Одначе персня на острові не виявилося: він зник; Ґолум утратив його. Від лементу того створіння спиною Більбо пробігли мурашки, та він іще не розумів, що трапилось. А от Ґолум здогадався, нехай і запізно. «Що це у нього в киш-ш-шенях?» — верескнув він. Зелені вогники зблискували в його очах, коли він поспішав назад, аби вбити гобіта й повернути собі «Безцінного». Більбо вчасно збагнув небезпеку і кинувся навмання тікати проходом угору, чимдалі від води; і тоді його знов урятував «випадок». Біжучи, гобіт запхнув руку до кишені — й перстень тихенько заслизнув йому на палець. І саме тому Ґолум пробіг повз Більбо, не помітивши його, й подався натомість вартувати вихід, аби «злодій» не втік. Гобіт обережно йшов слідом за ним, а Ґолум тим часом лаявся та розмовляв сам зі собою про свого «Безцінного». Це базікання врешті розкрило для Більбо правду, й пітьму перед ним осяяла надія: йому до рук потрапив дивовижний перстень, і то був його шанс утекти від орків і від Ґолума.
За якусь часину вони спинилися перед невидимим отвором, що провадив до нижніх брам у копальнях на східному схилі гір. Там Ґолум сторожко завмер, принюхуючись і дослухаючись, а Більбо боровся зі спокусою порішити ворога мечем. Одначе жалість зупинила гобіта, і хоча він привласнив персня, на якого єдиного покладав надію, проте не хотів, аби той допоміг йому вбити цю нещасну істоту, котра перебувала, до того ж, у програшному становищі. Урешті-решт, зібравши докупи всю свою мужність, Більбо перестрибнув через Ґолума в пітьмі й помчав проходом донизу, переслідуваний сповненими ненависті й відчаю криками ворога: «Злодій, злодій! Торбин! Ми ненавидимо його довіку!»
Цікаво, що спершу Більбо розповів своїм супутникам зовсім іншу історію. Він сказав, що Ґолум пообіцяв йому подарунок за перемогу в Грі, а коли подався по той подарунок на острів, то з’ясував, що його скарбу не стало — магічного персня, якого колись давно йому теж подарували на день народження. Більбо здогадався, що його знахідка — це саме той зниклий перстень, а в Грі він переміг, отже, подарунок усе одно належить йому. Гобіт був у скрутному становищі, тож нічого не сказав про перстень Ґолумові, змусивши того показати йому шлях до виходу як винагороду замість подарунка. Саме цю версію подій було викладено в мемуарах Більбо, і, здається, він ніколи не змінював її особисто, навіть після Ради в Ельронда. Такою та історія, вочевидь, і потрапила до первісної редакції «Червоної книги», до кількох її копій і до витягів із неї. Проте чимало копій містить і правдиву розповідь (альтернативний варіант), перенесену туди, безперечно, з нотаток Фродо чи Семвайза, які обоє дізналися правду, хоча, здавалося, не бажали змінювати нічого з того, що старий гобіт записав власноруч.
Одначе Ґандальф од самого початку не йняв віри першій історії Більбо та без угаву допитувався в нього про перстень. І чарівникові таки вдалося витягти з гобіта правду наполегливими розпитуваннями, через які їхні стосунки певний час були дуже напружені. Проте Ґандальфові залежало на тому, щоби її знати. Хоча він і не сказав цього Більбо, проте для чарівника стало важливим і тривожним знаком те, що порядний гобіт враз надумав усіх обдурити — це-бо суперечило звичкам Більбо. Хай там як, а вигадка з «подарунком» була просто гобітською примхою. Її підказав Більбо — він зізнався у цьому — підслуханий шепіт Ґолума: той і справді кілька разів назвав перстень своїм «подарунком на день народження». Це Ґандальфові також здавалося дивним і підозрілим; але, як ми дізнаємося зі сторінок цієї книги, тієї загадки він не міг розгадати ще багато років.
Подальші пригоди Більбо тут ледве чи варто описувати розлого. З допомогою персня він утік від орків-вартових і наздогнав своїх супутників. Під час тієї виправи гобіт не раз користувався перснем — здебільшого для того, щоби допомагати друзям; але він приховував це від них так довго, як тільки міг. Повернувшись додому, Більбо ніколи та ні з ким не говорив про свій скарб, хіба що з Ґандальфом і з Фродо, тож ніхто інший у Ширі не знав про існування персня, — принаймні так гадав собі Торбин. І лише Фродо показав він свою розповідь про Подорож, яку взявся описувати.
