На західних теренах Еріадору, між Імлистими Горами та Горами Дюну, гобіти зустрілись і з ельфами, і з людьми. Там усе ще мешкали рештки народу дунедайнів — королів людей, котрі прийшли з-за Моря, з Вестернесу; вони швидко занепадали, й на землі їхнього Північного Королівства зусібіч насувалася пустка. Тож у тому краї було вдосталь простору для новоприбулих, і невдовзі гобіти почали оселятися там упорядкованими спільнотами. Більшість їхніх ранніх поселень у часи Більбо вже давно зникла й відійшла у забуття, проте одне з них — і перше, якому судилося стати важливим, — усе ще існувало, хоч і поменшало: воно розкинулось у Брі й у довколишньому Хет-лісі за якихось шістдесят верст[1] на схід од Ширу.
Без сумніву, саме в той ранній період гобіти створили власні літери та навчилися писати на кшталт дунедайнів, котрі й самі колись давно перейняли це мистецтво від ельфів. І якраз у той період гобіти забули всі мови, якими послуговувалися раніше, й відтоді та довіку розмовляли тільки загальною мовою (або вестроном, як її ще називали), поширеною в усіх королівських землях від Арнору до Ґондору та майже на всіх узбережжях від Бельфаласу до Дюну. Проте гобіти все-таки врятували від забуття кілька самобутніх слівець, оригінальних назв місяців та днів, і левову частку родинних імен.
Приблизно в той самий час із гобітських легенд народжується їхня історія, яку вони обчислюють роками. Адже якраз тисяча шістсот першого року Третьої Епохи брати-блідошкіри Мархо та Бланко виступили з Брі. Отримавши дозвіл від верховного короля Форноста[2], вони переправилися через буру ріку Барандуїн, ведучи за собою чимало гобітів. Перетнули Каміннодугий Міст, що був збудований у часи розквіту Північного Королівства, і заселили цілу землю потойбіч, між рікою та Далекими Схилами. Натомість од них вимагали тільки подбати про відбудову Величного Мосту і решти мостів та доріг, які сприяли швидкому пересуванню королівських гінців, а також визнати верховенство короля.
Так було започатковано літочислення Ширу, бо рік переходу через Брендівинну (так гобіти переінакшили назву тієї ріки) вважається Першим Роком Ширу, від якого вели відлік усіх інших дат[3]. Західні гобіти хутко прикипіли душею до своєї нової землі й осіли там, незабаром знову зникнувши з історії людей та ельфів. Визнавши верховенство короля, гобіти стали номінально вважатися його підлеглими, та насправді корилися тільки своїм правителям, котрі не втручались у події в зовнішньому світі. Під час останньої битви при Форності з Відьмацьким Володарем Анґмару вони вирядили на допомогу королю кільканадцять лучників чи, можливо, лишень ухвалили таке рішення, бо в жодній людській хроніці про це не згадано. Під час тієї війни Північне Королівство загинуло, тож земля, яку подарував гобітам король, перейшла в їхню цілковиту власність, і вони обрали з-поміж своїх ватажків Ватага, щоби сяк-так підтримувати владу короля, хоча його й не стало. Війни на тих теренах майже тисячу років їх не зачіпали, тож після Чорного Мору (37 р. за Л. Ш.) цей народ процвітав і множився, аж доки настала Довга Зима, а згодом і голод. Не одна тисяча гобітів загинула тоді, проте на ту пору, коли відбувалися події, які нас цікавлять, Дні Голоду (1158-1160) стали вже давнім минулим, а гобіти знову призвичаїлися до достатку. Земля їхня була родюча та лагідна, і, хоча вони застали її вже давно спустошеною, раніше її старанно обробляли, й колись там було чимало королівських господарств, полів зі збіжжям, виноградників і лісів.
Простягалися гобітські терени на двадцять шість миль від Далеких Схилів до Брендівинної та на тридцять дві милі від північних вересовищ до боліт на півдні. Гобіти називали свій край Широм, маючи на увазі територію, на яку поширювалася влада їхнього Ватага, а також обшир із добре впорядкованими господарствами. Отам, у тому чарівному куточку землі, вони і провадили своє добре налагоджене ґаздівське життя, дедалі менше зважаючи на зовнішній світ (а у ньому тим часом почали прокидатися грізні почвари), доки взагалі дійшли до переконання, що спокій і достаток — це звичний стан речей у Середземні та що всі помірковані народи мають на них право. Гобіти забули чи знехтували ту дещицю знань про Охоронців, якою колись володіли, а також про нелегку працю тих, завдяки кому стало можливим мирне існування Ширу. Власне, гобіти завжди мали могутніх покровителів, але віддавна про це не згадували.
