Після сніданку гобіти мусили знову пакувати свої речі й разом складати харчі для довгої подорожі, яка на них чекала. Коли вони нарешті вирушили в дорогу, була вже майже десята година. До того часу все селище аж гуло від хвилювання. Трюк Фродо зі зникненням; поява чорних вершників; пограбування стаєнь, а також — і не в останню чергу — новина про те, що Блукач Бурлака долучився до гурту таємничих гобітів, — усе це перетворилося на таку легенду, яка переживе чимало багатих на події років. Більшість населення Брі та Стога, як і багато хто з Яру та з Архета, з’юрмилася на дорозі, щоби побачити, як мандрівники вирушатимуть у путь. Інші мешканці заїзду стояли у дверях чи поперехилялися з вікон.
Бурлака передумав і вирішив вийти з Брі головною дорогою. Будь-яка спроба податися через селище тільки погіршила би їхнє становище: половина мешканців пішла би за ними, щоби дізнатися, куди вони йдуть, і переконатися, що мандрівники не забредуть на чужу територію.
Подорожні попрощалися з Нобом і з Бобом, а також із паном Кременою, красно йому подякувавши.
— Сподіваюся, колись ми ще зустрінемося — коли життя довкіл знову повеселішає, — сказав Фродо. — Я понад усе хотів би хоч трохи пожити тут, у вас, у мирі й у спокої.
І вони вийшли на шлях, схвильовані та понурі, на очах у натовпу. Не всі обличчя там були приязні, й не всі слова, які злітали з тих вуст, були добрі. Проте Бурлаки, здавалося, більшість брійців остерігалася, тож один його пильний погляд замикав усім уста, і люди відступали геть. Він крокував попереду разом із Фродо, далі йшли Мері та Піпін, а останнім — Сем, який вів поні, навантаженого стількома їхніми клунками, скільки вони наважилися на нього скласти, — проте тварина виглядала вже не такою затурканою, як спершу, ніби радіючи, що нарешті дочекалася зміни власника. Сем задумливо жував яблуко. Він мав тих яблук повні кишені — прощальний подарунок від Ноба та Боба.
— Яблука для ходіння, а люлька для сидіння, — сказав він. — Але, по-моєму, невдовзі мені забракне й того, й іншого.
Гобіти не зважали на допитливі голови, що визирали з дверей чи вигулькували з-понад стін і парканів, повз які вони проходили. Та, наблизившись до дальньої брами, Фродо побачив темний занедбаний будинок по той бік густого живоплоту — останній будинок у селищі. В одному з вікон мигцем промайнуло вихудле лице з хитрими косими очима, проте відразу ж і зникло. «То ось де ховається той південець! — подумав гобіт. — Він дуже схожий на ґобліна».
З-за живоплоту на них нахабно витріщався ще один чоловік, котрий мав кошлаті чорні брови й темні насмішкуваті очі, а його великий рот кривився в подобі усмішки. Він смалив коротку чорну люльку. Коли вони наблизилися, чоловік витягнув її з рота і сплюнув.
— Здоров, Довготелесий! — сказав він. — Так рано йдеш? Знайшов нарешті собі друзів?
Бурлака кивнув, але не відповів.
— Здрастуйте, мої маленькі друзі! — тоді звернувся чоловік до гобітів. — Гадаю, ви знаєте, з ким злигалися? Це — Бурлака-Перекотиполе, ось хто це! Утім, я чув, що його називають й інакше — не так гарно. Будьте обачні сьогодні вночі! А ти, Семчику, стався добре до мого нещасного старого поні! Бувайте!
І він знову сплюнув. Сем хутко обернувся.
— А ти, Папоротняче, — озвався він, — сховай свою гидку пику, щоби її й не видно було та щоби по ній, бува, хтось не заїхав.
Сем прудко змахнув рукою, і яблуко умлівіч вилетіло з неї, поціливши Біла прямісінько в ніс. В останню мить той спробував пригнутись, але було вже запізно, тож із-за живоплоту вилетіла лайка.
— Змарнував таке смачне яблуко, — відповів на неї Сем, жалкуючи, і рушив далі.
Аж ось вони нарешті проминули селище. Діти й інші роззяви, котрі супроводжували подорожніх, потомились і повернули назад біля Південної Брами. А гобіти і Бурлака проїхали повз неї та ще кілька миль простували Дорогою. Вона завертала ліворуч, відбігаючи назад і на схід, бо огинала підніжжя Брі-пагорба, а потому поволі спускалась у порослу лісом місцевість. Ліворуч видно було кілька осель і гобітських нір Стога на пологих південно-східних схилах пагорба; унизу в глибокій улоговині на північ від Дороги здіймалися кучерики диму, вказуючи, що там примістився Яр; Архет ховався серед дерев іще далі за ним.
