— Ні, пан Торбин виїхав. Поїхав цього ранку, а мій Сем поїхав разом із ним — принаймні всі його речі поїхали. Так, продав і виїхав, я ж вам кажу. Чому? Чому — це не моє діло, як і не ваше. Куди? Це не таємниця. Він переїхав до Цапокраю чи кудись туди, он у той бік. Так, добрий шмат дороги. Я сам ніколи так далеко не бував; там, у Цапокраї, дивний народ. Ні, я не передаватиму ніяких повідомлень. І вам на добраніч!
Кроки віддалилися Пагорбом униз. Фродо мимоволі здивувався, чому той факт, що вони не піднімаються на Пагорб, викликав у нього велике полегшення. «Мені набридли розпитування та цікавість до моїх справ, гадаю так, — подумав він. — Які вони всі допитливі!» Спершу Фродо захотів підійти і запитати Батечка, хто про нього вивідував, але краще (чи гірше) подумавши, розвернувся і хутко пішов назад до Торбиного Кута.
Піпін сидів на своєму клунку на ґанку. Сема не було. Фродо ввійшов у темні двері.
— Семе! — покликав. — Семе! Вже час!
— Іду, пане! — пролунала відповідь з далеких надр нори, а невдовзі з’явився і сам Сем, витираючи рота. Він прощався з барильцем пива у пивниці.
— Усе готово, Семе? — запитав Фродо.
— Так, пане. Тепер я вже ні на крок від тебе, пане.
Фродо прихилив і замкнув круглі двері, а потім віддав ключа Семові.
— Біжи з цим додому, Семе! — сказав він. — А тоді зріжеш шлях уздовж Узвозу та якомога швидше наздоженеш нас біля брами на вулиці по той бік лук. Сьогодні ми не підемо через село. Надто багато зайвих вух і зайвих очей.
Сем побіг стрімголов.
— Ну, от, нарешті ми вирушаємо! — сказав Фродо.
Приятелі закинули на плечі свої клунки, взяли до рук палиці й повернули за ріг до західного боку Торбиного Кута.
— Прощавайте! — озвався Фродо, дивлячись на темні порожні вікна. Помахав рукою, тоді обернувся (наслідуючи Більбо — так ніби бачив, як прощався той) і поквапився за Переґріном стежкою через сад. Вони перестрибнули через перелаз у живоплоті наприкінці стежки й подались у бік полів, зникнувши в темряві, наче легіт між трав.
Зі західного боку біля підніжжя Пагорба подорожні дійшли до брами, що виходила на вузьку алею. Вони спинились і поправили ремені на клунках. Тієї самої миті з’явився Сем, швидко ступаючи та ледве переводячи подих; важку подорожню торбу він закинув високо на плечі, а на голову насунув чималий безформний повстяний лантух, який чомусь називав капелюхом. У сутінках він дуже скидався на ґнома.
— По-моєму, ви дали мені все найважче, — сказав Фродо. — Я вже шкодую равликів і всіх, хто тягає на собі свій дім.
— Я міг би взяти ще багато чого, пане. Мій наплічник геть легкий, — запевнив його Сем, поважно та неправдиво.
— Ні, Семе, ні! — сказав Піпін. — Це йому на користь. Він не несе нічого, крім того, що сам звелів нам спакувати. Віднедавна Фродо якийсь лайдакуватий, і він менше відчуватиме вагу ноші, якщо зжене хоч трохи свого сальця.
— Зласкавтеся над горопашним старим гобітом! — засміявся Фродо. — Перш ніж дістатися до Цапокраю, я так вихудну, що стану схожим на вербову галузку. Та я пожартував. Гадаю, ти взяв більше, ніж тобі належало, Семе, і, коли знову складатимемо речі, ми це змінимо, — він узявся за палицю. — Гаразд, нам усім подобається гуляти в темряві, тож подолаймо кілька верст, перш ніж лягти спати.
Коротку часину вони йшли алеєю в західному напрямку. Тоді зійшли з неї, звернули ліворуч і тихцем подалися знову в поля. Ішли вервечкою вздовж живоплотів на межі з перелісками, а довкола западала чорна ніч. Темні плащі робили їх невидимими, ніби всі вони мали чарівні персні. До того ж, ці троє намагалися рухатися тихо, тож не створювали жодного шуму, чутного бодай і для гобітів. Навіть дика живина в полях і в лісах ледве чи помітила, як вони йшли.