Жоден гобітський рід ніколи не був войовничий, не сварилися гобіти й поміж собою. У давні дні вони, звісно, були змушені якось виживати в небезпечному світі, проте в часи Більбо ті дні вже були прадавньою історією. Останньою битвою, що відбулася ще до початку подій, про які ми хочемо розповісти, — і єдиною, яка прогриміла на теренах самого Ширу, — була Битва за Зеленолуки, 1147 р. за Л. Ш., коли Бандобрасові Туку поталанило відбити навалу орків. Відтоді на гобітських землях пом’якшав навіть клімат, а вовки, які колись із приходом лютих білих зим забрідали туди з півночі, стали достоту бабусиними казками. Тож хоч у Ширі й зберігали певні запаси зброї, вона здебільшого слугувала оздобою: її вивішували на стінах над камінами чи виставляли в музеї у Міхоритові. Той музей відомий також як Дім метомів, адже все, з чого гобіти не мали безпосереднього зиску, проте шкодували викинути, вони називали метомом. Оселі їхні з часом перетворювалися на звалища таких-от метомів, із куп яких часто вибирали й подарунки, що переходили з рук у руки.
Хай там як, а затишок і спокій не позбавили цього народу дивовижної витривалості. Гобітів, якби хтось таке намислив, було важко виснажити чи вбити; вони палко й невтомно захоплювалися гарними речами, і головно, мабуть, тому, що могли, якби їх до того змусити, без тих речей обійтися. Гобіти зносили чорне горе, жорстокість ворога та лютування негоди з такою мужністю, що це вражало всіх, хто погано знав цей народ і не бачив далі за гобітські пуза та кругловиді обличчя. Хоча їх важко було роздратувати й вони ніколи не вбивали жодної живини заради задоволення, у безвихідному становищі гобіти ставали відчайдушно хоробрими і за потреби могли взятися за зброю. Вони хвацько стріляли — бо мали гострий зір і вправні руки, — використовуючи для цього не тільки лук та стріли. Якщо гобіт нахилявся, щоби підняти камінь, то слід було щодуху давати драла — про це добре знали всі звірі, які залазили куди не слід.
Між гобітів побутувала думка, що всі вони первісно жили в земляних норах, та й пізніше почувались у таких оселях найбільш затишно; проте з плином літ їм довелося призвичаїтись і до інших домівок. Утім, у часи Більбо в Ширі зазвичай тільки найбагатші та найбідніші гобіти зберігали стару норомешкальну традицію. Найбідніші жили в норах найпростішого типу: в таких собі земляних ямах із одним вікном чи й узагалі без нього; тим часом заможні гобіти споруджували для себе розкішні житла, а не просто землянки, як у давнину. Та сприятливі місця для великих і розгалужених тунелів (чи сміалів, як їх іще називали) знайти було не вельми легко, тож на рівнинах і в долах гобіти, розмножившись, почали будувати житла на поверхні землі. Власне, навіть і в горбистих місцевостях та в давніх селищах, як-от Гобітів чи Туківці, а також у головному місті Ширу — Міхоритові на Білих Схилах — було вже чимало споруд із дерева, цегли та каменю. Такі будівельні матеріали особливо полюбляли мірошники, ковалі, линварі, каретники та представники інших подібних ремесел; адже, маючи вдосталь придатних для життя нір, ці гобіти віддавна вміли споруджувати різні повітки і майстерні.
Звичку будувати садиби та ферми, подейкують, уперше набуло населення Мокви нижче за течією Брендівинної. Гобіти, котрі мешкали в тій частині Ширу, у Східній Чверті, були доволі великі й мали важкі ноги, а коли негода перетворювала землю на брудне місиво, вони взували ґномівські черевики. У тих гобітів нуртувало багато стурівської крові — це було добре помітно за щетиною, що густо росла на їхніх підборіддях. Ні у власостопів, ані у блідошкірів на обличчі не було і сліду борід. Мешканці Мокви та Цапокраю на схід од Ріки, який вони заселили згодом, прийшли до Ширу пізніше, здебільшого з далекого півдня, тож мали багато особливих імен і вживали чимало дивних слів, які годі було почути деінде у краї.
1
У книзі застосовується традиційна система мір, що передувала звичній для нас метричній, а тому при перекладі також було вжито відповідну давню систему, у якій миля дорівнює 7467 метрам, верста — 1067 метрам, сажень — 2,13 метра, а п’ядь — 0,17 метра
2
Як зазначають ґондорські хроніки, то був Аґлареб II — дванадцятий правитель Північної династії, яка через триста років обірвалася на королі Арведуї.
3
Відтак, вирахувати рік за літочисленням ельфів чи дунедайнів можна, додавши число 1600 до дати за ширським літочисленням.