Дорога вже довгенько бігла донизу, Брі-пагорб бовванів позаду, брунатний і високий, а мандрівці натрапили на вузький тракт, що вів на північ.
— Тут ми зійдемо з відкритого шляху, рухаючись під прикриттям, — озвався Бурлака.
— Сподіваюся це — не «короткий шлях», — сказав Піпін. — Останні наші мандри навпростець через ліси ледь не закінчилися нещастям.
— Еге ж, але тоді у вас не було мене, — засміявся Бурлака. — Мої шляхи, довгі чи короткі, ведуть, куди слід.
Він подивився в обидва боки Дороги. Там нікого не було видно; тож він хутко повів гобітів униз до залісненої долини.
Наскільки могли зрозуміти гобіти, не знаючи цієї місцевості, Бурлака планував спершу дістатися до Архета, проте далі взяти праворуч і обминути його зі сходу, а тоді вже просуватися якомога пряміше через пустельні землі до Пагорба Вершини Вітрів. Цим шляхом, якщо все буде добре, вони добряче скоротили би відстань, зрізавши велику петлю, яку робила Дорога, звертаючи далі на схід, аби обійти Комашині Мочарі. Та їм самим, схоже, доведеться пройти через ті болота, і те, як Бурлака описував їх, зовсім не додавало гобітам наснаги.
Проте наразі йти було досить приємно. Власне, якби не тривожні нічні події напередодні, вони би насолоджувалися цим відтинком подорожі більше, ніж усіма попередніми. Світило сонце, ясне, та не надто палюче. Ліси в долині були досі вкриті листям і багаті на барви, все здавалося спокійним і цілісним. Бурлака впевнено провадив гобітів серед безлічі перехресних стежок, де би, залишені самі, вони неодмінно заблукали. А він петляв, не раз повертаючи та двічі проходячи тим самим шляхом, аби збити зі сліду будь-яку погоню.
— Біл Папоротняк стежив, де саме ми звернемо з Дороги — щодо цього я певен, — сказав Бурлака, — хоча ледве чи він сам піде за нами. Біл досить добре знає довколишні землі, проте знає також, що він не рівня мені в лісі. Я боюсь одного: він розповість про це іншим. А вони, гадаю, не далеко. Якщо вирішать, що ми подалися до Архета — то краще для нас.
Чи то завдяки майстерності Бурлаки, чи з якоїсь іншої причини, але впродовж того дня мандрівникам не випало побачити ні сліду, почути ні звуку жодної іншої живої душі: ні двоногої (за винятком птахів), ані чотириногої (за винятком однієї лисиці та кількох білок). Наступного дня вони взяли прямий курс на схід, але довкола все одно було тихо та спокійно. На третій день із часу виходу з Брі подорожні вибралися з Хет-лісу. Земля постійно знижувалася, відколи вони звернули з Дороги, тож тепер вони йшли розлогою рівнинною місциною, яку було досить важко долати. Мандрівники були вже далеко за кордонами Краю Брі, десь на бездоріжжі диких земель, і наближалися до Комашиних Мочарів.
Ґрунт став вологим, місцями багнистим, а подекуди вони взагалі натрапляли на калабані та широкі смуги осоки й очеретів, які аж дзвеніли стоголосим співом маленьких невидимих пташок. Подорожнім доводилося ретельно вибирати дорогу, щоби не замочити ніг і не збитися з потрібного курсу. Спершу вони рухалися досить швидко, та згодом їхня хода сповільнилася, бо йти вперед було дедалі небезпечніше. Болота вводили в оману і розставляли пастки, крізь їхні мінливі трясовини годі було знайти певний шлях навіть блукачам. Мухи стали надокучливими, у повітрі роїлися хмари крихітної мошви, яка заповзала в рукави, у штани й у волосся.
— Мене з’їдять живцем! — урешті скрикнув Піпін. — Комашині Мочарі! Та ж тут комашні більше, ніж мочарів!
— І що вони тут їдять, коли їм не перепадає гобітятина? — додав Сем, чухаючи шию.
Кепський їм випав день у цій самотній і негостинній землі. Місце для табору було вологе, холодне та незручне, а кусючі комахи не давали поспати. До того ж в очеретах скрадалися якісь огидні істоти, котрі, судячи з їхніх звуків, були чимось на кшталт злостивих родичів цвіркунів. Їх були тисячі, й вони тріскотіли геть усюди: «цві-брик, цві-брик», — безперервно, цілу ніч, ледь не доводячи гобітів до сказу.