За якийсь час подорожні перебралися вузьким дощатим містком через Річку на захід від Гобітова. Течія в тому місці скидалася на нешироку звивисту чорну стрічку, відмежовану від берегів похилими вільхами. За півтори-три версти далі на південь вони хутенько перетнули велику дорогу, що вела від Моста на Брендівинній, і так потрапили до Тукокраю, звідки, обравши південно-східний напрямок, подалися до Краю Зеленого Пагорба. Щойно почавши видиратися на перші його схили, мандрівники озирнулись і побачили, як віддалік у спокійній долині при Річці мерехтять вогні Гобітова. Невдовзі він зникнув у складках почорнілої землі, а натомість виринуло Поріччя біля сірого озера. Коли позаду залишилися вогні останньої ферми, які просвічували між дерев, Фродо обернувся і помахав на прощання рукою.
— Цікаво, чи доведеться мені ще бодай раз побачити цю долину? — тихо промовив він.
Пройшовши години зо три, гобіти вирішили відпочити. Ніч була ясна, прохолодна та зоряна, проте зі схилів пагорба, від ручаїв і глибоких лук поволі піднімалися димчасті закрути туману. Тонкостанні берізки, погойдуючись над їхніми головами від легкого вітерцю, виплітали на тлі тьмяного неба чорне мереживо. Подорожні з’їли дуже скромну (як для гобітів) вечерю і знову рушили в путь. Незабаром вони натрапили на вузьку дорогу, що бігла, звиваючись, то вгору, то вниз і, сіріючи, зникала в темряві попереду: дорога до Лісового Дому, до Колодного та до Цапоградської Переправи. Вона відбігала вбік від головної дороги в долині Річки і вела, кружляючи околицями Зелених Пагорбів, до Лісового Кута — дикої місцини у Східній Чверті.
Незабаром подорожні ступили на добре протоптаний тракт між високих дерев, які шурхотіли сухим листям. Було темно. Спершу гобіти розмовляли чи тихо мугикали гуртом якусь мелодію, бо були вже далеко від цікавих вух. Потому крокували мовчки, й Піпін почав відставати. Нарешті, коли вони почали здійматися на крутий схил, він спинився і позіхнув.
— Я такий сонний, — сказав, — що зараз упаду просто на дорозі. Ви збираєтеся спати навстоячки? Уже майже північ.
— А я гадав, що тобі подобається прогулюватися затемна, — пожартував Фродо. — Та, зрештою, ми не дуже й поспішаємо. Мері чекатиме нас аж десь післязавтра, і це дає нам іще добрі два дні. Зупинимось у першому-ліпшому закутку.
— Вітер західний, — втрутився Сем. — Коли ми дістанемося до протилежного боку цього пагорба, то знайдемо там захищену від вітру та доволі зручну місцину, пане. Якщо я не помиляюся, попереду сухий хвойний ліс.
Сем доволі добре знав околиці Гобітова в межах тридцяти верст, але водночас це й була межа його географічних знань.
Здолавши підйом на верхівку пагорба, гобіти відразу натрапили на ділянку хвойного лісу. Вони зійшли з дороги й рушили в густу темряву між дерев, яка просякла запахом глиці, а на ходу підбирали відмерлі цурпалки та шишки, щоби розпалити вогонь. Незабаром біля підніжжя великої ялини вже весело потріскувало полум’я, а мандрівники сиділи колом при ньому, аж доки почали куняти. Потому вони — кожен в окремій улоговині між коренями могутнього дерева — згорнулися калачиками у плащах та коциках, і вже невдовзі всі міцно спали. Ніхто не стояв на чатах, бо навіть Фродо поки що не боявся небезпеки, адже вони й досі перебували в самому серці Ширу. Коли згас вогонь, надбігло лише кілька істот, аби подивитися на цих сплюхів. А лис, переходячи цим лісом у власних справах, спинився на кілька хвилин і принюхався.
«Гобіти! — подумав він. — Овва, що ж буде далі? Чував я, що в цьому краї діються дивні речі, та про те, щоби гобіт спав під відкритим небом, просто під деревом, — такого я ще не чув. Та й то аж три гобіти! Це віщує щось цілковито неймовірне». І лис був достоту правий, хоча сам він ніколи не дізнався про це.
Настав ранок, блідий і вологий. Фродо прокинувся першим, бо виявилося, що корінь дерева мало не проштрикнув йому дірку в спині, а шия заніміла. «Прогулянка для задоволення! І чого було не поїхати? — подумав він, як і завжди на початку будь-якого походу. — А всі свої чудові перини я продав Саквілям-Торбинам! От їм було би корисно поспати на цьому корінні». І Фродо потягнувся.
— Прокидайтеся, гобіти! — гукнув він. — Ранок чудовий.