Ґандальф похмуро засміявся.
— Бачиш? Уже й тобі, Фродо, нелегко ні відпустити його, ні знищити. І «змусити» тебе я не можу — хіба лише з допомогою сили, яка зламає твій розум. А от покінчити з Перснем силоміць не вдасться. Навіть якщо ти візьмеш важкий ковальський молот і вдариш по ньому, на Персні не залишиться жодного сліду. Його не можна знищити ні твоїми руками, ні моїми.
Твоє камінне вогнище, певна річ, не розплавить навіть звичайного золота. Цей Перстень уже побував у багатті без жодної для себе шкоди, він навіть не нагрівся. Проте й у цілому Ширі не знайдеться кузні, в якій йому можна було би щось заподіяти. Навіть ковадла та горнила ґномів тут безсилі. Колись подейкували, ніби Персні Влади може розплавити і поглинути вогонь дракона, але тепер на землі немає жодного дракона, в якому давній вогонь був би аж таким гарячим, а такого дракона, котрий міг би зашкодити Єдиному Персню, Владному Персню, що його викував сам Саурон, не було ніколи. Навіть Анкалаґону Чорному це було би не до снаги.
Є лишень один спосіб: знайти Розколини Судьби в надрах Ородруїну, Вогняної Гори, і кинути Перстень туди — якщо ти дійсно бажаєш знищити його, зробити його навіки недосяжним для Ворога.
— Я справді хочу знищити його! — вигукнув Фродо. — Точніше, хочу, щоби його знищили. Я не створений для небезпечних виправ. Було б краще, якби я ніколи не бачив цього Персня! Навіщо він потрапив до мене? Навіщо обрали мене?
— На такі запитання годі дати відповіді, — сказав Ґандальф. — Можеш тільки бути певним, що не завдячуєш це якійсь своїй надзвичайній чесноті — принаймні не могутності й не мудрості. Але ти таки обраний, тож повинен уповні скористатися силою, серцем і розумом, даними саме тобі.
— Але в мені так мало всього цього! А ти мудрий і могутній. Може, візьмеш Перстень?
— Ні! — скрикнув Ґандальф, зриваючись на ноги. — З його силою я отримаю владу надто велику та жахливу. А через мене Перстень здобуде ще більшу, смертоносну владу, — його очі сяяли, а обличчя ніби освітлював внутрішній вогонь. — Не спокушай мене! Я не хочу уподібнитися до самого Темного Володаря. Перстень прокладе собі шлях до мого серця через жаль — жаль до слабкості — й через прагнення сили, щоби творити добро. Не спокушай мене! Я не наважусь узяти його, ні навіть оберігати його, не скориставшись ним. Бажання володіти ним поглине мене, бо він мені дуже би знадобився. На мене чигають страшні небезпеки...
Чарівник підійшов до вікна, розсунув фіранки й відчинив віконниці. До кімнати знову заструменіло сонячне світло. Доріжкою на подвір’ї, щось насвистуючи, походжав Сем.
— І от, — сказав Ґандальф, обертаючись до Фродо, — це завдання випало тобі. А я завжди допомагатиму, — він поклав руку на плече гобіта. — Я допоможу тобі нести цей тягар доти, доки тобі роковано його нести. Ми мусимо діяти, і негайно. Ворог насувається.
Запала довга тиша. Ґандальф знову сів, пахкаючи люлькою так, ніби заглибився в роздуми. Очі його здавалися заплющеними, проте він пильно стежив за Фродо з-під повік. А Фродо незмигно дивився на червоні вуглини в каміні, доки вони геть затуманили йому зір і гобітові здалося, що він дивиться кудись у глибочезні колодязі вогню. Він думав про оповиті легендами Розколини Судьби та про страхіття Вогняної Гори.
— Гаразд! — мовив нарешті Ґандальф. — Про що ти думаєш? Уже вирішив, що робити?
— Ні! — відповів Фродо, опам’ятавшись і випірнувши з темряви, а водночас здивовано виявивши, що ще не стемніло і з вікна видно освітлений сонцем сад. — А може, й так. Наскільки я зрозумів те, що ти мені розповів, я, певно, мушу залишити Перстень собі, оберігаючи його — принаймні наразі, — хай би що він зі мною силкувався зробити.
— Від того, що він робитиме з тобою, лихо настане дуже й дуже нескоро — якщо ти залишиш його собі саме з таким наміром, — сказав Ґандальф.