Меч свій — Жало — Більбо повісив над каміном, а дивовижну кольчугу — подарунок ґномів, знайдений у драконовій скарбниці, — позичив музеєві, тобто Дому метомів у Міхоритові. А от старий плащ і той капелюх, який він носив під час мандрів, Більбо зберігав у комірці в Торбиному Куті. Що ж до персня, то ця річ, нанизана на міцний ланцюжок, завжди лежала у нього в кишені.
Більбо повернувся до своєї оселі в Торбиному Куті 22 червня на п’ятдесят другому році життя (1342 р. за Л. Ш.), й у Ширі не відбулося нічого вартого уваги, аж доки пан Торбин почав готуватися до святкування свого сто одинадцятого дня народження (1401 р. за Л. Ш.). З того моменту і розпочинається наша Історія.
Зауваги щодо ширських літописів
Наприкінці Третьої Епохи та роль, що її гобіти відіграли в непересічних подіях, які призвели до входження Ширу до складу Возз’єднаного Королівства, розбудила в них посилений інтерес до власної історії; тож було зібрано та записано багато переказів, які до того передавалися головно з уст в уста. Дедалі більше родин цікавилося також і подіями в Королівстві загалом, а багато хто почав вивчати стародавні перекази та легенди. До кінця першого століття Четвертої Епохи в Ширі вже діяло кілька бібліотек, у яких зберігалося чимало історичних книг і літописів.
Найбільші книгозбірні містились, імовірно, в Попідвежівцях, у Великих Сміалах і у Бренді-домі. Наведений тут опис подій кінця Третьої Епохи взято здебільшого з «Червоної книги Західного Узграниччя». Це вкрай важливе для історії Війни за Перстень джерело отримало свою назву від того, що тривалий час зберігалось у Попідвежівцях — у рідному краї Світлочадів, Наглядачів Західного Узграниччя[5]. Первісно то був приватний щоденник Більбо, що його він узяв зі собою до Рівендолу. А вже Фродо повернув до Ширу і його, і ще багато списаних нотатками клаптиків паперу. Відтак упродовж 1420-1421 років за Л. Ш. сам Фродо заповнив його сторінки власною розповіддю про Війну. Вкупі зі щоденником — імовірно, в одній червоній скриньці — зберігалися три поважні томи, оправлені в червону шкіру, що їх Більбо вручив Фродо як прощальний дарунок. До цих чотирьох томів на Західному Узграниччі було додано п’ятий, що містив коментарі, генеалогії та різноманітні додаткові матеріали про гобітів — членів Братства.
Оригінальна «Червона книга» не збереглася, та свого часу з неї встигли зробити чимало копій (особливо з першого тому), щоби ними могли послуговуватися нащадки дітей пана Семвайза. Проте на найважливіший примірник чекала інакша доля. Він зберігався у Великих Сміалах, але був написаний у Ґондорі (ймовірно, на прохання Переґрінового правнука) та завершений 1592 року за Л. ПІ. (172 р. Ч. Е.). Той, хто переписував його на півдні, додав таку примітку: «Фіндеґіл, королівський писар, завершив цей твір IV 172 р.» Це — точна в усіх деталях копія Ватагової Книги з Мінас-Тіріта, яка, натомість, була копією, виконаною на прохання Короля Елессара з «Червоної книги періаннатів», і цю копію приніс Ватаг Переґрін тоді, коли він IV 64 р. повернувся до Ґондору.
Отже, Ватагова Книга була першою копією «Червоної книги» й містила багато такого, що згодом пропустили або ж не вберегли інші переписувачі. У Мінас-Тіріті до неї додали анотацію та зробили в ній багато виправлень, які стосувалися головно назв, слів і цитат ельфійськими мовами; сюди ж долучили скорочений варіант тих частин «Сказання про Араґорна й Арвен», які не ввійшли до розповіді про Війну. Вважають, що автором тієї детальної розповіді був Барагір, онук Намісника Фарамира, а постала вона невдовзі після смерті Короля. Проте Фіндеґілова копія є найважливішою з огляду на те, що вона єдина містить повний текст «Перекладів із ельфійської», які виконав Більбо. Виявилося, що ці три томи є майстерною та вченою працею, для написання якої між 1403 і 1418 роками Більбо скористався всіма доступними йому в Рівендолі джерелами: і «живими», і писемними. Проте Фродо цими томами користувався рідко, адже в них ішлося майже винятково про Прадавні Часи, — тому й тут про це не згадуватимемо.