, а Деаґол сидів і рибалив. Раптом на гачок йому спіймалася здоровецька рибина і, перш ніж він це збагнув, скинула його з човна, потягнувши на самісіньке дно. Деаґол, помітивши в намулі щось блискуче, відпустив волосінь і, затамувавши подих, ухопив те щось.
Потім він випірнув, голосно розбризкуючи воду, і, з водоростями в чуприні та зі жменею мулу в руці, поплив до берега. І — о диво! — змивши грязюку, Деаґол побачив, що на долоні в нього лежить прегарний золотий перстень, який сяяв і мерехтів на сонці. Тож серце його зраділо. Проте Смеаґол стежив за ним з-за дерева і, доки Деаґол поїдав очима перстень, тихцем підкрався ззаду.
«Дай нам це, Деаґоле, любий мій», — сказав Смеаґол другові з-за плеча.
«Чому?» — запитав Деаґол.
«Бо нині мій день народження, любий мій, і я цього захотів», — відповів Смеаґол.
«Ну то й що, — відказав Деаґол. — Ти вже отримав подарунок від мене, і то дорожчий, аніж я насправді міг собі дозволити. А це знайшов я і залишу його собі».
«Ох, невже, любий мій?» — сказав Смеаґол, а тоді вчепився Деаґолові в горло і задушив його, бо золото звабливо блищало і було таке прегарне. Потім надягнув персня на палець.
Ніхто так ніколи й не довідався про те, що трапилося з Деаґолом, адже його було вбито далеко від дому, а тіло — хитро заховано. Смеаґол повернувся сам і виявив, що ніхто з родичів не бачить його, коли він надягає перстень. Він дуже радів зі свого відкриття й нікому про це не казав, а користувався ним, аби вивідувати чужі таємниці. Відтак свої знання спрямував на досягнення нечесних і злобливих цілей. Зір його став гострим, а слух — чутливим до того, що могло завдати комусь шкоди. Перстень наділив його владою відповідно до його натури. Воно й не дивно, що Смеаґола почали недолюблювати й уникати (коли той був видимий) усі його родичі. Його штурхали, а він кусав за ноги. Він заповзявся красти, вештався всюди, бурмочучи щось собі під носа, і в горлі у нього постійно щось клекотіло. Тому його і прозвали Ґолум, і прокляли, і наказали забиратися якнайдалі з дому; а його бабуся, прагнучи спокою, вигнала його з родини та витурила з нори.
Він блукав самотою, інколи плакав, нарікаючи на жорстокість світу, і доти йшов угору за Рікою, доки дістався до потоку, що збігав із гір, і подався туди. Ловив невидимими пальцями рибу в глибоких озерах і їв її сирою. Одного дуже спекотного дня Ґолум нахилився над озером і відчув, що у нього пашить потилиця, а сліпуче світло з води боляче вдарило його вологі очі. Це здивувало його, бо він майже забув про сонце. Тоді він востаннє в житті подивився вгору і пригрозив йому кулаком.
Але, опустивши погляд, Ґолум побачив далеко попереду вершини Імлистих Гір, із яких і збігав той потік. Тоді він раптом подумав: «Під тими горами буде вдосталь прохолоди й тіні. Сонце не підстереже мене там. Підніжжя тих гір схожі на справжнє коріння; там, напевно, приховано великі таємниці, не розгадані ще від початку світу».
Тож ночами він мандрував до верховин, а дійшовши до них, знайшов там невелику печеру, з якої вибігав отой темний потік, і, мов хробак, заповз у гірські надра, канувши в забуття. Перстень поринув у морок разом із ним, тож навіть його творець, коли почав знову зростати на силі, не зміг нічого про нього довідатися.
— Ґолум! — скрикнув Фродо. — Ґолум? Тобто те саме створіння-Ґолум, якого зустрів Більбо? Як огидно!
— Гадаю, це радше сумна історія, — сказав чарівник, — вона могла трапитись і з іншими, навіть з деякими гобітами, яких я знав.
— Не можу повірити, що Ґолум був споріднений із гобітами, хоч би як віддалено, — сказав Фродо з запалом. — Яке мерзенне припущення!
— А проте це правда, — відповів Ґандальф. — Принаймні про походження гобітів я знаю більше, ніж вони самі. Навіть історія з Більбо натякає на цю спорідненість. Адже десь глибоко в їхніх із Ґолумом мізках і пам’яті виявилося чимало спільного. Вони навдивовижу добре зрозуміли один одного — значно краще, ніж гобіт зрозумів би, скажімо, ґнома, чи орка, чи навіть ельфа. От подумай хоча б про загадки, відомі їм обом.
— Так, — сказав Фродо. — Проте загадки загадують й інші народи, не тільки гобіти, і загадки завжди дуже схожі. Зате гобіти не махлюють. А Ґолум постійно намагався його обшахрувати. Він постійно прагнув захопити бідолашного Більбо зненацька. І, напевно, зловтішався, розпочинаючи гру, яка обіцяла йому врешті легку здобич, тоді як у разі програшу він нічого не втрачав.
— Боюся, ти аж надто правий, — погодився Ґандальф. — Але в цій історії слід узяти до уваги і ще дещо, чого, гадаю, ти наразі не помічаєш. Навіть Ґолум був не цілком пропащий. Він виявився міцнішим, аніж те міг собі уявити навіть один із Мудрих, — міцнішим, власне як гобіт. Крихітний куточок його свідомості все ще був йому підвладний, і крізь нього, ніби крізь щілину в темряві, пробилося світло — світло з минулого. Гадаю, Ґолумові справді було приємно знову почути лагідний голос, що викликав у пам’яті вітер, і дерева, і сонце у травах, й інші подібні забуті речі.