— Сподіваюся, що так, — відказав Фродо. — А ще сподіваюся, що незабаром ти знайдеш для нього ліпшого за мене хранителя. Тим часом я, здається, є небезпечним — небезпечним для всіх, хто живе поряд зі мною. Я не можу володіти Перснем і залишатися тут. Я повинен покинути Торбин Кут, покинути Шир, покинути все й піти геть.
Він зітхнув.
— Я хотів би врятувати Шир, якби це було мені до снаги, хоча бували часи, коли я вважав його мешканців надто нерозумними та скупими на слова, й був упевнений, що вони цілком заслуговують на землетрус чи навіть на нашестя драконів. Але тепер я нічого такого не думаю і близько. Натомість передчуваю, що — доки десь позаду мене лежатиме собі Шир, такий безпечний і затишний, — мені легше буде перетривати мандри: я знатиму, що десь там є міцне опертя, навіть якщо моя нога ніколи вже не зможе туди ступити.
Звісно, іноді я думав про те, щоби вирушити в подорож, але уявляв собі це як свято, як низку пригод на кшталт тих, які випали на долю Більбо, чи навіть ліпших, — і всі вони мали, врешті-решт, завершитися щасливо. Та ця подорож означатиме вигнання, втікання від небезпеки до небезпеки, яку я тягнутиму за собою. І, гадаю, мені доведеться піти самому, якщо мені призначено зробити це й урятувати Шир. Але я почуваюся дуже малим і позбавленим домівки, а ще, ну... я у відчаї. Ворог надто сильний і жахливий.
Він не сказав про те Ґандальфові, та, доки говорив, серце його запалилося великим бажанням піти слідом за Більбо — піти слідом за Більбо і, може, навіть зустрітися з ним знову. Бажання те було таким сильним, що перебороло його страх: Фродо мало не кинувся прожогом униз дорогою тієї самої миті, без капелюха, як зробив те Більбо такого ж ранку колись давно.
— Любий мій Фродо! — вигукнув Ґандальф. — Гобіти — і справді дивовижні істоти, як я вже й казав. Можна за місяць вивчити все, що варто знати про триб їхнього життя, проте й після сотні років знайомства вони з легкістю знайдуть, чим тебе здивувати. Я ледве чи сподівався отримати таку відповідь, навіть від тебе. Та, обираючи спадкоємця, Більбо не помилився, хоч і мало думав про те, наскільки це буде важливо. Боюся, ти правий. Перстень не вдасться довго переховувати в Ширі, тож задля твого власного добра та задля добра інших тобі доведеться піти і зректися прізвища Торбин. Це прізвище буде небезпечно носити поза Широм чи в Нетрях. Я дам тобі ім’я в дорогу. Коли підеш, станеш паном Підгорбином.
Але самому тобі, гадаю, іти не варто. Не варто, якщо ти знаєш когось, кому зможеш довіряти і хто захоче піти з тобою пліч-о-пліч — та й кого ти захочеш узяти зі собою, вирушаючи назустріч незнаним небезпекам. Але, шукаючи супутника, не втрачай пильності! І зважай на все, що кажеш, навіть коли розмовляєш із найближчими друзями! У ворога багато шпигунів і багато способів підслуховувати.
І він раптом замовк, ніби прислухаючись. Фродо усвідомив, що всюди, зовні й усередині, стало якось аж надто тихо. А Ґандальф боком підступив до вікна. Тоді рвучко метнувся до підвіконня, хутко простяг свою довгу руку назовні й опустив її вниз за вікно. Щось писнуло, і з-за підвіконня вигулькнула кучерява макітра Сема Грунича, якого чарівник тягнув за вухо.
— Гай-гай, клянуся своєю бородою! — сказав Ґандальф. — Це ж Сем Грунич! Зізнавайся, що ти там робив?
— Доброго тобі здоров’ячка, пане Ґандальфе, добродію! — пробелькотів Сем. — Нічого! Я просто давав лад трав’яному лужку попід вікном, коли ти розумієш, про що я.
Ніби на підтвердження своїх слів, він підняв догори ножиці.
— Ні, — понуро відповів Ґандальф. — Минуло вже чимало часу, відколи я востаннє чув клацання твоїх ножиць. І давно ти оце ходиш на підслухи?